Прощай, життєлюбе!

Популярні рок-групи збирають стадіони, касові фільми переповнюють кінозали, харизматичні політики та релігійні діячі заполонюють величезні майдани, талановиті проповідники і науковці  утрамбовують кількаярусні зали модерних споруд. Голова Філії УНО Торонто-Захід Петро Ковальчик – на превеликий жаль, уже колишній – протягом доби зумів ущерть заповнити похоронний заклад, а відтак церкву Святої Покрови. Не пам’ятаю, аби комусь таке вдавалося. О, це був прощальний вихід до глядача справжнього маестро української Канади. І немов у відповідь звучали довготривалі овації вдячності сотень людей, які проводжали його на вічний спочинок. Ритуальне останнє цілування неначе злилося і у стоголосе “дякую”, і “прощай”, і “любимо”, і “пам’ятатимемо”. Це був доземний уклін за його відносно коротке, але яскраве, самовіддане, по вінця заповнене добрими справами служіння громаді.

Про П. Ковальчика кожен, хто його знав або принаймні раз-два з ним зустрівся, мав би і неминуче хотів би щось сказати. І це “щось” було б, безсумнівно, лише добрим, теплим, вдячним. Він, як і кожен із нас у цьому тлінному бутті, був учнем – до самого свого кінця. Я хочу лише порівняти, чого він, незважаючи на свою сиву голову, не навчився, і чого навчився у житті.

Він так і не навчився жити за законами, що їх диктує наша доволі жорстка прагматична дійсність, – і щороку це користолюбство відчутне все більше. Шелестіння доларів так і не стало наймилішим його вухові звуком.

Він не навчився кудись аж так квапитися, аби вдавати, що когось не помітив, забув віддати чи зробити. Будучи стільки років головою Філії і виконуючи багато інших громадських обов’язків, він не вмів перекладати бодай частину їх на плечі інших. Упевнений, що не  образяться інші члени нашої Філії, але там, в організації, – відколи я в ній –  він завжди робив найбільше. Я, будучи його багаторічним заступником, робив мізерну дещицю того, що він.

Він не вмів лукавити, використовувати, брехати. Принаймні мені цього не траплялося ні бачити, ні відчувати, ані навіть про це чути. Я майже впевнений, що серед нас немає жодного, кому б він був щось винен, кого б не привітав першим або не відповів на привітання, кого б хотів якось використати.

Він так і не навчився рахувати свого часу. Організаційні, громадські справи завжди передували власним. От вже й справді енеїдівський Евріал:

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять.

Більше того – маючи великий авторитет на роботі, Петро Ковальчик міг узяти чи кілька вільних годин, а чи й цілий день, коли цього вимагали нагальні унівські справи. Не впевнений, чи він це практикував, коли щось треба було зробити вдома, але це тільки робить йому честь. І ми це усвідомлюємо лише тепер.

Що ж він навчився в житті, а радше, що заклала в його гени природа, чого навчили його – скільки жили – мама з татом? Що він, спостережливий, допитливий і дуже розумний хлопець, вбирав зі свого довкілля сам? Передусім, вважаю, це бути чесним, відповідальним, добрим, щирим, великодушним. Прийти на допомогу, коли хтось цього попросить, а чи й зробити це самому, без прохання. Він умів не побачити, не почути, змовчати, коли це було на користь справі чи просто добрим стосункам між людьми. 

О, його шляхетність була найвищої проби! Нераз ми, завершуючи приготування до якогось заходу в Домівці, дуже по-доброму, навіть з любов’ю потішалися над ним – таким великим і сильним (всі ж бо знали, як він це любить робити, і як природно, навіть мило, це у нього виходить): “Я роблю те, ти подбай про те, а Ковальчик нехай при вході роздягає жінок”. Дуже прошу не розуміти цього буквально; це лише означало, що він широко усміхнеться кожній жінці, неодмінно зробить їй комплімент, поцілує руку, допоможе зійти сходами вниз, коли треба, і повіcить її пальто на вішак. Він мав талант зацікавлювати собою і поважних, вихованих у пуританському стилі матрон, і кокетливих, а чи й стриманих, середнього віку пань, і грайливих панянок – у найкращому, чистому розумінні.

