Чого боїться Майкл Ігнатьєв?

Володимир Дашко

Славетний ліберальний кандидат, який десантувався чи, радше, звалився з тріском у дільницю Етобіко-Лейкшор, продемонстрував, що він боїться всього, що пов’язане з політикою.

Почнемо з фіаско так званого “проголошення” Ігнатьєва кандидатом від Ліберальної партії. На цей абсурдний ганебний промах лібералів було витрачено більше чорнила, ніж на будь-яку іншу тему щодо виборів. Навіть у найзатятіших лібералів залишився поганий присмак. У відповідь на цей фарс, в якому Ігнатьєв активно брав участь, він промимрив щось про свою неохоту “ставити під сумнів рішення партії” та  що “це складне питання”. Це не мало би бути настільки складним для самозваного захисника прав людини, хіба би він панічно боявся демократичних процесів.

Виглядає, що він боїться й інших речей. Серед них – страх перед засобами масової інформації. Після його невдалого дебюту на політичній арені складається враження, що Ігнатьєв не дуже популярний серед виборців у Етобіко-Лейкшор. Виборці мають настільки непевні почуття щодо його кандидатури, що на початку виборчої кампанії перехожі на вулиці відверто сахалися від нього. Це було зафіксовано телекамерами. Нещодавно я чув, що працівники виборчої кампанії Ігнатьєва скаржилися, що деякі виборці не лише грюкали дверима перед його носом, а й гнали його геть зі свого подвір’я. Тож ідейні натхненники Ігнатьєва вжили запобіжних заходів: вони не підпускають і близько жодних кореспондентів, коли Ігнатьєв є у виборчій дільниці. Ця тактика викликала відому й дуже потішну бурхливу дискусію між кореспондентом Maclean’s та командою  Ігнатьєва (Ink by the barrel, or, Iggy gets staff, December 15, 2005, http://weblogs.macleans.ca/paulwells/archives/week_2005_12_11-2005_12_17.asp). Відважному репортеру однозначно сказали, щоб він “не супроводжував Ігнатьєва”, бо це було би “неприйнятним й нерозсудливим втручанням у виборчу кампанію”. Та невже?!

Але так виглядає, що найбільше Ігнатьєв боїться критики. Вже стало однозначно зрозумілим: те, що було добре для Ігнатьєва-науковця, не спрацьовує для Ігнатьєва-політика. Зі свого захищеного сідала у Гарварді та перед закоханими телекамерами Ігнатьєв самовпевнено висловлювався про все, що спадало йому на думку, навіть не здогадуючись, що одного дня через політичні амбіції він дуже пошкодує, що не тримав свої думки при собі.

Ще перед початком виборчої кампанії Ігнатьєв зайняв протилежну позицію до лідерів своєї партії, підтримавши війну в Іраку. Ця підтримка, що здавалась зовсім невинною у стінах академічної інституції, набула зараз цілком іншого забарвлення.

На додаток до цього всього Ігнатьєв опинився у центрі дебатів про тортури. І хоча Ігнатьєв намагається перефразувати предмет дискусії на “методи допитів”, а не тортур, він знову ж таки постраждав від власної балакучости.

У “The Lesser Evil” 2004 року Ігнатьєв спочатку виступає проти застосування тортур, але потім розглядає виняткові випадки, коли, на його думку, певні форми “випробувань” або “жорстоких допитів” можуть бути дозволені. Він продовжив цю тему у New York Times (May 2, 2004): “Позбавлення сну, що не шкодить психічному або фізичному здоров’ю, а також дезінформація та дезорієнтація (наприклад, одягання ув’язненим ковпаків на голову), що викликає стрес, можуть бути дозволеними формами жорстокого поводження”. Ігнатьєву не пощастило, бо публікація цієї статті співпала з виходом у світ жорстоких фотографій із в’язниці Абу Граб, де іракський в’язень у ковпаку стоїть на стільці.

Хоча Ігнатьєв сам не вживав цих термінів, описані ним методи стали загальновідомими під назвою “torture lite” або “безконтактні тортури”. Професор історії університету Висконсин-Медисон Алфред Маккой, автор книжки “Питання тортур” та авторитетний фахівець по допитах СІА, описує ці методи так: “На першому етапі слідчі застосовують прості ненасильницькі методи – одягають ковпаки на голову або позбавлюють суб’єкта сну, щоб викликати дезорієнтацію. Часом застосовується також сексуальне приниження. Коли суб’єкт дезорієнтований, слідчі переходять до наступного етапу: простий природній дискомфорт викликається, скажімо, стоянням годинами з витягненими руками. На цьому етапі мета випробування – дати жертві зрозуміти, що вона сама відповідальна за свої страждання. Це спонукає жертву до співпраці зі слідчими, щоб позбутися страждань. Хоча такі методи здаються менш брутальними, безконтактні тортури залишають глибокі психологічні травми. Часто жертвам потрібна тривала терапія, щоб одужати від таких травм, які калічать значно більше, ніж фізичний біль”.

