До появи першого “Кобзаря”

Павло Лопата

На початку ХІХ століття велася в Україні неабияка боротьба за право на існування української літературної мови, яку царська Росія та її столична петербурзька критика зневажала, понижувала і висміювала. Українську мову тоді називали “мужицькою”, селянською. Так “російська еліта” ставилася до щойно надрукованих творів Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка – талановитих українських поетів-романтиків. І ось з’явився “Кобзар” Тараса Шевченка. Надруковані в ньому українські поезії вражали своєю досконалістю і красою. Поява цих поетичних творів стала знаменною подією не тільки в українській літературі, але і в усьому слов’янському красному письменстві. Тарас Шевченко поставив українську літературу в ряд європейських літератур із правом на її самостійний розвиток.

Петро Мартос, з якого Шевченко малював портрет аквареллю в убогій кімнаті у Петербурзі на початку 1840  року, познайомився з рукописами поетичних творів Шевченка і запропонував йому видати його вірші окремою книжкою. І радість обняла поета, який раптово попросив свого близького друга – талановитого художника Василя Штернберга зробити для книжечки ілюстрацію – кобзаря з поводирем. 7 березня вийшов цензурний дозвіл друкувати “Кобзаря”. Підписався під цим документом Петро Корсаков – російський письменник і перекладач, який побував в Україні кілька разів, то ж його ставлення до неї та до її культури було лагідним. Попередньо зробивши поправки в тексті, із синього кольору обкладинкою та з офортним зображенням сліпого кобзаря з хлопчиком та тиражем 1000 примірників вийшов у світ “Кобзар” з друкарні Є. Фішера десь на початку квітня. Дуже вдале упорядкування текстів, добрий папір і чіткий шрифт та офорт, що підкреслював загальний настрій збірки, робили її привабливою. Все це свідчило про вишуканий смак редактора “Кобзаря” Євгена Гребінки.

Літом 1840 року широким відгомоном у російській пресі, та й не тільки, про Шевченкову книжечку “появилися гарячі дискусії, похвали критики, а водночас і гострі застереження щодо української мови та рації існування української літератури, але серед земляків вона викликала ентузіастичне захоплення” (Павло Зайцев, “Життя Т. Шевченка”, Київ, 1994 р.).

До 114-сторінкового “Кобзаря” увійшло тільки вісім творів Шевченка: 1. “Думи мої, думи мої”; 2. “Перебендя”; 3. “Катерина”; 4. “Нащо мені чорні брови”; 5. “Тополя”; 6. “До Основ’яненка”; 7. “Іван Підкова” і 8. “Тарасова ніч”, з яких три ліричні (1, 2, 4), одна балада (5), одне посланіє (6), одна побутова поема (3) і дві історичні поеми (7 і 8).

26-річний Шевченко терпеливо чекав відгуків критики на свою першу книжечку, та довго ждати не довелося. Рецензій появилося досить багато. Декотрі з них його потішили, інші сильно розчарували. У літературно-політичному журналі “Современник” 1840 року, номер 3, російський критик і поет Петро Плешньов, між іншим, у своїй схвальній рецензії написав: “Поміж усіма витворами поезії, що з’явилися в ці три місяці, один останній достойний уваги. Він писаний по-малоросійському. В ньому зібрано кілька простонародних ліричних виливів душі, живих і щасливо переданих автором. Ті, що розуміють малоросійську мову, прочитають це зібрання, звісно, із задоволенням і вдячністю...”

“Шевченко назвав ім’ям “Кобзар” збірку своїх українських дум і пісень. Ми прочитали цю збірку з великим задоволенням і рекомендуємо її всім любителям малоросійської поезії. У поезіях Шевченка багато вогню, багато глибокого почуття, скрізь відчувається в них гаряча любов до Батьківщини. Взагалі, в автора цих малоросійських віршів видно справжній талант...” (“Литературная газета”, 5 травня 1840, номер 36).

Слід додати ще й таку цитату із статті, що була вміщена у російському науково-літературному і політичному щомісячному журналі “Отечественные записки” (1840, номер 5): “Невже треба заглушити в душі святі звуки тільки тому, що кілька чоловік у модних фраках не розуміє цих звуків, не розуміє чи не захоче зрозуміти рідного відголосу слов’янської мови, відголосу, що летить із півдня, із колиски слави і релігії Росії”.

Хоч пізно, але краще, як ніколи, Г. Квітка-Основ’яненко у своєму листі до Т. Г. Шевченка від 23 жовтня 1840 року написав: “Кобзар” я притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу. А що “Катерина”! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати”.

У російському щомісячному журналі “Маяк”, номер 6, вмістив свою рецензію прихильний цензор “Кобзаря” Петро Корсаков, давши високу оцінку творів молодого поета. До речі, він знав Україну, українську народну поезію та творчість українських попередників Шевченка і тому декларував: “Такі твори зробили б честь усякому імені в кожній літературі, бо ж написані в цілком національному дусі, вони повні почуття, розуму, простоти і щирої правди”.

На противагу вищезгаданим словам варто додати коментар Миколи Полевого – російського письменника, історика і журналіста та видавця журналу “Сын отечества”: “Жаль бачити п-на Шевченка, коли він потворить думку і російську мову, підробляючись під хохлацький лад! У нього є душа, є чуття, і його російські вірші, очевидно, могли б додати долю доброго в нашу справжню російську поезію” (1840, номер 4).

“Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову”, – так написав Іван Франко у своїй статті “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.” 10 квітня 1910 року. “Були се немов народні пісні, та, проте, щось зовсім від них відмінне, наскрізь індивідуальне”, – продовжував він писати.

“Кожний твір “Кобзаря” – це кривавий шматок власного поетового серця, всієї його істоти і всієї внутрішньої трагедії України; тому треба його не тільки прочитати, але передумати і всією душею пережити”. Такі слова написав д-р Лео-
нід Білецький у першому з чотирьох томів “Кобзаря”, присвячені Українським Піонерам у Канаді (“Кобзар”, Вінніпег, 1952 р.).

Використана література: “Шевченківський словник” у двох томах, Київ, 1978.