“Не важливо, де людина живе, головне, що ця людина почувається українцем”

Закінчення із числа №51, 2011

– Давайте поговоримо про ваше перебування в Канаді. Що нового ви тут дізналися?

Андрій: Що мене вразило – хоча я й очікував цього – це побачити, що депутати – це звичайні люди, які живуть на свою заробітну платню, вони, як і решта суспільства, у своєму соціальному і економічному статусі, вони живуть, як звичайні люди. Або навіть міністри, які мають таку серйозну владу: звісно, їх не можна порівняти з міністрами у країнах, де немає демократії і контролю за державною владою. Вони приймають дуже важливі рішення у державі, але при цьому не мають мільйонів і мільярдів.

Клавдія: Я підтримую ці слова, тому що я була у свого члена парламенту Брайана Мессі у місті Віндзорі. Мій член парламенту має велику повагу серед населення. Коли він проводив свої кампанії, я стежила за всіма документами і бачила людей, які до нас приходили, вони справді голосують за цю людину, котра робить якісь справи, і ці справи доходять до людей. Я бачила будинок, в якому він живе, це звичайний будинок, нічого особливого. Ця людина не ставить себе вище за інших через те, що вона при владі.

Андрій: Те ж саме про мого члена парламенту, Меган Леслі, у Галіфаксі. Вона їздить на ровері, не має власної машини, вона помістила свій офіс у найбіднішому районі Галіфаксу, навіть такому не дуже безпечному, бо вона хоче показати, що вона з тими бідними людьми, вона їх підтримує. Коли я ходив з нею на зустрічі з виборцями, ці люди, на листи яких я відповідав в офісі, стали для мене реальними. Ще одне моє особисте спостереження: канадці, які вирішили робити політичну кар’єру, не переслідують мети заробляти гроші на цьому. Тобто це дуже дивно для нас, що влада і гроші розділені. Якщо в Канаді ти хочеш робити гроші, то йдеш у бізнес-школи, отримуєш МВА і заробляєш свої мільйони. Але ти не стаєш політиком для цього.

Клавдія: У Канаді в політику йдуть люди, які хочуть допомагати іншим. Мій член парламенту починав із соціальної роботи. Він працював у центрі для людей з обмеженими можливостями, у нього не було супер-кар’єри, він не міг уявити, що колись стане депутатом. Він просто робив справу, яка йому подобається.

– Звідки ви так добре знаєте українську мову?

Андрій: Коли ми з моїм другом створювали Український Клуб у Москві, однією з моїх цілей було вивчити мову. Тобто я трішечки розмовляв вже тоді, але нормально почав розмовляти пізніше, коли активно займався цим. І ось вже через рік роботи у цьому клубі я дуже поліпшив знання своєї української. З боку батька в мене українське коріння, і я зацікавився українською культурою та мовою, мабуть, мені тоді було років 17. До того навіть не думав про це. Але в певний час я почав читати українські джерела, сайти і таким чином – розуміти все більше. Я ніколи не вивчав мову з підручником, я просто спілкувався. Коли є люди, які виправляють твої помилки, порадять щось, то дуже швидко можна вивчити. Дуже багато людей у Москві вивчили українську мову саме завдяки Українському Молодіжному Клубу. Тому що в нас там було таке правило: коли ти розмовляєш українською, ти маєш нею і розмовляти. Якщо ти не розмовляєш українською, ти можеш говорити російською, але ти не можеш просити людей, які говорять українською, перекласти для тебе на російську. Тому люди починали спочатку розуміти українську, а потім почали нею спілкуватися.

Клавдія: В мене інша історія. У мене батьки і я сама народилися в Києві. Я закінчила суто український ліцей, але так склалося, що мої батьки отримали пропозицію працювати в Росії, підписали контракт і мали три роки працювати в Республіці Татарстан. Тому я вступила там в університет і навчалася там. Але на даний момент я мешкаю у Санкт-Петербурзі.

– В Росії найбільша у світі українська громада, але зацікавлення українською мовою і культурою досить низьке. Що могло б змінити цю ситуацію?

Андрій: В Росії, у принципі, майже кожен має якесь українське коріння. Тобто спілкуєшся, він каже “ну, я росіянин”, але “моя мама зі Львова” чи “тато з Києва”.

Клавдія: В Росії є така політика розмитої ідентичності. Вони вважають, що Україна дуже схожа, мова дуже схожа, тому вони думають, що немає сенсу українцям, які там проживають, підтримувати своє коріння, підтримувати відчуття далекої Батьківщини, що є, наприклад, у Канаді. Тому, що я вивчала два роки українську діаспору в Канаді, – це був мій дипломний проект, а саме сучасні українсько-канадські відносини і вплив діаспори, – я б сказала, що це відчуття далекої Батьківщини дуже загартовує людину. В Росії такого нема: все здається надто схожим, щоб підтримувати його. Тому все виходить із цього. В Росії немає такої організації українців, яка б політично лобіювала їх інтереси, і це нонсенс, враховуючи ту кількість українців, які проживають у Росії.

