Свят-Вечір у Києві 1900 року

Настання Нового Року завжди позначене таїною і очікуванням щастя. Саме під Новий Рік можуть трапитись найнеймовірніші події, які ну аж ніяк немислимі у звичну, буденну ніч.

Спробуймо ж поринути в атмосферу минулого, реставрувавши зустріч нашими далекими-далекими земляками Нового, 1900 року.

Зустріч Нового року раніш була суто світською подією. Богомільні наші предки по-справжньому раділи лише черговій річниці Світлого Різдва Христового. Згадує наш уславлений земляк Олександр Вертинський: “На Різдво, у Свят-Вечір, у дбайливо прибраній квартирі натирали підлогу. Здоровенний веселий мужик Микита танцював по кімнатах з ранку до вечора, заповнюючи всю квартиру скипидарним запахом мастики. Потім той же Микита приносив з базару високу розкішну ялинку. Вона повнила квартиру вже іншим запахом – запахом хвої, запахом Різдва. На кухні готували вечерю. Цього дня не можна було нічого їсти до першої зорі. Що, звичайно, не заважало мені потихеньку наїдатись всіляких смачних речей, які пеклись і смажились на кухні і які я віртуозно тягав із буфету під самим носом тітки і кухарки. А о шостій-сьомій вечора – прямо над величезною тополею в дворі – займалась зоря. Велика, ніжно-зеленкувата, єдина на темному небі.

Кликали до вечері. На перше був український, або “гетьманський” борщ. Подавали його холодним. Був він пісним, готувався на олії. В борщі плавали “балабушки” – маленькі кульки з перемеленого щучого м’яса, пельмені з сушеними грибами, маслини, оливки, засмажені карасики. До борщу подавали пиріжки з капустою, кашею і з грибами. На друге – величезний холодний судак. Потім ішла кутя з солодким маковим молочком і узвар із сухофруктів.

Чарівна була вечеря! Не відірватись! Потім – запалювали вогні на ялинці. І стояла вона – святкова, ошатна, схожа на древню царицю, прикрашену смарагдами і оксамитом, горду і прекрасну”.

Сім’я, де минуло дитинство Саші Вертинського, була звичайною сім’єю київських міщан. Інша справа – зустрічі Різдва і Нового Року в заможних сім’ях! Для них за тиждень до врочистости відкривали спеціальні відділи у фешенебельних київських магазинах. Яскраві каталоги обіцяли значні знижки тим, хто придбає декілька найменувань товарів. У святковому гаморі відбувались презентації новинок моди паризьких кутюр’є, “тільки-но   запатентовані” лондонськими аптекарями миючі засоби, нові марки цигарок фабрики Соломона Когена... Зрозуміло, ажіотажним попитом користувались, хто як міг. Довірливих киян попереджали: “Справжній торт від Семадені можна купити тільки в його кондитерській на Думській (нині – Майдан Незалежности). Філіалів – немає і бути не може!” Або: “Справжні свічки від геморою фірми Марцинчика – тільки в коробці з вензелем володаря!”

Малий Пасаж (нинішня площа Льва Толстого) до зустрічі 1900 року прикрасили величезними світловими цифрами, оформили розкішними ялинками, які в позолочених бочках простояли до середини березня.

Зустріч 1900 року ознаменувалась у Києві грандіозним фейєрверком. Навіть московські газети, зневажливо ставлячись до “містечкового” Києва, повідомили, що “київські торжества були розкішнішими від московських”. На вулицях топились “буржуйки”, зігріваючи замерзлих. Зовсім як у Парижі, за безцінь продавали смажені каштани.

Новорічна ніч 1899-1900 pp. минула спокійно. Поліція затримала лише декількох кишенькових злодіїв. Карети швидкої допомоги підібрали 8 замерзлих старців. Вранці 1 січня від імени міського голови всіх, хто добряче перебрав, опохмеляли горілочкою. Випадок врізався в пам’ять народну. Бо зазвичай загулялі молодці, щоб спекатись шуму в голові від перепою, підходили до базарного торговця квашеною капустою, низько кланялись йому в ноги і смиренно просили: “Яви Божу милість!” І продавець, розуміючи стан стражденних, наливав кухоль розсолу на опохмілку. Брати гроші за це було гріхом неприпустимим.

У селах Різдво і Новий, 1900 рік зустрічали, як завжди. Хазяйки готували книші і калачі, пироги й вареники.

Засвітивши свічку перед образами, виставляли все це на стіл. Господар сідав за стіл, а діти, ввійшовши до світлиці, нібито не могли побачити батька за горою пирогів.

   – Де ж наш батько? – картинно запитували.

   – А що, ви не бачите мене?

   – Ні-і-і-і... – радісно відповідали діти.

   – Дай же, Боже, щоб і на той рік було так же!

А за вікном вже лунали перші щедрівки.

Щедрий вечір! Добрий вечір! Добрим людям на здоров’я!

Олександр Анісімов