Варто бути Президентом... Навіть України!

Walter Cap

Скільки-то на голову Президента Ющенка Віктора Андрійовича вже вилилося, висловившись по-недипломатичному, помий від тих, що його люблять і “дуже” люблять. Між ними в останній час від Черномирдіна, високого посла Росії (дехто каже простіше: губернатора Путіна) і навіть від екс-президента Кравчука. Не згадуючи “Бюті” Юлі. Кравчук запропонував Вікторові Андрійовичу зробити так, як він сам колись зробив: зрезиґнувати і провести дострокові вибори. Бо нема ради…

Добра порада, якби… Якби Кравчук докінчив свою пораду і сказав, чи Ющенко так, як він, мав би ще раз балотуватися? Щоб програти? Бо якщо мав би виграти, то пощо йти у відставку?

Досі не розв’язана містерія-таємниця кравчуківської влади. Що його спонукало резиґнувати і ще раз йти на вибори, якщо він міг сидіти вигідно (чи менш вигідно) у президентському кріслі ще два роки? Навіть професор Валентин Мороз, який, як кажуть, все знає про українську історію, здвигнув плечима на це запитання.

Кравчукові у відповідь сам Президент сказав, що його, Кравчука, народ більше пам’ятатиме не як Президента, а за “кравчучки”. (За його влади вперше почалася продукція незвичайного дизайну візків, що на них у харчових крамницях накладали крам, і ще їх вживали для торгівлі на базарах чи вокзалах. Велика реформа – перший крок до “вільноринкової торгівлі”.)

Що ж, кожна посада має свої колючки і приємні принади, що висуваються, як солодкі квітки на жалючій кропиві. І незважаючи на те, що Президент відсвяткував 55-ий рік свого славного життя 23 лютого, в День армії, очевидно, совєтської, який ще до сьогодні святкують в Україні. Незалежній. (Президент Ющенко – теж ветеран радянської армії, але, кажуть, не святкує цієї дати. Можливо, став пацифістом.)

Тому Президент поїхав у свою карпатську резиденцію “Синєгору” і повіз туди свого шеф-кухаря і обслугу. Були запрошені вибрані гості. Як святкували? Що їли? Печену у фользі форель. Тобто щойно зловлену рибу. Була улюблена Ющенкова грибова зупа. На неї викупили в сусідніх селах усі сушені білі гриби ціною 40 долярів за вінок. Попивали дорогими напоями: текилою, горілкою, шампанським і бельгійським пивом Leffe.

І о, диво! Принесли величезну китицю квітів з троянд і лілей – таку велику, що не вмістилася у двері. Мусили аж пропихати через вікно на першому поверсі. Від кого? Від Юлі? Ні, від згаданого вище Віктора Черномирдіна. А від Юлі Тимошенко? Усі в напруженні чекали, що вона встругне. І під вечір прийшла від неї телеграма…

Довідавшися про такі вагомі події, автоматично, немов з інтернету, насуваються певні міркування і розважання.

З чого починати?

Мій приятель почав від політики – Черномирдіна. Він переконаний, що навіть у такій ситуації Черномирдін впхав патик у президентське колесо Ющенка. Післав китицю квітів таку велику, що не вмістилася у двері. Мій приятель сказав, що на місці Президента він лишив би був ці квіти під дверима. Хай в’януть на морозі.

– А чому Президент цього не зробив?

– Га! – відповів мій приятель. – Це була б образа посла Росії, а тим самим і комуніста Симоненка, і Юлі Бюті. І, очевидно, Путіна. І сталося б так, як з міністром закордонних справ Володимиром Огризком: він защирий українець! Далой єго! Га!!! – прийшов наказ з Кремля! – вигукнув мій приятель, якби був під вікном “Синєгори”.

А я собі поміркував:

– Веллл… – висловившися по-постмодерному чи – сяк-так – по-передмодерному: – Що звичайному смертникові більше бажалося б, ніж Ющенку? Ніхто не знав і не буде знати, наприклад, що я їв на своє 55-ліття. Хто у мене був і квіти дарував? І куди влізлися…

Або такий інцидент. Мій товариш (не від політики), повертаючись з Америки, на кордоні купив пляшку французького коньяку (без мита), заплативши за неї кредитною карткою. Вдома його допитлива дружина, як завжди, зацікавлено оглянула подарунки – й аж скрикнула:

– Що це за коньяк? Скільки заплатив за нього?!

– Тридцять шість долярів, добре купно, без мита, – відповідає.

– А додай ще тисячу двісті. Подивися на рахунок! – сказала й додала іронічно: – Це хіба коньяк для Президента Ющенка…

Мій приятель своїм очам не повірив, перевіряючи рахунок, і мляво мугикнув: “Нездалі окуляри, треба піти до оптометриста”.

І хто про це знав би, якби не Ющенко.

Одна велика правда: варто бути Президентом, бо Президенти – славні люди… навіть в Україні!