Юрій Луценко: “Саме народ є джерелом влади”

Як уже повідомлялося в засобах масової інформації, у Торонто перебував радник Президента України, провідник громадського руху “Народна Самооборона”, колишній міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко. Пан Луценко провів прес-конференцію для журналістів місцевих українських видань, на якій представив своє бачення ситуації в Україні та відповів на численні запитання.

Представляючи себе, Юрій Луценко подав окремі факти з біографії. Народився він у Рівному, в Україні. Закінчив Львівську Політехніку. Два роки відслужив в армії. Після цього працював на електронному заводі, починаючи з посади майстра і закінчуючи головним конструктором. Був заступником голови обласної адміністрації з економіки. Після переїзду до Києва працював помічником прем’єр-міністра Пусто-
войтенка з промислової політики, але був звільнений за політичні переконання, зокрема за те, що належав до опозиційної тоді Соціалістичної партії на чолі з Олександром Морозом. Очолив рух “Україна без Кучми”, який був своєрідною пробою Помаранчевої революції. Під час Помаранчевої революції добився від керівництва Соцпартії підтримки Ющенка. Сам брав найактивнішу участь у Майдані, ставши одним із його польових командирів. Після перемоги Ющенка у президентських виборах очолив Міністерство внутрішніх справ – одну з найважчих ділянок як тоді, так і сьогодні. Працював на цій посаді півтора року, до того часу, як з десятої спроби голосування у парламенті його було звільнено.

З 1991 року належав до Соціалістичної партії України. Батько Юрія Луценка був керівником комуністів Рівненщини, але, як наголосив пан Луценко, його прізвище не асоціюється ані з дачами, ані з машинами, ані з якими темними справами, і він “може відверто дивитися в очі людям і в рідному місті, і в іншому куточку України”.

На жаль, останнім часом, особливо після того, як Юрій Луценко очолив громадський рух “Народна Самооборона”, на нього почалися наклепи, інсинуації у пресі, де його змальовують як релікта комуністичної доби, як антиукраїнця, антиупівця тощо. Зокрема, з’явилося інтерв’ю, яке начебто Юрій Луценко дав газеті “Московский комсомолец”  на Донбасі, у якому в негативному світлі подається Українська Повстанська Армія і націоналістичний рух взагалі. Це інтерв’ю передруковують інші видання, поширюючи неправду і створюючи негативний образ пана Луценка. Щодо цієї ситуації Юрій Луценко зробив своєрідну заяву, наголосивши, що він ніколи не давав інтерв’ю згаданій газеті та що його думка щодо УПА не відповідає викладеній у газеті. Зокрема, він сказав:

– Два моїх діди – Іван Луценко і Михайло Жук зустрілися під Рейхстагом у 1945 році і написали “Місто Козелець”, звідки вони походили. Звичайно, що я виховувався в розумінні того, що це герої, які винесли на собі тягар найжахливішої війни в історії людства. Я вчився в радянській школі, де не було місця іншій українській історії. Коли вступив до Львівського Політеху, назавжди запам’ятав той день, коли йшов з гуртожитку тоді на вулиці Гайдара, падав дощ, і глина розлізлася, а хтось вимостив дорогу надгробками, на яких було написано: “УСС – стрілець Петро, стрілець Іван, стрілець Михайло…” Я не знав, що це таке, але відчував, що щось тут не так, – люди, обурені, ідуть по глині, але обходять цю вимощену дорогу. І от тоді я дізнався, хто такі Українські Січові Стрільці. Також у Львові я дізнався, що таке УПА, що таке ЗУНР, хто такі мельниківці, хто такі бандерівці і багато інших речей. Я є частиною тієї історії, яку пройшла українська молоді, яка тепер знає іншу історію. І тепер я скрізь – і на Сході України, і на Заході, і тут, у Канаді, і в Польщі, можу сказати, що вважаю нерозривною частиною української історії героїв Української Повстанської Армії.

З моєї точки зору, Українська Повстанська Армія була, по-перше, абсолютно природною реакцією на сталінські репресії щодо західноукраїнського населення. По-друге, вона була зрозумілою реакцією на німецький окупаційний режим. По-третє, це був абсолютно зрозумілий рух від ймовірного реваншу Польської держави. Але четвертий фактор для мене найбільш визначальний – це була класична реакція українця на будь-якого окупанта для самооборони свого населення і свого українства. Тому сьогодні, вважаю, варто не стільки дебатувати про те, хто був кращий – ті, що воювали за Україну під червоними знаменами, чи ті, що воювали за Україну під червоно-чорними знаменами, а визнати і тих, і інших героями, які віддавали свої життя за Україну, за ту Україну, яку вони на той момент захищали. І варто було би це задекларувати назавжди. Але в Україні є люди, які роблять політику на цьому, що неправильно. Не можна протиставляти одну частину України іншій, бо це грає проти України. Треба визнати, що в нас була різна історія. Але вона була, і не можна заплющувати очі ні на одну, ні на іншу, і не можна дивитися на історію України в чорно-білих тонах. Треба визнати, що всі ті люди були українцями, які в нашій жахливій історії воювали один проти одного. Така моя позиція, я її ніколи не міняв, і, сподіваюсь, вона краще відповість на всі запитання, ніж надумані і сфальшовані вислови у брехливих інтерв’ю.