Наомі Клайн у The Guardian також описує “жорстокі допити”: “...Арештувати посеред ночі, щоб викликати максимальний шок, негайно одягнути ковпак і зав’язати очі, насильно роздягнути догола, дезорієнтувати, перестимулювати чуття, маніпулювати сном та їжею, принизити, випробовувати екстремальними температурними умовами, ізоляцією, стресовими позами та іншими, ще гіршими методами”.

Які б назви він їм не придумував, очевидно одне: Ігнатьєв схвалює методи, які у більшості канадійців викликають обурення і відразу. Та, зрештою, не так вже й складно перестати розуміти почуття канадійців, не бувши тут 30 років.

Без сумніву, дискусія про те, наскільки Ігнатьєв підтримує чи не підтримує тортури, є важливою. Та ще більш промовистою є пристрасність недавніх протестів Ігнатьєва.

У химерній “поправці” у Toronto Star (21 грудня 2005), що, ймовірно, з’явилася під загрозою команди Ігнатьєва судити газету за наклеп (тих самих, що заборонили кореспондентові супроводжувати Ігнатьєва у виборчій дільниці), газета вибачилась від імени одного зі своїх найвизначніших журналістів Гаруна Сидикі. У “поправці” сказано: “Сидикі вжив суб’єктивний термін “torture lite” стосовно жорстоких допитів. Він був неправий, натякнувши, що Ігнатьєв підтримує тортури. The Star вибачається за помилку”. Ганьба вам, Toronto Star. Гарун Сидикі заслуговує на краще ставлення.

Відчайдушно намагаючись врятувати політичну кар’єру славетного кандидата, що тоне на очах, команда Ігнатьєва забула пригрозити судом за наклеп усім іншим журналістам, науковцям, групам за права людини у Торонто, Канаді та у цілому світі, які докладно так само оцінюють погляди Ігнатьєва щодо “жорстоких допитів”. Лишень подивіться на Інтернеті, скільки їх там.

Ігнатьєв вже й раніше пробував примусити вибачатись науковців в академічному світі за критику його поглядів, та безуспішно. Лорі Тейлор з Великобританії пише про недавню боротьбу Ігнатьєва за свою “репутацію” з редакторами та дописувачами до Index on Censorship. Конор Гeрті, професор законодавства з прав людини у престижному університеті London School of Economics, критикував ліберальних інтелектуалів, Ігнатьєва поміж ними, за створення атмосфери, в якій тортури загалом не засуджуються. Відповідь Ігнатьєва на цю статтю була “розлюченою і несподіваною”. Ігнатьєв звинуватив Герті у твердженні, що він, Ігнатьєв, схвалює застосування тортур. У відповідь Герті написав, що він навмисне наголосив, що сам Ігнатьєв не схвалює тортури, проте його книжка створює моральне підгрунтя для тих, хто застосовує тортури. Після переписки з редакторами Індексу Ігнатьєв погодився, що він не може розраховувати на “імунітет від критики”, проте відмовився відповідати на звинувачення у наступному випуску Індексу, що є загальноприйнятою нормою в академічному світі, та подав у відставку з посади у раді редакторів.

Тейлор запропонувала можливе пояснення: “Занепокоєння щодо своєї “репутації” можна пояснити дивовижним напрямком діяльности Ігнатьєва, а саме його недавнім зацікавленням у політичній кар’єрі... Може, саме політичні амбіції, бажання створити собі незаплямовану репутацію пояснюють надмірно пафосну реакцію Ігнатьєва на логічну й розсудливу, хоча й дещо провокаційну статтю Гарті. Адже його реакція була далеко не такою агресивною на значно гостріші оцінки його творів на тему тортур у інших, набагато популярніших виданнях”.

Ігнатьєв зрозумів одне – у політичній кампанії не існує імунітету від критики.

Погрожувати судом за наклеп та вимагати вибачення, коли хтось робить те, що тобі не до вподоби, є проявом дитячого вередування і хуліганства.

Виборці Етобіко-Лейкшор, зробіть лібералам велику послугу. Зробіть все можливе, щоб ця особа, яка боїться всього на світі, ніколи не потрапила до Оттави. Деякі ліберали тут помилилися, але тепер вашим завданням є цю помилку виправити.

Володимир Дашко, архітектор, мешкає в Етобіко-Лейкшор. Від 15 років був активно задіяний майже у кожних виборах. Донедавна був членом Виборчої Асоціації від Ліберальної партії в Етобіко-Лейкшор.