До 55-річчя уродин Ігоря Білозіра

Слава і біль Галичини

Анатолій Житкевич

Ось і Львів. Погода досить сіра,
Хоч для мене звична і така.
Я шукаю смутку Білозіра,
Я шукаю снів Івасюка.

Розпочав цей нарис своїми ж рядками поезії, що народилися над могилою композитора три роки тому, і знову навіяв сам собі смутку в душу. Нині він міг бути з нами, співати пісень, дарувати людям свою щиру усмішку, дякувати за квіти і привітання. Та цього не буде. Нехай же залишиться він у пам’яті нашій, як білий цвіт над чорною землею.

 На Галичині віддавна так ведеться, що переважна більшість хлопчиків найбільше люблять дідусів. Не був винятком й Ігорчик. Він все любив прислухатися до дідових порад. А незадовго перед смертю дідусь покликав онука і сказав: “Навколо тебе, Ігорцю, в житті будуть різні люди: і добрі, і погані. Зла буде дуже багато, але на нього відповідай тільки добром”.

Дідового заповіту Ігор дотримувався завжди. Про це свідчать спогади його однокласників та приятелів.

Часто під час літніх канікул дітей з Радехова возили до Львова подивитися цирк. Бував серед них й Ігор. Однак у пам’ятні канікули 1969 року семикласник Ігор Білозір замість цирку потрапив на обласне радіо до Марти Кінасевич. Річ у тому, що вона дізналася, що цей хлопчина пише пісні, й вирішила записати хоч одну з них. А невдовзі краяни почули по радіо його пісню “Любить – не любить”.

Вже після цього успіху захоплення Ігорем музикою ніколи не зникало, і коли настав час вступати вчитися, він вибрав хормейстерське відділення Львівського музпедучилища. Далі було композиторське відділення консерваторії (клас Віктора Камінського). Та, на жаль, закінчити її так і не вдалося. Клином стала тема дипломної роботи, змістом якої було дослідження рок-опери “Стіна”, що була написана на слова Богдана Стельмаха. На цю тему було накладено табу. Ігореві запропонували змінити тему. Але він на це не пішов. Так і залишився з незакінченою вищою як композитор освітою на все життя.

Ще за навчання в музпедучилищі Ігор вподобав собі русяву дівчину. Була то Оксана Розумкевич із Дубнівського району на Рівненщині. Після чотирьох років зустрічей молода пара побралася. Весілля відгуляли в Радехові. Із такою співучою дружиною хотілося щось творити, організовувати. Така нагода знайшлася. 1 серпня 1977 року Ігор засновує вокальний ансамбль “Ритми Карпат”, що почав працювати при Львівському автобусному заводі. А ще через два роки при Львівській державній філармонії починає роботу його знаменита “Ватра”. Потрібно було підбирати репертуар. І тут Ігор вдався до пісенної поезії Богдана Стельмаха. Ось як про цю подію розповідає поет: “У той момент, коли пропав Івасюк, мене пізньої весни 1979-го познайомили з Ігорем Білозіром, і моя пісенна творчість продовжилась. Було щось дивовижне в тому, адже саме в той час я робив переклад французької п’єси Едмона Ростана “Шантеклєр” – про птахів. Є там епізод, коли випадково вбивають соловейка. Ліс без соловейка не може жити. Як у природі, так і в нашій пісні, – соловейко не може замовкати”. Так розпочалася творча співпраця двох мистців, двох співучих соловейків Галичини. Спочатку з’явилися “Пшеничні перевесла”, потім “Перший сніг”. І – понеслося.

“Ватра” народилася у Львові, а розгорілася в Тернополі. Саме тут у квітні 1981 року вона стала не лише лауреатом IV республіканського конкурсу “Молоді голоси”, а й його найяскравішим відкриттям.

Ігор Білозір стає відомим, а його творчість набуває популярности. 1982 року Львівське телебачення продемонструвало фільм “Ватра” кличе на свято”. Це придало шаленого успіху колективу і слави його керівникові.