Андрій: Проблема в тому, що люди з українським корінням у Росії вважають себе росіянами. І це правильно, що просто нема ніякого стимулу бути українцем у Росії.

– Канадсько-Українська Пар-ламентська Програма існує завдяки підтримці української громади в Канаді. Як би ви обґрунтували для них вибір учасників з Росії, а не, скажімо, з Донецька чи Криму?

Клавдія: Ці люди, які повернуться з Програми, будуть, я впевнена, активістами у своїй діаспорі. Вони будуть представниками українського народу в Москві чи інших містах. Це голос України там, дуже важливо їх підтримувати.

Андрій: До речі, є такий момент, коли багато людей у Москві мене питають: “Ти їдеш до Канадського Парламенту, яким чином?” Я відповідаю: через українську діаспору. Вони вражені: “Нічого собі!” Тобто люди розуміють, що Україна – це не тільки та Україна, що біля кордону з Росією, але також це й українська діаспора світова, яка має серйозний вплив. Крім того, не секрет, що багато випускників КУПП мешкають у Північній Америці тепер, і тому, на мою думку, головне, що Програма допомагає розвиткові світового українства загалом, тому що не можна робити ставку лише на українців в Україні, діаспора для України дуже важлива – це можна бачити по Канаді, по Америці, Австралії і так далі. Вони зберегли для українців багато українського в той час, коли Україна не мала незалежності.

Клавдія: Не важливо, де та людина буде далі жити, головне, що ця людина буде почуватися українцем. Я знаю по собі – коли жила в Україні, я не відчувала стільки патріотизму, як почала відчувати в Росії. Тому що коли людина живе за кордоном, вона відчуває, що в неї є своя ідентичність, нація, що вона має підтримувати свою мову. І я думаю, якщо ми побачимо, як живе діаспора, що вони роблять, як вони бережуть свою мову, це буде великим плюсом і стимулом.

Андрій: На мою думку, якщо Програма запрошує українців з діаспори, це має свої переваги. По-перше, це будує зв’язки – між українцями з Росії, України і Канади. Тобто світове українство від цього дуже виграє.

Коментар Ігоря Бардина, директора КУПП:

– Цього року російські студенти вперше брали участь в КУПП. Чому Ви вирішили їх запросити?

– Є три студенти з Росії. Двоє з них безпосередньо з української діаспори, третя – російська студентка, яка вивчає українську мову та літературу в Московському Лінгвістичному Університеті. Обґрунтуванням і причиною цього, в першу чергу, є те, що тепер діаспора в Росії не дуже добре функціонує як громада, оскільки вони втратили всі ресурси, і тому, якщо метою КУПП є концентрація уваги на молоді України, слід також зосередити увагу на молоді Росії, щоб допомогти привезти їх сюди, щоб вони пройшли стажування і таким чином продовжували бути пов’язані з діаспорою і належати до неї. Російські студенти так само важливі. Важливість полягає в тому, що дуже відомий російський університет викладає українську мову та літературу як іноземну, що є символічним та важливим аспектом, бо в цьому університеті більше не дивляться на українців як на “молодших братів”, а розуміють, що вони окремий народ з окремою мовою і культурою. Ми вважаємо гарною ідеєю дати їм можливість зустрітися зі студентами з України, бо вони, звичайно, не зустрінуть їх у Москві, а також дати їм канадський досвід. І вони розповідали нам, що це був дуже позитивний досвід.

– Чи знаєте Ви від інших студентів або координаторів, чи дійсно вони отримали користь від Програми?

– У нас була зустріч з іншими інтернами і розмова про те, як студенти з Росії вписалися у Програму. Вони сказали, що співпраця між ними трьома і рештою студентів була фантастичною, вони вважають, що студенти з Росії почувалися, як вдома. Те, що українська мова була другою мовою спілкування після англійської, не викликало будь-яких перешкод для студентів з Росії. Навпаки, студентка, яка вивчає українську, вважає це дуже корисним, тому що інші студенти змогли допомогти їй з вимовою та граматикою. Так само два інших інтерни, особливо Клавдія. Вона відчула, що знайомство з українською діаспорою в Канаді дійсно допомогло їй, тому що вона збирається в аспірантурі досліджувати канадську діаспору, і тут вона отримала досвід з перших рук не тільки шляхом перебування в Канаді та через взаємодію з діаспорою, а й через стажування, оскільки інтерни відвідували різні місця: український концерт, церкву або Університет Оттави. Андрій сказав, що він збирається підтримувати контакт з Програмою, а також вступати до аспірантури в Північній Америці, і хотів би продовжувати відносини зі студентами з цієї Програми. Загальна оцінка – це було дуже плідним для Програми. Студенти говорили, що це дуже гарне рішення, тому що воно продемонструвало більш зрілий підхід до росіян, що ми також можемо вітати і запрошувати їх. Якщо ми матимемо можливість, ми будемо продовжувати це робити.

Розмовляв Роман Ташліцький

 
PHOTO

Ігор Бардин, директор КУПП