“Мертві
ожили й німі заговорили...”
Невелика
українська громада у Лондоні, Онтаріо, бере активну участь у житті цілої
української громади цієї провінції, а в першу чергу ніколи не забуває належно
відзначити усі наші вагомі національні річниці.
Так, відзначено 90-ту річницю Листопадового Зриву концертом на початку
листопада, а 30 листопада завершено цілорічне вшанування 75-ої річниці Великого
Голодомору 1932-1933 років.
У цей жалібний рік, який сколихнув почуваннями кожного свідомого
українця “від Вінніпегу до Владивостоку”, лондонська громада зорганізувала
дослівно тривалу, цілорічну акцію. У пам’ять невинно убієнних спланованим
Москвою Голодомором відбулося вже дві імпрези: у міській ратуші минулого травня – перебування славної
“Незгасимої Свічки”, а опісля – зустріч українського громадянства із
представниками місцевої преси та добродійної установи “Місійні послуги”, яка
опікується бездомними міста. Тут започатковано спільну акцію українських
православної та католицької місцевих парохій: кожної неділі горіли в обидвох
церквах на ставниках перед вівтарями жертовні свічки, які ставили вірні,
складаючи при цьому добровільні датки. Зібрані гроші – 2,000 доларів передано
представниці цієї місійної добродійної установи на допомогу потребуючим міста. Передано
символічний великий чек представниці “Місійних послуг” Джоан Фішер, власне, при
нагоді цієї завершальної імпрези. Бо ж Голодомор 1932-1933 років був нещастям
не лише нашого народу, а й духовною катастрофою усього людства, яке у другому
тисячолітті Християнства могло допустити до такого нелюдяного масового злочину.
Решта зібраних фондів, які ще й далі надходять, передамо на допомогу Україні.
Відзначення влаштував місцевий Відділ КУК під проводом голови п. Дарії
Грицьків при активній допомозі Управи Відділу і складових організацій, як
звичайно, в Українському Центрі Лондону. Кількість присутніх була особливо
великою, а весь сценарій жалібного святкування продуманий на основі глибокої
символіки нашої “невгасимої пам’яті”. Основним її знаком стало п’ять колосків
збіжжя – на згадку про Сталінський указ із 1933 року, який встановив покарання,
включно аж до розстрілу, за “розкрадання державного майна”. Ним же
обвинувачувано людей, до краю виморених голодом, вже навіть за зібрання п’яти
залишених на стерні колосків... Чорні відзначки з цими п’ятьма колосками, на
засуд большевицької жорстокости, роздано присутнім при вході до залу. Ці
колоски й були представлені у прекрасному лаштунку сцени, де серед інших
жалібних символів – кривавих маків та чорних стрічок – пишався макет-копія
головного знаку цьогорічних відзначень – київського пам’ятника-хреста у
виконанні місцевого архітектора, голови Українського Центру Миколи Василька.
Відзначення розпочалося урочистим входом до залу групи дванадцяти свідків Голодомору із Лондону та
околиць: Михайла Федіва, Вікторії Калюжної, Степана Тищенка, Василя Васька,
Миколи Кошмана, Олександри Тищенко, Івана Данильченка, Івана Шевченка, Катерини
Рибки, Павла Моренця, Ольги Наконечної і Наталки Дули. Перед ними несли і
поклали до пам’ятника жалібний вінець та “жертовний хліб”, який під кінець
святкування роздробили та рознесли усім присутнім три внучки очевидця
Голодомору Олександри Тищенко і Петро Равський – молодий чоловік з емігрантів
із Закерзоння. Похід супроводжували національні прапори й церковні жалібні
хоругви, які несли наші молоді громадяни під звуки відомої сьогодні
пісні-молитви Тараса Петриненка “Боже, Україну збережи”. Священики обидвох
наших парохій – о. Славомир Ломашкевич із православної церкви Пресвятої Тройці
та о. Ігор Петрик з католицької церкви Христа Царя – розпочали урочистість
соборною Панахидою.
Святом провадив голова православної громади та відомий теж із своєї
участи у проводі Світового Конгресу Українців Віктор Педенко. Від української
громади промовляли: голова Відділу КУК Дарія Грицьків, Віктор Педенко та голова
Українського Центру Микола Василько. Всі з’ясовували присутнім, українцям та
англомовним гостям, суть цього відзначення під гаслом “Україна пам’ятає – світ
визнає”, підкреслюючи, що уряди вже 17 держав світу, включно з Канадою, визнали
Голодомор 1932-1933 запланованим міжнародним злочином,
геноцидом-народовбивством.
Від канадських офіційних чинників промовляли: член Федерального
Парламенту Канади Ед олдер та члени Онтарійського Провінційного Парламенту
Ірина Матишин і Халіль Рамаль.
Усіх дванадцять свідків Голодомору вшановано поіменним викликанням на
сцену та врученням їм пропам’ятного пучка п’яти колосків.
Далі роздано десять символічних запалених свічок у лампадах, наповнених
пшеничним зерном, – на пам’ять про загиблих десять мільйонів невинних жертв
Голодомору. Їх одержали офіційні гості та Дарія Грицьків і представники
складових організацій Відділу КУК: Михайло Федів – від української католицької
громади, Валентина Близнюк – від православної громади та Союзу Українок Канади
при ній, Віра Хома – від Відділу Ліги Українських Католицьких Жінок при парохії
та від Клубу Старших “Золотий вік” імени Гетьмана Івана Мазепи, Михайло Савчук
– від Ліги Українців Канади та Микола Василько – від Українського Центру.
Відзначення закінчено загальним відспіванням традиційної одвічної
молитви Миколи Лисенка “Боже великий, єдиний, нам Україну храни...”
Опісля присутні мали нагоду оглянути виставлений у залі комплект
інформативних плакатів про Голодомор, виготовлений Лігою Українців Канади,
копії якого будуть розіслані по всіх канадських університетах.
Старанням пань влаштовано теж і скромну, пісну-“голодову” перекуску,
яка добре послужила, щоб присутні могли обмінятися незабутніми враженнями із
цього відзначення.
Слід зауважити, що запрошені представники місцевої преси прибули
численно, і в наступні дні появилися на сторінках газет прихильні й багато
ілюстровані світлинами звіти про цю нашу подію.
Так, була це неповторна подія для нашої громади, а враження від неї
залишиться на довгий час у всіх присутніх. Враження глибокі і навіть хоч і
трагічні, але рівночасно майже переможні, що хоч і загинуло невинно десять
мільйонів нашої основної верстви народу – селянства, і про них навіть згадувати
було невільно, але сьогодні вони, мертві, ожили у нашій пам’яті, і – змушені
так довго мовчати – говорять тепер на весь світ про нашу неповинну КРИВДУ і
нашу незнищиму ПРАВДУ та ПРАВО на вільне життя.