До Шевченка на причастя

 Богдан Михайлишин, секретар Філії УНО Торонто-Захід

 Нехай прискіпливий читач не розцінить цих слів як богохульство, але насмілюся сказати, що тим українцям, які не забули свого коріння і яким не байдужа доля України, Шевченківські дні за своєю значимістю небагато чим поступаються Різдву та Воскресінню. Знаю, що це свята різних вимірів; усвідомлюю, що в їх основі лежать інші підходи до нашої духовности, та все ж... Видається мені, однак, що тут строга логічність не найбільш потрібна. Для людей, які ще й досі трохи старомодні, а чи м’якше – патріархальні (розумію, що обидва слова невдалі, десь навіть образливі), і ікони, і портрет Шевченка на стінах оздоблені однаково гарними вишитими рушниками. Вже сам початок березня таким людям  – свято, бо це роковини Шевченка.

Для перевірки національної самосвідомости еміграція завжди була добрим іспитом – складають його не всі. Але хто його складає, тим і маленькі здобутки, і різні випробування нашої державности на міцність не порожній звук. Бо Шевченко – це передусім незалежність і державність України. 

Усі, хто 5 березня  прийшов у Домівку УНО, що на 145 Evans Ave., знайшли i час, і бажання разом поклонитися пам’яті Шевченка. У великій залі на окремому столі – підбірка “Кобзарів” і кількох шевченкознавчих досліджень. Гості, зацікавлені цією експрес-виставкою, беруть книги в руки, гортають, перемовляються. Приковують увагу кілька мініатюрних “Кобзарів”, що їх усіх разом можна легко взяти в долоню. Дві таких книжечки – це різномовні переклади “Заповіту”, ще дві – збірки найвідоміших поезій Шевченка. Зважаючи на час видання, вони вже більше букіністичні раритети, аніж просто зразки видавничої мініатюри. 

Збоку на імпровізованій сцені – столик з портретом Шевченка, запалена свічка, стилізоване письмове приладдя.  Символіку вдало доповнює м’яке освітлення високої зали.

Вечір відкрила Наталя Обаль. Після її короткого, але насиченого вступного слова жіночий хор “Боян” під диригуванням Наталії Фучило виконав “Реве та стогне Дніпр широкий”. Одразу зазначу, що власне пісні на слова Шевченка у виконаннi хору виткали художню канву вечора. Це були і “По діброві вітер виє”, і “Садок вишневий коло хати”, і “Думи мої”, і “Зоре моя вечірняя” та інші. Чи не всю цю добре відому Шевченкову поезію, яку свого часу композитори поклали на музику, люди знали напам’ять.

Забігаючи наперед, скажу, що “Заповіт”, яким традиційно завершують Шевченківські  урочистості, виконував не лише хор – його співала ціла зала. Достатньо було диригентці заохочувально повернутися обличчям до людей, як усі, хто до того просто мовчав або лише мугикав, піднесено підхопили з дитинства відому мелодію. Акомпанувала Наталя Обаль.

Вдалі концертні містки між номерами нераз мають таке ж важливе концертне значення, як і виконувані твори. Робила мереживо пісень на слова Кобзаря та його поезій єдиною художньою цілістю із виразним національно-патріотичним обличчям Ванда Михайлишин. Свої фрагменти вона цементувала роллю Шевченка в сучасному культурно-політичному контексті. Лейтмотивом її місточів був той факт, що Шевченко для українців – це не просто літературна вершина. Він наша найзначиміша самобутня національна часточка у строкатому розмаїтті Всесвіту. Шевченко став візитною карткою України в найкращому її значенні. Він, попри всі політичні негаразди й господарську скруту, не лише продовжує гідно представляти Україну, але й залишається дороговказом (а радше має залишатися) сьогоднішнім керманичам держави. Рядки його пророчої поезії непідвладні часові; з ним міцніє віра, що не пропали не так давно відновлені символічні ланцюги злуки між частинами України, титанічні зусилля ще свіжого у пам’яті Майдану, пікетування посольств і консульств України на підтримку демократичних перетворень. Із них бере відлік новітня доба незалежної України.  