Щодо моєї сьогоднішньої політичної і громадської діяльности. Після моєї відставки з поста міністра внутрішніх справ я заявив, що не стану фактором розколу опозиції, і додав, що моя ліва рука протягнута БЮТу, а права – “Нашій Україні”. Опісля були пропозиції очолити ту чи іншу партію. Але я відмовився від них, тому що не хотів стати черговим кроком до протистояння між демократичними силами. І свідомо вибрав інший шлях, оскільки взаємопоборювання демократичних сил всю українську історію призводило нас до поразок після кожної героїчної перемоги. Я пішов до людей і сказав, що хочу створити громадську організацію, яка буде контролювати всіх найнятих ними політиків.

Мусимо чесно сказати, що сьогодні парламент перетворений на біржовий майданчик для торгів переконаннями, і всі п’ять політичних партій, представлених там, більше чи менше, раніше чи пізніше, дорожче чи дешевше продавали свої обіцянки перед виборцями і своїми політичними опонентами. Це можливе лише тому, що суспільство мовчить. Тому ми з Тарасам Стецьківим ініціювали громадську організацію “Народна Самооборона” як оборону виборців від брехні і зрад найнятих ними політиків, які знаходяться і в опозиції, і при владі. На сьогодні ми проїхали половину України, і приємно, що це дало наслідки – демократи почали об’єднуватись.

На мене чиниться своєрідний політичний тиск. Мені переказали, що якщо я не заспокоюсь, то мною займеться прокуратура. Знаю, що займеться, і не перший раз. Але я впевнений, що ми на правильному шляху. Сьогодні в областях, де ми буваємо, виходить понад десять тисяч людей на мітинги, бо вони відчули, що саме тут лежить їхнє право. Після всіх зневір помаранчевої доби до людей повертається віра у власні сили. Це головне. Лише об’єднавшись, люди можуть повернути собі владу, повернути українськість, європейськість у себе в містечку і в Україні в цілому”.

Опісля цього вступного слова журналісти поставили панові Луценкові ряд запитань.

– Від дня встановлення держави Україна (бо Української держави й до сьогодні немає) значна частина мешканів була проти встановлення цієї держави, не хотіла бути її громадянами, такими залишилася до сьогодні і працює в напрямі ліквідації цієї держави. Чи Ви вважаєте, що додаток до Конституції України, який би надавав право відбирати громадянство таким одиницям, з одного боку, задовільнив би їхнє бажання, а з другого – дозволив би державі розвиватись позитивно?

– Сьогодні є дуже мало людей, які не хочуть самостійної Української держави. Звичайно, як і в кожній державі, є абсолютно відверті вороги, є агенти. Ними мала би опікуватися Служба безпеки України. Сьогодні, на жаль, не спрацьовує механізм оборони державних інтересів проти явно ворожих заяв і дій. Це відбувається тому, що немає радикальної, відвертої заяви керівництва держави про недопустимість таких дій. Те, що багато речей сходить з рук, і є підставою для реваншу. Наприклад, організацію “Севастополь. Крим. Россия” очолював уродженець Томська. Єдине, чого я добився, що він поїхав до себе в Росію, а не Крим відділяти. Але всі інші – на своїх місцях. Проблема в тому, що ми ні разу не показали превентивного удару через кримінальну відповідальність.

Я проти того, щоб позбавляти громадянства, бо рано чи пізно це може дійти до того, як було в колишньому Радянському Союзі, що громадянство забирали в інакомислячих і висилали їх геть. Я за те, щоб їх просто садити в тюрму. Оскільки вони мають український паспорт, вони повинні жити за українськими законами.

– Ви стверджуєте, що опубліковане в газеті “Московський комсомолец Донбаса” інтерв’ю є фальшивкою. Чому в такому разі не було від Вас заяви до засобів масової інформації, де Ви спростовуєте цю справу і висловлюєте своє ставлення до ОУН і УПА? І ще одне питання щодо висловлювання Вами в лютому цього року про вшанування будьонівців і щорсівців, оскільки всі ми добре знаємо, хто такі були Будьоний і Щорс у визвольних змаганнях українців у 1918-1920 роках.

