Шукаймо справжніх витоків лиха!

Нещодавно, після тривалих дискусій, викладачі і студенти Українського Католицького Університету виступили з пропозицією забрати із традиційного Різдвяного вертепу образ “жида”. Звернення, яке подаємо нижче, пояснює їхню позицію.

Сучасний вертеп не є відтворенням давнього твору, а живою традицією, яка до певної міри відображає теперішні настрої. Є очевидним, що у сьогоднішньому світі використання негативних етнічних, расових чи релігійних стереотипів є неприйнятним у жодному контексті, в тому числі і  фольклорному. Досвід минулого століття, зокрема в Україні, має навчити нас, що шлях від стереотипів до шукання винного “цапа відбувайла” і колективної відповідальності, а звідти до етнічних чисток і геноциду є коротким. Наш власний народ незмірно постраждав від наслідків такого думання.

Хтось може заперечити, твердячи, що наші Різдвяні традиції мають бути  “збережені”. Однак традиції не є чимось незмінним і непорушним. Вони постійно розвиваються. Те, що ми тепер вважаємо “традицією”, відрізняється від того, що наші предки вважали “тради-цією” сто років тому. В міру того, як змінюються умови нашого життя і зростає наше розуміння, ми модифікуємо деякі традиції, відкидаємо інші та творимо нові. Ми більше не кидаємо кутю на стелю напередодні Різдва не лише тому, що наші стелі змінилися із солом’яних на штукатурені, але також тому, що можемо краще відрізнити побожні практики від забобонів.

Дехто може припустити, що викладачі і студенти УКУ стали заручниками політкоректності. Проте їхня позиція не є результатом тиску певної політичної групи, яка прагне підпорядкувати звичаї під свої політичні забаганки. Не є це також малодушною самоцензурою культурно невпевнених. Навпаки, це рішення постало з переконання, що це не по-християнськи і просто непристойно зображати інших людей, навіть тих, які не приймають Христа за Месію, як джерело і вмістилище зла. 

Ще інші можуть стверджувати, що, незважаючи на мотивації наших предків при створенні образу “недоброго жида”, сьогодні ми зображаємо його без злого наміру, адже вертеп є, зрештою, комічною пародією. Але знаючи, що такі стереотипні образи є об’єктивно шкідливими, наш невиний намір не звільняє нас від відповідальності.

Усунення з вертепу образу “жида” не руйнує нашу традицію, а лише її модифікує. Це не приведе до витворення солодкавого Різдва: ми далі маємо Смерть і Чорта. Дехто закликає замінити цей образ підступності і жадібності новим персонажем. Чи має злий Олігарх тепер приєднатися до компанії Ірода, Кози і Козака? Проте чи маємо ми представляти будь-яке створіння Боже (за винятком Диявола) як втілення зла? Якщо ми хочемо ідентифікувати вмістилище зла у цьому світі, то, можливо, один з акторів вертепного дійства мав би носити велике дзеркало.

У кожному разі, просимо прочитати звернення і зробити свої висновки.

 

   Д-р Андрій Сороковський

 

Звернення

до спільноти УКУ

 

Слава Ісусу Христу!

Дорогі студенти!

Дорога спільното УКУ!

 

Цим листом ми запрошуємо вас до інтелектуальної задуми й духовного просвітлення, щоб душа наша стала спроможною розрізнити сяйво Вифлеємської зорі та прийти із дарами до ясел Спасителя.

Різдвяний піст закінчується урочистим літургійним проголошенням: “Христос Рождається!”, дивовижним чаром Свят-Вечора, а  тоді веселим співом Коляди, Різдвяним вертепом.

Але радість очікування цього свята щороку затьмарюється лихим передчуттям, що в час найвищої духовної кульмінації святого Різдва у нашу хату знову увірветься вертепний “Жид”, – і насіння зла, що його вертепне дійство мало б виполоти, знову загніздиться в нашій душі.

У нашому Університеті немає однозначного ставлення до цього феномену. Дискомфорт від цього вертепного образу й відчуття, що він суперечить духовній поставі сучасного християнина й етосові УКУ, сусідує з настороженим ставленням до спроб вилучити його, що сприймається як зневаження давньої традиції та улягання стороннім силам. Наше завдання – остаточно вирішити, якими в цьому питанні мають бути місія та етос УКУ.

Ми не можемо заперечити той історичний факт, що образ “Жида” був традиційним для українських Різдвяних вертепів. Мало того, цю роль – поряд з іншими негативними ролями, як-от Ірода чи Смерті, – сприймали ентузіастично, у них вкладали багато душі й гумору. Так народ у бароковому стилі представляв дихотомію добра і зла.

З цього пласту української народної культури видно, що в певні епохи соціальні біди українського народу асоціювалися з єврейством (як, до речі, і навпаки). Ясна річ, далеко не кожен, хто щиро сміявся, бачачи гротескні кривляння вертепного “Жида”, був запеклим антисемітом. Дві етнорелігійні групи жили поруч; їхні звичаї були часом зрозумілими для іншої групи, а часом і кумедними. І за поняттями “жида” й “гоя” стояли свої міжгрупові табу, що їх плекали з обох сторін.

