Про святкові карткиСТОРІНКИ ВІРИ КЕ: ХРОНІКА КОМЕНТАРІ
РІЗНЕ
Вітаю зі Святами
“Веселих Свят!” – стерта фраза у святковому сезоні. А Свята насправді
ніколи не “ВЕСЕЛІ”, хіба що хтось покропив своє горло горілкою.
Святa – це, може, єдиний момент у році, коли людина починає пригадувати різні
свята у своєму житті, ще від дитинства, і стає сумно, що вони минули. Що нема
тих людей, з якими споживалося чи то кутю, чи свячене. Нема тої атмосфери.
Колись на свята люди об’їдалися з любові до апетиту, а тепер їдять з любові
до традицій, наперекір медицині.
Недурно хтось сказав, що життя завжди повне непорозумінь і тихого смутку...
У щоденній метушні свята проходять якось несподівано, дарма що на календарі
вони зазначені червоною фарбою і завжди впадають в очі. Чим людина старша, тим
більше притримується традицій, але не хоче наповняти себе традиційними
стравами. А молодша генерація навіть не любить тих страв, які для традиції
треба готувати і споживати. Дуже молода генерація воліє гамбурґери, піццу і
навіть “чайніз фуд”. На цьому фронті завжди треба заводити боротьбу і тихенько
викидати частину традиційних присмаків до “гарбіча”. Це наймаркатніший покажчик
зміни часів.
Але одне незмінне для всіх часів – це любов. Мати кого любити – це
найбільше щастя і благословення, незважаючи на свято і будень.
Мати кого любити – то так, якби відсунув з душі тяжкий камінь. З тих
каменів, що притискають душу людини, часто виходять чудові будівлі.
Колись і тепер
Ми пережили частину нашого життя, коли ніхто не говорив
про “полюшен”, про віруси, люди нюхали табак, курили файку, а горілка помагала на
болі зубів, на “корчі”, на грип, на злу циркуляцію. Разом з банками і п’явками
вона заступала пеніцилін. Тепер чомусь усе шкодить. А канарок не п’є, не
курить, їсть, як пташок, і живе тільки 20 літ! Колись молодь грала в “кічки”,
співала стрілецькі пісні, приготовляла хоч раз на рік “фестин”, робила
“здвиги”, ходила на празники, а як хотіла стріляти – то стріляла з
“катапульки”! Ніхто не мав грошей, не мав “ВІЗИ”, не мав “Мастер”-картки, але
мав нормальні борги і нормальні нерви. Тепер хто має гроші, мусить вічно
боротися з тими, що хочуть від цієї людини позичати гроші, щоб платити борги і
давати на різні цілі. Колись молоді люди мріяли про тридцятилітню війну, щоб
стати лицарями, героями, а тоді ветеранами і мати пошану та медалі. Тепер
молоді люди дивляться на “гокей”, грають
“гокей” і мріють, щоб стати добрим гокеїстом. Коли ми були молодими, ми були
емігрантами на цьому континенті, а емігранти купували старі хати, що виглядали,
як діряві зуби мудрості, відновляли їх, винаймали, продавали (зі заробітком!).
Емігранти працювали по дві роботи нараз, старалися мало що не перескакувати
через власну тінь, щоб могти вечорами ходити на проби хору і на засідання.
Якось мали час – за старим і за новим календарем! А тепер люди мають різні
годинники: і на руці, і в кишені, і на шиї, і на шпильці – і не мають часу!
Тепер люди полагоджують усе телефонічно, електронічно, через комп’ютер, тільки
шкрябаються власними руками! Колись люди спали без піґулок, навіть на кулаці, а
тепер хоч мають щораз дорожчі матраци і вібруючі ліжка – все одно журяться, чи
треба взяти піґулку на сон. А дехто живе рослинною дієтою: дає корові їсти
траву, а тоді їсть з корови м’ясо!
Про святкові картки
Виміна карток у святковому сезоні – дуже стара традиція,
тільки колись у нас, заки ми приїхали сюди, на ніякій картці не було
видрукуваного поздоровлення. Всі поздоровлення писали ручно, індивідуально до
кожного, підбираючи для кожного трошки інший текст.
На цьому континенті ми зустрілися з дивним явищем:
на картках готові, видрукувані поздоровлення, і вистачить тільки підписатися.