Віршем “Лілея” Валентина Горовенко пригадала усім, яку велику частину своєї творчости Шевченко присвятив жінці. Ця поезія викликала на очах сльози у багатьох присутніх. Так відверто і недвозначно в оборону жіночої долі міг стати своїм словом тільки Тарас.

Вірш “І золотої, й дорогої” у виконанні Габріели  Кричфалуші змістив наголос концерту на готовність Шевченка до самопожертви заради стражденного  українського народу. І вона визріла у нього не на схилі літ (поет пішов з життя всього у 47 років!), а була з ним завжди і скрізь. У кожному бідному сироті Шевченко бачить себе – чи то підпасича, чи то пастуха, чи то водоношу, – якому стражденна доля була уготована чи не з пеленок (згадаймо лише “На панщині пшеницю жала”).

З декламуванням хрестоматійного “Мені тринадцятий минало” добре впоралася дванадцятирічна Уляна Фучило. Вона вдало передала наявне у вірші не лише бачення, але й глибоко критичну оцінку тогочасности поетом від його хлоп’ячих до зрілих літ. Ідейно вірш не такий простий, як може видатися на перший погляд. Це відчутно не стільки у віршовому розмірі, скільки у прихованій тропічності твору та стилеві віршування. Поверненням до свого безрадісного дитинства пронизані не лише згадані поезії.

Теплого слова заслуговують малі актори Рідної Школи Філії УНО Торонто-Захід під керівництвом директорки Ірини Кравець та вчительки Світлани Гетьман, які повернули залу в дитячі роки Тараса. Національний одяг, вдале розташування на сцені, невимушений стиль дитячого декламування та прозових уривків, супроводжуваний доречними коментарями вчительки, перетворили це драматичне вкраплення у дуже вдалу мізансцену цілого концерту. Саме вона, вважаю, зробила його по-домашньому теплим і затишним. Учні – а це були Андрій Лучків, Оксана Лучків, Мар’яна Скіп, Григорій Швед і Юлія Янків, – можливо, забудуть розказані тремтячими голосами зі сцени віршики та прозові уривки, але пам’ятатимуть, що вони українці.

Вірш у виконанні Ірини Кравець достукав до серця кожного слухача, адже життя і творчість Шевченка – це його незмінна позиція бути в обороні рідного народу. Горе і стогін простолюду ніколи не були йому чужими. Свою душу, найсокровенніші намагання і прагнення, дар художнього слова він рішуче поклав на вівтар нашої свободи.

Наприкінці Ванда Михайлишин узагальнила роль Шевченка в нинішньому житті України і зарубіжжя. Шевченко був і залишається втіленням незнищимости й боротьби, він є вічною естафетою колишніх і подальших намагань і надій. Він вийшов із простолюду і, ставши відомим, не відвертався від “рабів отих німих”, а возвеличував їх. Його Слово закликало полюбити цю сірому, повірити в неї, простягнути їй руку, щоб вона стала з колін і розпрямила плечі. Своїм прикладом він показував усім шлях до чистоти людського буття, скріплював віру у непохитність одвічної християнської правди – “Полюби ближнього свого, як самого себе”. Його поезія – це відгомін життя і найсокровеннішого прагнення народу. Горе і стогін простолюду ніколи не стали йому чужими. Усі свої сили і дар художнього слова він поклав на вівтар свободи  рідного українського народу.

Втішно, що віддаль і час не замулюють постаті Шевченка. Він завжди був символом одвічного прагненння України до незалежности. Водночас він має нагадувати усім, а насамперед нашим державним мужам, що здобути незалежність недостатньо. Треба вміти її втримати і зміцнювати.