Нелегка доля українського правопису

Оля Вовниш

Українська мова і український правопис – ці проблемні питання супроводжують нашу націю вже  протягом багатьох років, адже мова – це душа нації. І як казав Іван Франко: “Без мови немає нації... І не тільки загибель нації призводить до загибелі мови, а й загибель мови призводить до загибелі нації”. Так склалося вже історично, що Україна перебувала під окупацією інших держав, і це наклало свій відбиток на  розвиток самої мови.

Сьогодні в інформаційному просторі, де українська мова намагається посісти гідне місце, ми часто задумуємося про те, чи правильно ми говоримо, вживаємо слова, вислови та словосполучення. На долю  українського правопису припало багато труднощів, проте українці цілого світу й далі не мають єдиного спільного правопису.

Отже, виникає запитання: якою ж насправді є офіційна літературна українська мова?

Іноді мені доводилося чути, що ті українці, які виховані в Радянському Союзі, не володіють досконало українською мовою. Представники діаспори, можливо, і мають рацію, але вони не розуміють однієї простої речі, що ці люди не могли говорити іншою мовою, тому що для українців, які виросли в Україні (чи колишньому СРСР), інформація про “Український правопис”, яким користується діаспора, була абсолютно закрита.  

Діаспора зберегла норми “Правопису” 1929 року, вона не підкорилась змінам 1933 року. Адже як вам відомо, багато представників української діаспори емігрувало за кордон – хто по Першій світовій війні, а хто по Другій.... І заслуга діаспори якраз у тому, що діаспора зберегла норми “Правопису” 1929 року, вона не підкорилася змінам 1933 року. До речі, Галичина до 1939 року також користувалась “Харківським правописом”, хоч він був зовсім не галицький, але вони мусили себе привчити, для того, щоб у нас був єдиний правопис в Україні. Українці діаспори почувалися вільними на чужій землі, на відміну від тих, які проживали на Батьківщині.

Українській мові не щастило ні в Польщі, ні в Австро-Угорщині, та найгірше було в Московській імперії, де їй відмовляли навіть у праві на існування. “Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”, – заявив свого часу міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв. Ще гірші часи для української мови настали тоді, коли в Росії владу взяли більшовики та створили “великий і могутній союз народів”. Замість зовнішнього тиску, який застосовував царат (заборонні укази, циркуляри і т. д.), тепер на українську мову почали тиснути зсередини.   

Хочу детальніше зупинитися на історії “Українського правопису”...

Як відомо, у Харкові у 1927 році був прийнятий “Харківський правопис” (також: “Правопис Голоскевича”) – демократичним шляхом голосування правил на Всеукраїнській правописній конференції, яка проходила у колишній столиці УРСР, у місті Харкові. На конференції були присутні представники всіх українських земель, які в той час входили до складу різних держав. Цей варіант “Правопису” був найкращим і орієнтувався якраз на наддніпрянські норми та словник Грінченка. 6 вересня 1928 року народний комісар освіти Микола Скрипник затвердив “Харківський правопис”. Уже 31 березня 1929 року його прийняла Українська Академія Наук, а 29 травня того ж року – Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові.

Люди, які зробили цей “Правопис”, заплатили за нього своєю кров’ю. Очільник правописної комісії 1929 року – професор Харківського Університету був розстріляний, майже усіх 50 делегатів Всеукраїнської правописної конференції знищено, за винятком тих, які повернулися в Галичину. Зацьковані радянськими “інтернаціоналістами”, Микола Скрипник та Микола Хвильовий наклали на себе руки.

До речі, Микола Скрипник, міністр освіти, який підписував “Правопис” 1929 року до виконання, чи не єдиний політичний діяч за всю новітню історію, який дав визначення поняттю суржик. І коли досить великий відсоток українців у той час сказав, що їхня мова – російська, то він це назвав ментальною катастрофою, і що над цим потрібно працювати, бо це суперечить людській природі... А на сьогодні ця кількість вже у кілька разів є більшою... І проблема, можливо, не в росіянах, а у тих мільйонах українців, які вважають своєю рідною мовою російську мову. Небезпека України не в сусідах, а в самій країні, так як корабель, якому не так страшні буревії та шторми, а те, що на самому кораблі немає порядку. Тому політика держави повинна бути спрямована на те, щоби повернути тих, хто заблукав, у свій дім, бо “мова – це дім, в якому я живу, оселя народного буття”. Не заговорить Донеччина українською мовою, якщо там обмаль українських шкіл та безліч російських газет. Про це би мала подбати держава, хоча, судячи з теперішньої політичної ситуації і ставлення українських політиків до української мови, цього у найближчий час не станеться.

У 1933 році “Український правопис” був заборонений, а норми 1927-1928 років визнано націоналістичними, і в тому ж році було запроваджено новий “Правопис”, яким сьогодні послуговується Україна. Створили нову правописну комісію, яку очолили більшовики. Комісія видала новий “Правопис”, з якого вилучила “націоналістичні ухили” попереднього. Після цього “Правопис” змінювали у 1946 й 1960 роках. Основною метою цих змін було усунення “націоналістичних перекручень” та забезпечення “єдності з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо російського”. На українську тиснули зсередини, нам вказували, які синтаксичні конструкції, слова, навіть звуки й літери є українськими, а які чужими, “націоналістичними”, “ворожими”, отже, не рекомендованими до вжитку.   

У перевиданнях 1990 та 1993 років до правопису внесено низку змін, але залишилося багато суперечливих положень.

Закінчення в наступному числі