Манія висилання карток була така поширена, що навіть сусіди збоку і через
дорогу посилали поштою картку. Тепер і картки подорожчали, і значки
подорожчали, і чомусь час швидше біжить, так що люди почали бажати собі через
радіо, телефон, телебачення, в газетах. Але хто далеко живе, в іншім місті,
іншій країні – все одно посилає картку.
Колись, як наші діти були маленькі і я ще пекла
паски, побажання смачної паски мало дивний вплив на мої паски – вони ставали
щораз смачніші і щораз нижче сідали. Перемінювалися в закальці! Коли ми йшли ці
закальці святити, діти оглядали інші кошики, а тоді зверталися до мене: Дивися,
які паски мають люди, а ти що спекла? На диво, моя паска дуже добре смакувала,
бо мала багато сконденсованих знаменитих складників і навіть декого перемінила
в налогового з’їдача закальців!
Видрукувані побажання на картках, такі самі, йдуть
до кожного, ближчого і дальнього, до дорогої людини, байдужої людини і друзів,
з якими щось більше в’яже, ніж затьмарена пам’ять. У святковий час, може, треба
написати кілька індивідуальних речень, які були би кладкою до душі іншої
людини, як, наприклад: “Згадай, згадай колись про мене, як сонце згасне,
звечоріє, як холодом в душі повіє, як серце стане вже студене, згадай, згадай
тоді про мене”. Чим довше живемо – то таких згадувань є більше і більше. Одначе
можна виразити теплоту і до видрукуваного побажання: щастя, здоров’я, многих
літ – додати, наприклад: “Хай цей рік історичних змін започаткує і у Вашому
приватному житті хвилю великих змін”. Або: “Бажаю, щоб Ви нарешті мали час
зазнавати спокійно не тільки прозу життя, але й поезію”. Хай Бог благословить
Вашу хату, Вашу родину і Ваших друзів. Бажаю любові для одних, приятелів для
багатьох, доброї долі для всіх. Або, за словами Миколи Понеділка: “Щоб у цей
радісний день Ви мали празник у животі, красу в одежі і вентиляцію в
ногах!”
Сто років тому... (Приблизно...)
Жінки працювали на деяких підприємствах по 10 годин денно, без додаткової
заплати.
У грудні 1903 р. мадам Марі Кюрі отримала Нобелівську нагороду разом зі
своїм чоловіком П’єром Кюрі за відокремлення радіоактивних елементів. Мадам
Кюрі – перша жінка, що дістала нагороду Нобля. Після смерті свого чоловіка у
1906 р. мадам Кюрі стала першою жінкою-професором у Сорбонні, а в 1911 р. вона
отримала нагороду Нобля вдруге – за хімію і відкриття двох елементів: радіум і
полоніум. До кінця свого життя, яке було коротке, бо вона дістала через працю з
радіоактивними елементами рака, мадам Кюрі досліджувала застосування радіоактивності
в медицині.
У грудні 1903 р. два брати Орвіл і Вілбур Райт закінчили свій винахід –
перший літак, яким перелетіли 30 секунд на мисі Кітті Гок. У вересні 1908 р.
Орвіл перелетів з представником американської армії більш як годину. У 1909 р.
Орвел і Вілбур Райт виграли контракт на будову перших американських військових
літаків.
У вересні 1903 р. у Полтаві відкрито пам’ятник Іванові Котляревському,
батькові сучасної української літератури. Іван Котляревський (1769 – 1838) –
поет і драматург учився в Полтавській духовній семінарії, якої не закінчив,
тільки став домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах, завдяки чому мав
змогу ознайомитися з селянським побутом і засвоїти народну мову. У 1796 p. він вступив до війська і брав участь у поході на Туреччину. Залишивши
військо, став патроном “Богоугодного Заведення” і наглядачем “Дому для
виховання бідних дворян”. Близько приятелював з генеральним губернатором і брав
участь у театральних виставах у його домі. Пізніше став директором Полтавського
театру. Найбільший твір Котляревського “Перелицьована Енеїда” є початком нової
доби в українській літературі. Це бурлескна траверсія Вергілевої “Енеїди”. Дві
п’єси Котляревського – “Наталка Полтавка” і “Москаль Чарівник” – є
основоположними для розвитку українського театру.