– Про існування цього інтерв’ю я довідався десь два місяці тому, але, чесно кажучи, навіть повністю його не перечитав. Так, справді, була прес-конференція у Донецьку, на якій один з журналістів питав мене про моє ставлення до західноукраїнської історії, в тому числі до УПА. Але так відповідати, як там написано, я собі просто уявити не можу… Я не перечитую своїх відповідей, сподіваючись на порядність журналістів, але це інтерв’ю навіть лінгвістично відрізняється від того, як я говорю.

Моя прес-служба заявила, що це інтерв’ю сфальшоване, воно подає викривлені факти. Чесно кажучи, я не збираюся подавати до суду, хоча знаю, що ця газета програє, і не хочу робити їй чергову рекламу. Я просто заявлю свою позицію перед тисячами людей, які прийдуть і на прес-конференцію, і на мої зустрічі у Львові, в Івано-Франківську. І думаю, що це буде найкращою відповіддю. Те саме я відповім і в Одесі, і у Дніпропетровську, і в Харкові.

Стосовно будьонівців і щорсівців. Мій дід Іван був у Щорса. Він брав участь і в Першій світовій війні, і у Громадянській, і дуже ображався на японців, що швидко здалися… Просто він любив воювати. Така була наша історія.

Сьогодні у Рівному знаходяться і могила будьонівця Олеко Дундича, і пам’ятник Євгенові Коновальцю, і братська могила часів Другої світової війни… Це все наша історія. Я знаю, хто боровся за Україну. Я відверто кажу, що вважаю УПА геройською силою, яка боролася за Україну в умовах подвійної окупації. Але, з іншого боку, ми мусимо сказати, що і ті інші українці, які під іншими прапорами по-своєму розуміли історію, теж були українцями. Я не хочу, щоб на могилах робили політику, щоб навколо цього проходили у парламент, не вирішуючи питання по суті.

– Під час Вашого перебування на посаді міністра внутрішніх справ через заходи групи іноземних провокаторів і агентів були зірвані міжнародні навчання НАТО на території України. Чому Ви як міністр не вплинули на це і не ліквідували проблему? На території будь-якої країни влада цього не допустила б…

– Правда в тому, що міжнародні навчання з участю військ НАТО не були конституційно оформлені. Бо для того, щоб допустити їх на територію України, мало бути рішення парламенту. Такого рішення не було. І авантюрою міністра оборони Гриценка було втягнути Президента у протистояння без конституційно оформлених документів. Він повірив, що парламент проголосує за, і ми просто оскандалилися перед нашими партнерами з НАТО. Насправді їм треба було пояснити, перенести навчання на місяць. Але реально на той момент парламент не дав дозволу на такі дії. Мало того, пан Гриценко навіть не вважав за потрібне попередити про пересування вантажів для початку цих навчань.

Коли міліція довідалася про перешкоди, створені групами демонстрантів, ми поставили внутрішні війська – з піснями, з музикою, в строях, і ця колона спокійно пішла. Але питання в іншому: перед тим, як саме у Криму проводити саме навчання НАТО треба було зібрати як мінімум координаційну раду силових структур і місяць пропагандистськи готувати країну до того, що це правильно. Я смію нагадати, що в нас навчання НАТО були при Ющенку, і будуть при Ющенку, але з людьми треба розмовляти. А тоді политики це використали – непідготовленість і авантюру, і, на жаль, стався великий скандал, ми просто осоромилися.

Я не бачу тут закидів до міліції, бо ми не маємо права арештовувати людей, які мають іншу точку зору. До того ж, мушу сказати, що в Україні поки що силові структури діяли і діють врозчепірку.

– Чи Вам відома справа Сергія Мельничука? Це студент з Луганська, який виборов у суді право навчатися українською мовою. Наприкінці грудня під час телепередачі в луганській телестудії його побив відомий Арсен Клінчаєв. Натомість 22 січня проти Сергія Мельничука порушена кримінальна справа за побиття ним Клінчаєва. 1 березня Луганський суд прийняв рішення про примусове поміщення Сергія Мельничука у психіатричну лікарню для визначення його психічного стану. Сьогодні дуже важливо відстояти цю справу, оскільки якщо ми її стратимо, більше ніхто з українців не підніметься в російськомовному регіоні на захист української мови. До того ж буде виглядати, що українську мову в Україні відстоюють лише психічно хворі люди.

– Я, на жаль, не володів цією інформацією, але після повернення зроблю кілька дзвінків у цій справі не як провідник “Самооборони”, а як колишній міністр внутрішніх справ. Також вийдемо на контакти і з “Нашою Україною”, і з БЮТом, з усіма громадськими організаціями, якщо треба, привеземо лікарів для проведення незалежної медичної експертизи.

Опрацювала Лариса Гринда

Закінчення в наступному числі