Нелегка доля українського правопису

Закінчення із №10 “Нового Шляху

Оля Вовниш

Важку долю української мови розділив і її “Правопис”. На даний час в Україні є два “Правописи”, і Україна роздерта на шматки. “Правопис” 1929 року офіційним не вважається, хоча вже були спроби до нього повернутися. У 1991 році було рішення Міжнародної Асоціації Україністів виробити єдиний “Правопис”. Для цього Асоціація звернулася до українського уряду, і у 1994 році була створена Українська національна комісія з питань правопису (НПК) при Кабінеті Міністрів України, яка мала виробити єдині правописні норми для всіх українців світу. Після створення НПК почала працювати її робоча група, яка мала підготувати правописні зміни. Але оскільки групою керували особи, основною метою яких стало збереження в недоторканності “здобутків” більшовицького втручання в “Український правопис” 1933 року, то у визначений термін якихось слушних пропозицій не було подано. В липні 1999-го змінився склад робочої групи, і тоді вона запрацювала краще та підготувала широко обговорюваний тепер “Проект найновішої редакції “Українського правопису”, який був розісланий для обговорення.

 Цей “Правопис” не було ухвалено тільки з політичних міркувань... Чомусь тих осіб, які були і зараз є при владі, питання “Українського правопису” взагалі не хвилює, тому робота комісії не була успішною. Виникає запитання: яка ж робота проводилась протягом останніх 10 років?..

Спробую це проаналізувати... У 2003 році колишній президент України Л. Кучма розпустив правописну комісію, а коли настав 2004 рік і відбулися помаранчеві події, то віце-прем’єром з гуманітарних питань став п. Томенко, і на Конгресі Україністів у Донецьку на запитання: “Чи має він намір повернутися до реформи “Українського правопису” і поновити роботу правописної комісії, яку було розпущено за Кучми?”, він відповів: “Ні, бо так історично склалося“.

Після Томенка віце-прем’єром з гуманітарних питань став п. Кириленко, який представляв “Нашу Україну”, і під час його зустрічі з львівськими студентами йому було поставлене запитатання як до віце-прем’єра з гуманітарних питань: “Чи ви маєте намір повернутися до правописних проблем? Ви змінили славень з радянського на український, ви повернули гривню, ви повернули кольори прапора, але коли ви повернете українській мові справжній одяг?” На що п. Кириленко відповів: „Я знаю, що мене будуть критикувати, але ні – ми не маємо наміру,.. з практичних міркувань”.

Тоді прийшов уряд на чолі з Януковичем, віце-прем’єром був Табачник, тому до цієї людини з питаннями правопису апелювати взагалі не було можливим... Після уряду Януковича віце-прем’єром став Васюник, до речі, галичанин, який не міг глибоко відати гуманітарними питаннями хоча би тому, що він економіст за фахом.... Ось вам відповідь на запитання: “Чому впродовж 10 років немає великих досягнень?”, хоча в Україні тепер працює низка видавництв за нормами “Правопису” 1929 року, і це величезний успіх!   

Щодо президента В. Ющенка, то так, безумовно, він патріот, він взявся за дуже важливі гуманітарні проекти... І напевно буде стояти перед Господом з піднятою головою – за те, що він на цілий світ прокричав про геноцид українців і встановив меморіал на вшанування жертв Голодомору, відбудував Батурин, величезні роботи було проведено в Чигирині, він опікувався Крутами... Проте на “Правопис”  йому не вистачило снаги, незважаючи на те, що його дружина п. Катерина Ющенко говорить за нормами цього “Правопису”.

Коментувати дії теперішньої влади мені взагалі не хочеться,.. бо переписування історії України на догоду “російським царям“, вилучення із шкільних підручників історії інформації про українських національних героїв, УПА, Голодомор, небажання високопосадовців вивчити українську мову і мати до неї хоча б елементарну повагу викликає тільки обурення та відразу, водночас демонструючи той рівень, на якому перебуває українське суспільство на даному етапі.

Проте будемо сподіватися, що все-таки наші політики усвідомлять важливість надання справді державного статусу українській мові і зроблять великі кроки в напрямку до створення спільного правопису, де ми зможемо повернути наші втрачені слова...

Хоч як є багато в Україні прихильників “Правопису” 1929 року, так є і багато противників, які вважають, що не потрібно вже вносити ніяких змін, і радянський “Правопис” прийняти за правило, оскільки зміни створять нові незручності українцям.... Взагалі, досконало невідомо, за якими принципами проводиться формування правописної комісії, і наскільки мені відомо, з останньої правописної комісії усіх вчених діаспори було виведено, можливо, її формують так, аби більшість була із прихильників радянського “Правопису”. На мою думку, Росія навіть тут ні до чого, вона тут виступає як побічний чинник, і якщо б її, Росію, всередині України не підтримували вироджені українці, то Росія ніколи би не мала тут ніякого впливу. Росія просто опирається на плебеїв, а людей винищено – це є наслідок створення “совєтських чєловєков”, і серед науковців ті “совєтські чєловєки” поки що становлять більшість. Говорити неправильно – це просто звичка, так само як хтось палить і знає, що це погано, але не позбувається цієї звички. Про те, що нічого не потрібно міняти, вам скажуть і деякі професори-лінгвісти, то що тоді говорити про загал... Це питання повинні обговорювати професіонали, а в Україні професіонали, на жаль, з політичним відтінком, вони будуть обстоювати цей “Правопис”, який вони отримали у 1933 році, бо вони виховані в совєтських умовах. Надія покладається лише на молоде покоління. Хоч Україна є незалежною державою, але український правопис в Україні залежить від “п’ятої колони”. Саме вона диктує українцям, яким має бути їхній правопис. В Україні й далі змушують писати низку слів по-російськи: іншомовні імена Ганна, Хіларі, Хемінґуей, хеппі енд, секенд хенд, Хелловін.

В СССР ми не могли нічого зробити – все вирішувала Москва, а ми не мали права голосу. Сьогодні ж Україна самостійна, і мала б самостійно розв’язувати свої мовні проблеми. Але цього не стається. До реформи правопису допущено “кадри” колишнього СССР, чиє знання і розуміння української мови спрямовувало КҐБ.

Питання українського правопису непокоїть патріотичну громадськість. Тому ті, що не втратили національної самоповаги, пробують звернути увагу загалу на цю проблему, бо заборонений “Правопис” 1928 року – це частка нашого розстріляного відродження.

Скажіть, хіба революції роблять маси, хіба революція на Майдані – це революція на рівні мислення?  Напевно, що ні, бо революція на рівні мислення – це питання дуже серйозного виховання і часу. Мойсей  юрбу людей водив за собою 40 років, тому ми не можемо за 20 років змінити те, що 350 вбивали, катували, нищили.  

Так, можливо, в українців, які народилися й живуть в Україні, та в українців діаспори є розбіжності у  мові, але не критикуймо одне одного, а починаймо чи продовжуймо працювати в одному напрямку. Черпаймо енергію з творів Шевченка, Франка, Лесі Українки, бо це щастя – яких лідерів подарував Господь нашій нації.  

Ми єдиний народ, маємо й матимемо єдину літературну мову, це питання часу. І нехай нам Бог у цьому допомагає!