Спомин про Василя Безкоровайного

12 січня 1880  –  5 березня 1966

У сорокову річницю смерти

Оксана Бризгун-Соколик

 “Мамо, вовчик хоче з’їсти “Червону Шапочку!” – кричав у розпуці малий Андрійко на весь зал.

Це було 16 травня  1966 року, коли моя студія фортепіано ставила “Червону Шапочку” – казку-оперету для дітей у залі УНО в Торонто. Всі мої учні були зааґажовані, всі переживали відзначення 85-ліття композитора Василя Безкоровайного, для якого ми цю виставу готували, який написав музику до казки і який мав бути гостем на виставі. Старші учні мінялися та грали музичні частини до казки, молодші були учасниками п’єси, а їх підготовляла професійно і з любов’ю акторка Харківського державного театру та Харківської опери Ганна Тагаїв, режисер вистави. Показувала, як рухатися на сцені, як виразно говорити з правильними наголосами... Костюми шили батьки за проектом Ніни Мудрак-Мриц, танок квітів приготовляла Леся Бризгун-Шанта. Батьківський комітет моїх учнів робив усе можливе для успіху вистави!

І ось довгоочікувана неділя. Приїхав композитор зі своїм сином Любчиком.  Оперета пройшла з великим успіхом. По закінченні “мисливець” – Тарас виводить його на сцену. Він вдоволений, щасливий. Малі “Квіточки” – Ромашка, Всеволод, ... “Бедрик” – Ігор, “Дерева” – Оля, Мартуся ... і всі “головні актори” – Адріянка, Ігор, ... із захопленням, оплесками його зустрічають. Знімок з цієї події є у книжці-нотах “Червона Шапочка”, яка вийшла друком у 1969 році, вже по смерті композитора. А потім “піаністи” і “актори” по черзі на пам’ятку давали собі підписувати програмки та ноти. 36 моїх учнів і багато дітей у залі пізнали особисто чародія казки... Такі переживання залишилися, напевно, на ціле життя...

Оперету ми повторили у Гамільтоні 6 червня того ж року, знову у присутності композитора. І це була наша остання зустріч з ним.  Він відійшов у вічність 5 березня 1966 року, точно 40 років тому.

Силу його музики я відчула у незабутнім випадку. Прийшла до мене дівчинка років 13-14  і попросила ноти українського композитора. Говорила по-англійськи, і мене зацікавило, що її до мене привело. “Я українка, але не говорю по-українськи. Мене просили виступити на концерті, але тільки з українським твором...” Вона була десь у 7-му класі консерваторії, і я дала їй улюблений твір моїх студентів “Спомини з гір” Безкоровайного. Вона подякувала і пішла. Десь за рік хтось застукав у двері. Виходжу – це знову вона. Усміхнена, з великим пуделком шоколадок, і українською мовою просить нові ноти українських композиторів: “Мені так цей твір сподобався, що я почала вчитися...” Мама, з якою говорила по-українськи, померла, як вона була маленька. Тато працював по цілій Канаді, нечасто бував вдома, дівчинку виховувала  нянька-канадійка. “Спомини з гір” відродили у дитини мову, почуття приналежности...

Василь Безкоровайний народився в Тернополі 12 січня 1880 року.  Вже дитиною полюбив та почав цікавитися музикою. Один з його перших творів – “Не хиляйте вниз прапора” на слова Івана Франка був виконаний чоловічим хором у честь поета.

А там – фізика та математика на політехніці у Львові, філософський відділ у Львівському університеті, в консерваторії гра на скрипці та цитрі. По закінченні студій вчив у середніх школах Тернополя, Станиславова та згодом Золочева. У 1919 р. поляки його заарештували. По звільненні у 1920 р. одружився зі своєю ученицею Стефанією Стеблицькою. Там, де був, – організовував хори, оркестри, диригував ними, писав для них музику. Закладав філії Музичного інституту ім. Миколи Лисенка, а дружина закладала драматичні гуртки. Вони ставили “Запорожця за Дунаєм”, “Наталку Полтавку”, “Чорноморців” та інші твори, де Стефанія співала головні ролі.

Друга світова війна привела родину через Судети до Австрії, а відтак до Бафало, де у серпні 1959 року відійшла у вічність його дружина. Того ж року приїздить до Бафало поет Леонід Полтава. Спільно творять оперету “Червона Шапочка”: Полтава пише лібретто, Безкоровайний – музику.

Десь у тім часі починається наше знайомство. Довідуюся, що можна дістати навіть дуже нескладні твори для фортепіано його пера для моїх учнів-початківців. Пишу першого листа композиторові. Так дістала і легкі, і трудні, і свіжі, і такі близькі своєю мелодикою. А збірка колядок “Під ялинку” стала підручними нотами чи не всіх малих піаністів.

У 1960 році всі мої учні вивчають твори Василя Безкоровайного. Запрошуємо його до нас на наш “попис” для відзначення його 80-ліття. Приїздить, вдоволено всіх слухає, промовляє до них коротке слово і на їхнє прохання виходить на сцену, сідає коло піаніно, на якому повно вручених йому квітів, і дарує присутнім кілька своїх творів. Грає вдумливо, ніжно, незважаючи на свій вік.

34 листи залишилися свідками нашої співпраці, свідками його активности до останньої хвилини.

У листі за 30.07.1960 пише:  “Сонату 1” присвячую Вам...”

У 1961 р. 81-літній професор пише: “У березні грав на святі Шевченка мою композицію “Пісня без слів”. У Kleinberg Musical Hall грав фортепіанний супровід до мелодекламації Шевченка “Тополя”, яку по-англійськи декламувала моя донька Неоніла Стецьків... Американцям дуже подобалося...”

А  в 1963 р. написав: “18 травня виступаю з моєю донькою Неонілою Стецьків на концерті в Рочестері. Вона виголосить мою мелодекламацію “Скорботна мати”, а я граю супровід фортепіанний...”

У 1965 р. відбулося вже згадуване 85-ліття композитора з “Червоною Шапочкою” в нашому Торонто.

20 січня 1966 р. отримую останнього листа. Вже не гладким письмом, а трясучою ручкою... Пише: “Дуже дякую за милу несподіванку – за такі гарні квіти на мою 86-ту річницю уродин. Прошу ласкаво передати мою сердечну подяку Вашим учням за пам’ять про мене...” Ми спільно складали фонди на квіти, ми спільно підписували уродинну картку, ми спільно сумували березневою вісткою про відхід у вічність Людини, яка любила і творила музику, яка любила дітей та молодь і залишила таку багату спадщину майбутнім поколінням.

40 років тому перестало битися серце Василя Безкоровайного. Але його музика живе, і дякуючи його зятеві, д-рові Стецькову, композитора сьогодні згадують в Америці, Едмонтоні, його музика повертається в Україну, звучить у Львові, у Криму, шириться там, де народилася і де не сміла бути довгі роки.