Санація країни

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН    

Ще зовсім недавно суперечки у верхніх ешелонах влади хоч і нагадували бої без правил, однак не становили серйозної небезпеки для держави. Сьогодні усе змінилося: політичне протистояння між владою і опозицією сягнуло якщо не апогею, то принаймні межі, за якою, у гіршому випадку, колапс; у кращому – хаос.

Такий висновок напрошується з кількох причин: по-перше, з боку провладних сил звучать заяви, які свідчать, що до політичних баталій можуть бути залучені правоохоронні органи, в тому числі МВС. По-друге, на думку опозиції ситуація у країні набирає непрогнозованих обертів, а це, за словами Юлії Тимошенко, загрожує не лише національній безпеці країни, а й може призвести до втрати нею національного суверенітету. Така риторика з уст політичного провідника, який користується підтримкою майже половини населення України, може означати одне: опозиція, зрештою, як і влада, не схильна до компромісу, а тому треба забути про будь-яке примирення.

На цьому тлі суспільству нав’язуються різні рецепти подолання кризи: від проведення дострокових парламентських виборів – до ліквідації інституту Президента, який, на думку комуністів, є основним джерелом нестабільности у країні. Останнім часом також почали говорити про прийняття нового варіанту Конституції України. Це навіює на думку, що кожна із політичних сил має намір зробити “під себе” Основний Закон, щоб у такий спосіб розправитися з політичними конкурентами.

Тим часом неважко побачити, що “каменем спотикання” сучасної України стала модель державного ладу, який заіснував із грудня 2004 року, після голосування у парламенті відповідних змін до Конституції. І ось парадокс: критикуючи “конституційну реформу” або ж підтримуючи її, різні політичні сили єдині в одному: в Україні й надалі необхідно розвивати парламентсько-президентську форму правління, оскільки це відповідає “європейським стандартам”.

Квінтесенцією таких думок може слугувати нещодавня заява міністра юстиції Олександра Лавриновича, з якою він виступив у ході міжнародної конференції “Нова Україна у новій Європі”. Цей урядовець, зокрема, наголосив, що “парламентаризм є основою європейської політичної традиції”, а відтак Україна й надалі повинна “рухатися до парламентської форми державного правління”.

Такі чи подібні висловлювання звучать сьогодні з уст як провладних, так і опозиційних політиків та свідчать, що суспільству наполегливо нав’язується думка про безальтернативність шляху, який свого часу запропонував апологет парламентаризму та батько вітчизняного соціалізму Олександр Мороз. Цікаво, що все це відбувається на тлі нинішньої дійсности, яка більш ніж переконливо засвідчує неспроможність існуючої системи влади забезпечити не те що соціально-економічне процвітання, а й елементарну політичну стабільність.

Але спочатку кілька слів про сам парламентаризм.

У свій час відомий політолог і соціолог Микола Сціборський писав: “Коли парламентська система давала певну користь раніше, то тепер позначається вона низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних, класових і господарських інтересів призвела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу, демократію і часто з’являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.

У бажанні здобути виборчі голоси партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуван-нями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, під-
купом і корупцією, як також і штучними засобами впливу  на суспільну думку в бажаному для них напрямі...

Сучасний парламентаризм витворює свого роду “спеціалістів” від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають “торгівельними конторами”, де можна купити-продати суспільний інтерес за вподобою... У результаті – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.

Ці всі обставини унеможлив-люють творен­ня авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на дов­ший час, державну політику…”

Хай вибачить читач за розлогу цитату, але ці рядки були написані у далекому 1940 році. Проте, погодьмося, складається враження, що М. Сціборський щойно повернувся із засідання Верховної Ради або ж переглянув телепередачу “Свобода слова”. Про що це свідчить? Лише про одне – парламентська форма правління, до якої закликають політичні лідери різних партій, – далеко не панацея, а тому слід невідкладно шукати альтернативу.

Для цього треба розвіяти два міфи. Перший, що президентська держава, де, по суті, один господар, це “авторитаризм” і не європейський вибір; другий, що український народ лише те і робить, що мріє жити в парламентській країні.

Так-от, що стосується першого міфу, то прихильники “парламентаризму” дуже часто наголошують, що у цивілізованому світі є лише два ефективні приклади президентських республік: США та Франція. Усі інші країни начебто вже давно спочивають на лаврах “парламентської демократії”. Але це не так. Насправді понад 130 країн світу в системі своїх державних органів мають посаду президента. Характерним для всіх президентських республік є те, що президент сполучає повноваження глави держави і глави уряду.

Щодо другого міфу, то наведемо результати двох соціологічних досліджень, які були зроблені у різні роки, однак дуже виразно показують тенденцію розвитку громадської думки. Так, у серпні 2003 року Центр соціального прогнозування провів дослідження про ставлення населення до державного устрою. На запитання про те, який тип устрою найбільше відповідає національному характеру українців, відповіді переважної частини респондентів розподілилися практично порівну між двома позиціями – президентська республіка (34,0% відповідей) та парламентська республіка (32,9% відповідей). А вже у лютому 2006 року, за даними соціологічного опитування, що його провів Центр Разумкова, 76% українців заявили, що не підтримують відміни посади Президента України.

Іншими словами, люди прагнуть санації країни, а процес оздоровлення пов’язують із встановленням влади, яка передбачає її зосередження в одних руках.

У зв’язку із цим виникає логічне запитання: як цього досягнути?

Передусім слід відмовитися від фальшивих дороговказів, псевдодемократії та бажання за будь-яку ціну запровадити в Україні режим, який не відповідає її національним інтересам. Це нелегко зробити, але альтернативою може стати непередбачуваний сценарій розвитку подій. І тоді доведеться вибрати між військовою хунтою та анархією. Але це вже тема нової статті.