Що таке українська нація?
Початок нового
календарного року в Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка в Торонто
зарекомендував себе просто-таки блискуче. Доповідь професора Сергія Єкельчика
під провокаційною назвою “Що таке українська нація?”, що відбулася 30 січня у
приміщенні КУМФу, зібрала чималий гурт зацікавлених, і, як виявилось, цілком
недаремно. Варто б присвятити кілька рядків доповідачу, оскільки він ще мало
відомий українській громаді Канади.
Сергій Єкельчик – досить молодий історик, народився та навчався в Києві,
кандидатську дисертацію захистив в Інституті Історії Академії Наук України, а
докторат завершив в Альбертському Університеті. Тепер працює в Університеті
Вікторії, читає курс історії України. Видав дві книги: “Імперія пам’яті”, що
вийшла англійською (2004) та українською (2008) мовами, та “Ukraine. Birth of Modern Nation” (2007). І доповідь, і обидві книги засвідчують не лише глибоке вивчення
автором української історії, а й небуденний, свіжий погляд на, здавалося б,
багато разів опрацьований матеріал. Зокрема, повертаючись до доповіді, д-р
Єкельчик не лише обрав для неї провокаційну назву, але й побудував її досить
незвично, навіть розважально: як коментар до світлин – портретів діячів минулої
та сучасної України. Така форма допомогла автору доступно і переконливо
пояснити головну тезу його виступу: поняття української нації мінялося впродовж
століть і продовжує мінятись і сьогодні. Хоча, наголосив на початку своєї
лекції доповідач, теперішні кордони Україна завдячує у чималій мірі лінії
Керзона – демаркаційній межі, що була визначена британським урядом після Першої
світової війни, та базувалася, у свою чергу, на кордоні між Росією та Прусією
після поділу Польщі 1790-х років, однак вони загалом співпадають з етнічними
землями українців. Інша справа, що, просуваючись у глибину віків, критерії
“наші – не наші землі” будувалися не на етнічному принципі. Наприклад, для
Богдана Хмельницького головний критерій визначення “народу руського” був релігійний
– уніати та католики, незалежно від їхнього етнічного походження, до цього
збірного поняття не входили. Розуміння української нації як
спільноти, об’єднаної єдиною мовою, територією, культурою, певними рисами
характеру, склалося вже в романтичну добу (XIX ст.), і це розуміння
відіграло визначальну роль у формуванні української державности як на початку,
так і наприкінці XX століття. Центральний етнічний культурний
тип українця, що можна б визначити як тип талановитого селянина, що вибився в
люди та залишився, незважаючи на все, вірним Україні, зустрічаємо не лише у
класичних постатях Тараса Шевченка та Івана Франка, але й ближчих до нас за
часом діячах, як то Олександр Довженко і Іван Миколайчук. Однак, наголосив
доповідач, хоча “самої України не існувало б, якби її не визначили як Україну
для українців”, теперішня дійсність знову змушує до переосмислення цього
ключового поняття. Д-р Єкельчик продемонстрував багату і колоритну галерею
представників сучасної Української держави – від прем’єр-міністра Юлії
Тимошенко та лідера Партії регіонів Віктора Януковича до футболіста Андрія
Шевченка та поп-зірки Вєрки Сердючки (артистичне псевдо Андрія Данилка). Дехто
з них, як, наприклад, Ю. Тимошенко, за етнічним корінням не є українцями; інші,
хоча й українці за походженням, не розмовляють українською мовою (А. Шевченко);
ще інші, як Л. Кучма і В. Янукович, хоча і дуже далекі від українського
патріотизму, все ж таки зрозуміли персональну необхідність вивчення української
мови; нарешті, навіть ті, що, здавалося б, знущаються з образу типового
українця на потіху росіянам, як це робить Вєрка Сердючка, насправді знищують
зброєю всевладного сміху віджилі стереотипи “хохла-салоїда”, а отже, цілком
заслуговують нагороди від Президента Віктора Ющенка. Всі ці та багато інших
прикладів, які навів С. Єкельчик, на його думку, підтверджують, що в Україні
сьогодні формується нове, суголосне з ХХІ століттям поняття української нації
як нації громадянської, політичної і багатонаціональної. Громадяни сучасної
України, незалежно від етнічних коренів та мови спілкування, поступово
розвивають у собі усвідомлення приналежности до єдиної і суверенної Української держави.
Доповідь С. Єкельчика
викликала багато питань і навіть досить гостру дискусію. І все ж виважений і,
головне, назагал оптимістичний погляд історика на непрості процеси розвитку
України завоювали прихильність більшости присутніх. Д-р Єкельчик зізнався, що
любить переписувати історію і обов’язково перепише ту, що видав нещодавно. Будемо
чекати від талановитого вченого нових свіжих та несподіваних інтерпретацій
українського минулого та сучасного.