Ще раз про політичне простацтво сучасної Росії
Якщо відбувається висміювання Президента України, це пониження торкає
кожного горомадянина держави, не менше також і членів діаспорного простору.
Тож хай ці
рядки будуть протестом від діаспори, хоч з деякою часовою відстанню.
Ідеться тут про примітивний жарт при нагоді саміту СНД в
Ялті, де також відбулася російсько-українська прес-конференція з тематикою енергоносійних
домовлень. По ній на вечері прем’єр-міністр В. Путін дозволив собі поглумитися
над двома президентами – В. Ющенком та М. Саакашвілі – у присутності Юлії
Тимошенко, яка зареагувала кокетливим гигиканням.
Пригадалось, був інший момент ще у 2004 році, коли
теленовини Заходу передавали наближення довжелезною залею Кремля президента В.
Путіна для зустрічі з Президентом В. Ющенком. Хода В. Путіна плавна і скора, та
щось у ньому було, якась неначе непевність. Подумалось тоді – це очі Президента
В. Ющенка, який наближався впевнено-спокійно до В. Путіна, зосереджений у собі,
чи не сконцентрований на праві сказати своїми очима: “Дивись, ти мене отруював,
а я вижив!” Така була між ними мовчазна розмова на першій зустрічі 2004 року. І
була гідність, впевненість В. Ющенка, який достойно представляв Україну,
променисто-помаранчеву, безкровно-гуманну.
Власне
В. Ющенко мав бути отруєний діоксином 2, 3, 7, 8 - ТCDD, за слідами – із лабораторій сусідньої держави, настільки був він
небажаний Росії на посту в Києві. Інстинктивно не допивши тієї кави, В. Ющенко
– вижив.
Докази затерті спритно, у чому Кремль віртуозить
“прятанням елементу”, в чому сучасно велике число жертв Кремля.
Одначе слідом за невдалим отруєнням прийшла знаменита
оркестрація політичного знецінення В. Ющенка почерез усю його президентську
каденцію. Він став антинародним, неначе “ворогом народу”. Слідували також атаки
другої державної мови, розчленування країни за мовними бар’єрами, також блокада
функції Верховної Ради, замість реформ – повільний демонтаж держави. Але не
вдалася Росії ніяка зачіпка для мілітарного “порядкування”, бо Україна осягнула
Свободу слова, поглядів, протестів, навіть ліберальну акцептацію проросійського
опонента, який, хоч мінімально, але таки виграв вибори до Верховної Ради.
Згодом слідував натиск на світову опінію про Україну як
бездарну, не-державу, навіть небезпечну для Європи, заморожувану проблемами її
енерготранспорту. Ще і несподівана погроза грізним листом від двох грізних –
прем’єр-міністра та президента Росії з речево-спокійною відповіддю Президента
В. Ющенка.
Врешті, останній відрух, оте явно простацьке висміювання
президентів України та Грузії, понижування методом кпинного гумору.
Це означає, що в Росії аж такі “нерви”.
Аж таке вболівання за неслухняним, утраченим Києвом, який
саме з В. Ющенком вибрав путь повороту до себе, до своєї первовласности
Київської Руси, до “Руської правди”, “Поученія дітям” князя Мономаха, де був
закорінений етично-моральний код чесности та гуманности, творений почерез многі
тисячоліття формацією української нації.
На жаль, це було втрачене на штампованому конвейєрі з
продуктом СССР автоматизованого типу, потрібного Кремлеві для його нової людини
з безсовісним вбиванням усіх позначених “ворогами народу”.
Але вже розпочатий зворот з того забрудненого, замуленого
detour у процес позитивної якости української людини, у зворот до її
старовинно-власного етично-морального коду.
Тому як же соромно, коли прем’єр-міністр Юлія Тимошенко
дозволяє собі на таку екстремальну поведінку – на висміх президентів України та
Грузії, втрачаючи при тому особисту та українську гідність.