Бл. п. Василь Тиховський

1926 – 2010

18 лютого 2010 р. з волі Всевишнього упокоївся син Карпат, бл. пам’яті Василь Тиховський при сповненні 84 років життя. Спочив вічним сном, залишаючи в невимовній тузі й журбі дружину Лєну, дочку Емілію Кущак з мужем Романом, сина Віктора з дружиною Івою, дорогих онуків, яких любив безмежно, сестру Юстину в Україні, брата Ярослава у США, родину в Канаді й Україні, приятелів та знайомих.

Бл. п. Василь Тиховський народився в селі Михновець на Бойківщині, серед мальовничої природи Карпатських гір, у  національно свідомій родині.

Події Першої світової війни глибоко позначилися на житті михнівців. Особливо проголошення Незалежности України 1918 p. та проголошення Злуки Земель 1919 р. стали дороговказом наступного покоління. І після розшматування українських земель та приєднання Бойківщини до Польщі і послідовними утисками населення не тільки не підупало духом, але ще більше скріплювало любов до України й українського народу з вірою у здобуття державности на кров’ю змоченій землі синами і дочками, що впали в боротьбі за неї.

Дотримання побутового порядку ставало честю кожного мешканця села. Пошана до старших плекала скромність. Працьовитість забезпечувала прожиток, і вже з раннього дитинства праця ставала сильним поштовхом для мешканців гір. 

Опинившись на Заході, у США чи Канаді, завжди визначалися працьовитістю і старалися не бути обтяженням для країни свого поселення.

Втілення національної свідомости, любови до Батьківщини й українського народу, плекання культурної спадщини свого походження єднало їх з рідною корінною землею своїх пращурів, затримуючи та укріпляючи свою індентичність серед багатонаціонального суспільства.

Бл. п. Василь у пориві національного відродження зберіг усі цінності національної приналежности. Вже 13-літнім хлопчиною, не сказавши нічого батьку й матері, перейшов Сян у напрямі Закарпаття, щоб стати в обороні Закарпатської України. Одначе намір не здійснився, прикордонники його затримали, але при першій нагоді він зумів висмикнути від них.

До Організації Українських Націоналістів вливалася молодь. За приналежність до Юнацтва ОУН був арештований ґестапо. Арештованих немилосердно карали, і лише щасливі одиниці уникли смертної кари. Наплив фронту союзних військ змусив лишити родину, село, Карпати та йти на Захід.

У Німеччині, в таборах скитальців, де приналежність до України чітко визначилася, замість до володіючих країн: Польщі, Угорщини, Румунії – боротьба за державність України не згасала, чинно посилювалася, українська молодь мала майбутнє призначення – бути в обороні своїх національних прав.

Після перебування в таборах скитальців у Німеччині доля призначила йому прибрану Батьківщину – Канаду. Спершу прибув до копальні золота в Кіркен Лейк. Відбувши контракт, поселився в Гамільтоні. Одружився у 1953 році.

Побіч постійної праці в Дофаско, з дружиною, двома донями й сином займався вирощуванням овочів і винограду в Стоні Кріку, де прожив понад 50 літ.

Належав до Українського Національного Об’єднання й українського православного собору Св. Володимира. Був постійним передплатником часопису “Новий Шлях”, брав участь і підтримував усі ділянки праці української спільноти в Гамільтоні, Торонто і на українській оселі “Сокіл” у Гакстоні, біля озера Сімко.

Вперше при першій нагоді відвідав Україну, Батьківщину дідів і прадідів зі сивої давнини. Рідне село Михновець не міг відвідати. Стежки дитинства були недоступними, село віддано з волі комуни Польщі, тільки вершок гори Маґури, де за переказами відпочивав Олекса Довбуш зі своїми опришками, лишився в Україні.

Мешканців села переселили в Одеську і Миколаївську області. Відвідини України та перша зустріч з односельчанами після довгих років ще глибше утвердила думку, що діаспора була і буде невід’ємною частиною одного нероздільного українського народу.

Панахида за св. п. Василем Тиховським відбулася в понеділок, 22 лютого 2010 р. у похоронному заведенні в Гамільтоні. Численно прибула на панахиду жалобна громада, вшановуючи Покійного, хоч сніговія лютувала й дороги засипала снігом.

У вівторок, 23 лютого заупокійну службу завершив в українському православному соборі Св. Володимира настоятель собору всечесний о. Василь Макаренко із супроводом мелодійного співу Андрія Буряка і Марічки Данкен.

З українського православного собору Св. Володимира, до якого він належав, де діти й онуки хрестилися, вирушили в останню дорогу, на вічний спокій на український цвинтар в Оквіллі, на вічний спокій побіч доні Олександри.

Після завершення чину похорону “Чуєш, брате мій...” – плач душі нісся в небесний простір, потопаючи в безмежжі.

Дмитро Боєчко, голова Філії УНО в Гамільтоні, прощав Покійного від членів Філії і БО тихим дружнім словом, пригадуючи приятельські відносини зі самих початків знайомства й праці в організації.

Поминальна гостина відбулася в ресторані в Бурлінґтоні. Дружина Лєна від родини склала подяку всеч. о. В. Макаренку за похоронні відправи, завершення чину похорону, Андрію Буряку і Марічці Данкен за спів, за чудові квіти, за несення домовини, за підтримку родини ближчої і дальшої, які взяли участь з дітьми в усіх похоронних відправах, та всім, що своєю присутністю вшанували пам’ять Покійного.

Нехай канадська земля буде Йому легкою, а пам’ять вічною!

Л. Т.

Неначе вчора це було,
З вікна неслися пахощі весни,
Вчорашній день, палкі бажання,
Роки рікою пропливли.

 Неначе вчора все цвіло,
Вперед лиш шлях стелився,
Мрій юних початок
Вчорашнім сном лишився.

 Неначе вчора... А сьогодні