Т. Шевченко: між двома міфами

 Господь дарував українському народові Пророка, який став для нього ідейним, моральним та духовним дороговказом. Парадокс полягає в тому, що впродовж багатьох десятиліть, “канонізуючи” Тараса Шевченка, мало що було зроблено для пізнання причин його істинної слави та величі.

До речі, викривлене сприйняття, а то й відверте фальшування місця і ролі Т. Шевченка в суспільному та духовному житті нації розпочалося аж ніяк не в радянську добу, як вважає чимало нинішніх апологетів Кобзаря. Відомий поет і філософ Євген Маланюк справедливо зазначав, що біля витоків першого міфу, який спотворив образ справжнього Шевченка у XIX сторіччі, стояли українські “народники”. Саме вони послідовно нав’язували стереотип “кожушного поета” – співця жіночої недолі та майстра чарівних сільських пейзажів. “На тім тлі і в тій атмосфері, – писав Є. Маланюк, – покалічена цензурою і в пень закобзарена суспільством поезія Шевченка обернулася у вельмишановну, але майже мертву реліквію, а образ Шевченка сплощився і завмер народницькою іконою, перед якою відбувалися нелегальні і безнадійно-панахидні відправи”.

Така вульгаризація творчості Великого Кобзаря неминуче призводила до деградації національної свідомості. Просякнута етнографічно-культурницьким змістом, вона так і не вийшла на рівень усвідомлення неминучості жертовної боротьби за державницькі ідеали нації. А тому на зламі віків, коли у вихорі революцій народжувалися молоді національні держави, коли поляки здобули Польщу, фіни – Фінляндію, мадяри – Угорщину, українці отримали соціалізм і “довгу ніч бездержавності” (Є. Маланюк).

У мороці соціалістичного реалізму народився другий міф про Т. Шевченка як “пролетарського поета”, який начебто передбачив “світле майбутнє” та був виразником соціальних прагнень робітників і селян. “Трагізм цієї псевдонародної легенди полягає в тім, що точнісінько як у випадку з “кожухом і шапкою”, авторами її були земляки поета. Сучасні Бєлінські лише скористали з творчості наївних шевченколюбів і відповідно обробили і спопуляризували готовий матеріал”, – зазначав Є. Маланюк.

І все ж, незважаючи на “окожушнення” і “пролетаризацію” Т. Шевченка, підсвідомо зберігався його “первісний” образ. Не випадково під час національного відродження у ХХ сторіччі на чолі синьо-жовтих колон люди несли поруч з образом Божої Матері й портрет Кобзаря. Це, власне, мало символізувати національну правду.

Так хто ж такий – “справжній Шевченко”?

Найвлучніше з цього приводу висловився Панько Куліш: “Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні... і з того часу всі в нас поділилися на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться”.

Іншими словами, сенс буття нації Т. Шевченко бачив у самій нації та в її прагненні реалізувати свій ідеал, який чітко означив: “У своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. При цьому “свою хату” не можна випросити чи виторгувати, за неї треба боротися: “Борітеся – поборете, Вам Бог помагає”. В іншому місці:

А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру

Та й заходиться вже будить.

Його “Кобзар” викликав страх у засновника вітчизняного сентименталізму Григорія Квітки-Основ’яненка: “Волосся настовпужилося власне на голові, коли вперше прочитав “Кобзаря”. І це не дивує, бо з появою Т. Шевченка завершувалася епоха естетики принизливих страждань, “нещасних Оксан”, плазування і покори. Натомість складовою нової естетики ставав культ героїчного світовідчуття і світобачення, яке передбачало бунти, революції і свободу.

Не складно побачити, що домінанти Шевченкових художніх узагальнень сильно переплітаються з ідейними засадами націоналізму. Відтак стає зрозумілим, чому таким страшним і небезпечним був, є і залишатиметься Т. Шевченко для ворогів Української держави: “Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух “козацької шаблі” переданий Шевченком, не лише поколінню “живих”, а й поколінню “ненароджених”. Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі” (Є. Маланюк).

Квінтесенція “справжнього Шевченка” віддзеркалена у відомій поезії цитованого класика:

Не поет – бо це ж до болю мало,

Не трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – “Кобзар Тарас”

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше – бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розстала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже, –

У досвітніх загравах – степа

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч – усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.

Було б наївним вважати, що цьогорічне відзначення дня народження Великого Кобзаря чи ювілейне вшанування 150-ої річниці від дня його смерті та перепоховання в Україні радикально змінить образ Тараса Григоровича. Але з упевненістю можна констатувати, що сьогодні, як ніколи, нація потребує пізнати саме “справжнього Шевченка”.

Богдан Червак,

перший заступник голови ОУН