6 грудня 1903 року народився Микола Колесса. Микола Колесса – син
музикознавця-фольклориста, етнографа і композитора Філарета Колесси. Микола
Колесса закінчив Консерваторію у Празі, був професором Львівської Консерваторії
і з 1953 р. її ректором. Був диригентом хору “Боян”, “Бандурист”, “Студіо-Хору”
і хорової капели “Трембіта”. Був диригентом оперного театру і симфонічного
оркестру у Львові. Як композитор використовував у своїх творах гуцульський і
лемківський фольклор, написав дуже багато творів для оркестру, для фортепіано і
для хору. Помер 8 червня 2006 року у Львові. Його кузинка Любка Колесса, донька
Олександра Колесси, піаністка, їздила з концертами по Європі та Америці, але з
1940 р. жила в Канаді і до смерті була професором Королівської Консерваторії в
Торонто.
Читайте... і думайте...
1. Нічого не є тяжче на ваших лаврах, тільки коли ви на них спочиваєте...
(Президент Франклін)
2. Заздрість є безкоштовним квитком до комплексу власної неповноцінности...
(Віктор Гюго)
З. Людина першого класу найкраще себе почуває між людьми першого класу.
Іншими словами: інтелігентна людина найкраще почуває себе між інтелігентними
людьми.
(В. К.)
4. Якщо знайдете дорогу без перешкод – вона, правдоподібно, нікуди не
веде...
(Альберт Айнштайн)
5. Найцінніші і найважливіші в житті речі – ніколи не є речі...
(В бюлетені однієї церкви)
6. Набагато тяжче
розбити забобон, ніж атом...
(Альберт Айнштайн)
7. Україна – це не знак на карті, а творіння Боже.
Ні новою, ні старою – звать її не гоже.
Вас не стане, й нас не буде
в цім безладнім світі,
А Земля її нестиме на своїй орбіті.
Що для неї колотнеча ваша
політична?
Ви тут гості тимчасові,
УКРАЇНА – ВІЧНА!
(Поет Павло Глазовий)
Згадую: Миколу
Бенцаля – великого актора української сцени, видатного режисера і борця за волю
України
в лавах Січових Стрільців
Бенцаль був і режисером, і актором у головних ролях у
кожному театрі, в якому він працював. У 1938 p. –
в
театрі ім. Івана Котляревського, що був об’єднанням двох видатних
галицьких
театрів – ім. Івана Тобілевича і “Заграви”. Саме в
Коломиї цей з’єднаний театр
поставив вперше спільними силами драму “Маруся Богуславка”,
в якій Бенцаль грав
Софрона, нареченого Марусі перед тим, заки турки забрали її в полон.
Вистава
була поставлена прекрасно, зала переповнена публікою, що ентузіастично,
із
захопленням оплескувала кожну сцену і мізан-сцену, декорації, костюми,
що нема
слів, щоб це передати. Акторів на сцені вітали щохвилини бурхливими
оплесками,
квітами, люди підносилися з крісел. Однак цей прийом, цю радість
пригасила
трагічна вістка, що Микола Бенцаль дістав удар серця і помер. Тяжко
було
усвідомити, що улюблений Бенцаль, “Беньо”, як його друзі
називали, незабутній
“Дорошенко”, “Сірко”, “Мазепа”,
“Довбуш”, “Король Кави” – і князь
галицького театру
– не живе! В театрі ніби згасла лампа... А за рік вибухла Друга
світова війна –
і не стало й театру...
Колись, як поїдете в Україну і будете в Коломиї,
не забудьте відвідати на цвинтарі могилу Миколи Бенцаля, на якій стоїть чудовий
пам’ятник скульптора Сергія Литвиненка.
PHOTO
Ім’я Сергія Литвиненка тісно зв’язане з українським
культурним життям поза межами України. Він народився на Полтавщині, був
старшиною в Армії УНР. З відзначенням закінчив Краківську Академію Мистецтв і
студії в Парижі. У 1944 р. жив у Німеччині, з 1949 р. – у Нью-Йорку, де і
помер. Литвиненко був автором багатьох пам’ятників: Івана Франка і В.
Пачовського у Львові, Полеглим Героям у Базарі, в Раві Руській і в Яворові, С.
Шухевича в Амберґи і Раковського в Нью-Джерзі, Володимира Блавацького у
Філадельфії та інших Сергій Литвиненко залишив українській спільноті багато
портретів: Митрополита Андрея Шептицького, Гетьмана Івана Мазепи, українських
мистців, письменників, політиків та piзних видатних людей.
Похований на українському православному кладовищі
у Бавн-Бруку.
PHOTO
Сергій Литвиненко