Ковальчик знаходив час кожному: і з ким домовлявся про зустріч, і кого побачив випадково. І знаходив нагоду допомогти кожному, хто цього потребував. Якщо не особисто, руками, то принаймні давши чи позичивши якийсь інструмент або щось щиро порадивши.

Мене, та й, гадаю, інших, завжди притягали його непоквапливість, розсудливість, здатність аналізувати та порівнювати. Захоплювало його вміння легко знайомитися з різними людьми та зацікавлювати їх собою. Завжди дуже дивували його виняткове знання фізичної географії Канади та й узагалі усіх місць, де він колись бував; без перебільшення, GPS було вмонтовано у його голову. Я б ще назвав його Онтарійською енциклопедією рибальства. При цьому підкреслюю, що він передусім знав, любив і беріг довкілля – а вже потім ловив рибу.

У компанії він умів робити якщо не завжди свято, то небуденний чи принаймні гарний настрій. Все починалося із широкої, щирої посмішки, міцного потиску руки, зацікавленого погляду, ненудного голосу. Ворожість, підозріливість, заздрість, зверхність, скупість, насмішкуватість, впертість не товаришували з Ковальчиком.

Петра неможливо було не любити, бо він і сам умів, і якось нанав’язливо іншим показував, як жити легко, на самому позитиві. Не згадаю, щоби він на щось чи на когось скаржився. Ковальчик ішов життям твердим, широким кроком, не боячись розхлюпати якусь краплину добра зі свого великого серця.

Петро Ковальчик був свого роду візитною карткою Філії і певною мірою навіть українського Торонто. Як довгорічний голова Філії Українського Національного Об’єднання Торонто-Захід, голова, співголова та член інших національних і розвагових організацій, як ініціатор численних ювілеїв та й узагалі один із двигунів української діаспори Канади, він, без перебільшення, працював на розрив аорти. І це трапилося. Тепер нам уже відомо, що останнім часом болі подавали йому сигнали про якісь розлади в організмі, але тоді про це знали, мабуть, лише найближчі. Та й сам він, як бачимо, не дуже звертав на них увагу.

Якщо б завданням було добрати низку синонімів до його стилю життя, то навіть не знаю, який був би найближчий: чи то доброта, чи то відвертість, чи безвідмовність, чи щось подібне, яке цієї миті не на думці. Цей сплав, що повсякчас переповнював П. Ковальчика, важко описати. Замислюєшся, звідки він його взяв. Цього не навчають школи разом з університетами, бо це не освіта. Цього не дають курси добрих манер, бо це не лише вихованість. Це – ризикну окреслити – була сув’язь якоїсь вродженої шляхетності, замішана на простій людяності, безмежному бажанні допомогти, постійній привітності до кожної без винятку людини. Посада, звання, маєстат, амбіційність особи тут ролі не відігравали. Уже пізніше, у зрілому віці, мабуть, додалося невідступне дотримання десятьох заповідей Божих. Він був не лише релігійною, але й глибоко віруючою людиною.

Філія без жодного перебільшення осиротіла. Важко уявити без участі Ковальчика щорічні пікніки чи відзначення Голодомору на Гакстоні, Поминальний День Воїна в Українському парку на перехресті вулиць Еґлінтон і Скарлет, інші численні заходи, навіть широковідомий Український фестиваль на Блурі. Нам усім було і є чого повчитися від Петра Ковальчика. 

У час передсвяткового посту і Різдвяних ірмосів люди, мабуть, частіше озираються на прожите, аніж планують прийдешнє. Коли Вифлеємська зірка замерехтить, скликаючи усіх на Святу Вечерю, згадаймо Слугу Божого Петра Ковальчика. Хочу вірити, що в цей час його щойно відлетіла душа ще витатиме над усіма оселями, де він бував чи то в будні, чи у свята, щиро бажаючи кожному з нас щасливого Нового Року та Різдвяного супокою. Уже без нього.

Богдан Михайлишин,

член Філії УНО Торонто-Захід,

колишній заступник уже

колишнього  голови,

світлої пам’яті

Петра Ковальчика