Але часом гротескна забава мала далеко не гумористичне продовження, коли по українських селах і містечках зграйки хлопчаків не раз гналися по вулиці за єврейським однолітком, скандуючи уже не барокове: “Жид! Жид!” Пізніші політичні наслідки такої “забави” ми, вибачте на слові, відхаркуємо й досі.

Можна лише вітати прагнення багатьох із вас берегти культурні традиції та звичаї. Але варто також замислитись, чому це прагнення таке вибіркове. Адже ми легко зрікаємося, наприклад, традиції посту – хоч знаємо, що деяких бісів людина може вигнати зі себе “лише молитвою і постом” (Мт. 17:21). Ми легко забуваємо про одвічне правило пошанування святої неділі чи спільної трапези у родині, хоч усі ці звичаї є не лише Божим законом, а й антропологічними та культурними імперативами, занедбання яких призводить до великих втрат.

То чи не варто нам психотерапевтично видобути із глибин своєї свідомості ті причини, що роблять саме цю вертепну роль такою бажаною та незамінною?

До того ж пам’ятаймо: якщо ми хочемо свято оберігати цей образ у майбутньому, то будьмо щасливі від того, що в інших культурах так само свято оберігатимуть образи “хохла-дєрєвєнщіни”, “різуна-гайдамаки” чи “кривавого погромника”.

Утім, когось із вас турбуватиме питання, чому це саме ми маємо починати позбуватися своїх усталених стереотипів першими. Мовляв, хай вони почнуть, а ми вже їх підтримаємо. На цю тривогу наш народ віддавна знайшов відповідь: “Із себе починає не слабший, а мудріший”.

Ми розуміємо, що дихотомічне вертепне дійство просто вимагає персоніфікації полюса зла – без цього образи добра стали б “ходульними”. Проте є різниця між образами Ірода та Смерті, з одного боку, та образом “Жида” – з іншого. У тому другому випадку зло ототожнюється з цілою етнорелігійною групою – отже, ми маємо вирішити, чи справді така світоглядна позиція є нашим новітнім “богослов’ям визволення”, яким ми хотіли б оберегти себе від вселенського зла.

Насправді жодна людська культура не має монополії ні на чесноти, ні на пороки.

Євреями в історичному бутті були не тільки міняйли, торговці та лихварі. Євреями були, зокрема, апостоли, члени найдавнішої християнської спільноти та майже всі автори Нового Завіту (за винятком Луки). Єврейською була Пресвята Родина – Йосиф та Марія. Врешті-решт, по Своїй земній Матері євреєм був і Сам Ісус, Різдво Якого ми зустрічаємо.

Християнство наше вийшло з лона юдаїзму, переймаючи від нього віру в єдиного Бога. На основі цього ще Папа Пій ХІ стверджував: “Духовно усі ми семіти”. Тому не дивно, що свого часу Папа Іван ХХІІІ, осмислюючи духовні причини Голокосту єврейського народу, звернувся в молитві до Ісуса: “Прости, що ми знову розіп’яли Тебе в їхньому тілі!” У цю Різдвяну пору ми запрошуємо вас піти за цим духовним прикладом і сповідально звернутися до Христа: “Прости, що ми знову зневажаємо Тебе у цьому знущальному образі!”

Господня благодать потрібна нам, щоб ми мали здатність відсікати від себе гріховні нарости минулого й духовно зростати. Не треба бути Еклезіастом, щоб помітити, що і світ, і Церква, і ми самі невпинно еволюціонуємо. Разом з нами міняються й ті засоби, за допомогою яких ми інтерпретуємо світ. Окремі образи, які колись здавалися невинними, сьогодні можуть травмувати людські душі й суперечити нашій земній місії. Не біймося розпрощатися з ними – біймося не помітити, що, обстоюючи застарілі образи, ми порушуємо найважливіше в християнстві  – заповідь любові.

Сучасні прояви зла розмаїті та універсальні. Воно одягається в шати добра, досконало імпровізує на струнах нашої душі, зачіпає наші найпотаємніші бажання й найприродніші інстинкти. Зводити усе це розмаїття до тріади традиційного вертепу (Ірод – Смерть – Жид), зокрема до архаїчної постаті “Жида”, означало б, що ми, наче дальтоніки, не помічаємо деяких кольорів нашого мінливого й різнобарвного світу.

Ми пропонуємо спільноті УКУ, а особливо студентству, наново осмислити ґенезу зла.

Без цього не зможемо ми й осягнути проблем нинішньої України, а разом з ними – проблем усього світу. У регіональних, мовних, конфесійних та будь-яких інших поділах, що терзають сьогодні тіло України, ми обов’язково побачимо відгомін нашої готовності таврувати іншого та заперечувати його гідність. Отож пам’ятаймо, що без радикальної зміни способу думання зло й далі торжествуватиме, кинувши нам на розтерзання своє карикатурне опудало, натомість зберігши свою справжню природу нерозгаданою.

“Христос Рождається, щоб оновити колись упалий образ”, – мовиться у наших службах у Передпразденство Різдва. Йдімо за Христом й оновлюймо “упалі образи”, щоб стати спроможними оновити світ.

 

о. Борис Ґудзяк, ректор

о. Юрій Щурко, керівник Духовно-пасторального відділу

Мирослав Маринович,

віце-ректор з питань

призначення та місії Університету