Багато хто з виконавців бажав співати його пісні, однак він більше десяти років писав їх тільки для своєї Оксани. 21 лютого 1982 року в них народжується син. Радіти б, але тут же полетіли “привітання” від чиновників культури, які “пришили” колективу “націоналізм”, “релігійність”, “буржуазний дух”. Та, незважаючи на ці проблеми, Ігореві пісні народжувалися, як на дріжджах. Невдовзі появилися: “Світлиця”, “Ласкаво просимо”, “Розпитаю про любов”, “Кохана”, “Не сип мила скла”, “Многая літа”, “Ніби вчора, моя мамо”. Всіх не перелічити. Саме в цей час у колективі ватрівчан появляється ще одна знаменитість – це Ігор Богдан. Саме він підніс білозірівську пісню на ще вищу сходинку популярности. А тут ще й з-за океану прилетіла пісня “Коханий” в оригінальному виконанні Квітки Цісик й не менш знаменитому аранжуванні Джека Кортнера, яку хотілося слухати без кінця.

Про “Ватру” заговорив музичний світ. Не було куди діватися й ідеологам комунізму, які дещо привідкрили перед нею “залізну браму”. “Ватра” здійснює гастрольні поїздки в Москву, Польщу, Угорщину, Німеччину, Афганістан, США та Канаду. І летіли пісні світами, розповідаючи про Україну. Пісні, які засвідчували, що вона ще жива й буде жити, якщо з естради лунають такі слова, як: “Крикну-свисну вороного, час, мій коню, час!”

Палала “Ватра”, але й вітри не дрімали. Помер Ігорів батько. Гірко й важко стало на душі композитора, а невдовзі Оксана повідомила про розлучення. Розлучилися у день сміху – 1 квітня 1991 року. Настала чорна смуга і в творчості композитора. “Якщо дивитися збоку, – казав композитор, – то в мене творча пауза. Хоч пишу, і з’явилося у мене багато нового. Але коли слухаю нинішню музику, то не можу зрозуміти, хто це може зрозуміти”. Словом, мистець дозволив собі розслабитися. Та, на жаль, це затягнулося на досить тривалий час. “Я завжди радий, – зізнавався друзям, – коли комусь добре. Ніколи прикро не ставився до Оксанки. Хотів би бачити в Андрієві добру дитину. Вірю, що він знайде своє місце, а, зрозуміло, тато і мама йому завжди допоможуть. Усе в житті іде до кращого”.

Думав про прожите, про дітей і самому хотілося щось змінити на краще. І цьому судилося збутися. Життя знову заграло сонячними променями, коли одного вечора під час обласного конкурсу “Червона рута” познайомився зі студенткою філологічного факультету Львівського Університету Ольгою Максим’як. Після того знайомства розпочалися їх часті зустрічі, а через два роки вони одружилися. Було це в червні 1994 року. Весілля відіграла його улюблена “Ватра”. Співав пісень і сам композитор.

Ще деякий час Ігор Білозір надіявся, що відновить свою активну діяльність: відкрив свою музичну студію, планував випускати компакт-диски світових стандартів, налагоджував зв’язки з відомими співаками, поетами, композиторами, музикантами. Появилися його пісні “Встань з колін, народе мій”, “Віщий сон”, “Від Бога”. Згадали про композитора й чиновники від культури. 1997 року Ігорю Білозіру було присвоєно звання Народного артиста України. Заслуженого він отримав ще шість років раніше. На що казав, жартуючи: “Справедливість – це та жінка, яка завжди запізнюється”.

В цей час композитор багато читав, особливо полюбляв казки, а музику творив переважно вночі, наголошуючи, що любить працювати при зірках. Він все обіцяв своїй білій Зірці, як називав дружину, написати найкращу мелодію у світі. Та не встиг.

Його вбивали в ніч із 8 на 9 травня 2000 року за 500 метрів від рідної хати. Ще 19 днів після побоїв він боровся зі смертю, а 28 травня його серце зупинилося назавжди. За збігом обставин – це був день уродин його Оксани. 150 тисяч людей проводжали композитора в останню дорогу. “Життя коротке, а мистецтво вічне”, – казали стародавні греки. Тож вічним хай буде той, хто до цього причетний! Тому й закінчую цей нарис поетичними рядками:

Хай живе сердець співуча ліра,
Водограєм повниться ріка,
Дзвонять дзвони, дзвони Білозіра,
Серце рвуть пісні Івасюка!