Виставка Опанаса Заливахи в Нью-Йорку

З 23 січня по 3 квітня  2011 року в Українському музеї в Нью-Йорку проходить виставка картин Опанаса Заливахи з одночасною презента-цією другого тому листування Івана Світличного “Голос Доби: Листи з “Парнасу”, виданого коштом пластового куреня “Верховинки”.

У презентації книжки взяла участь літературознавець Лариса Залеська-Онишкевич, яка  всебічно висвітлила постать Світличного – як людину, як літературного критика й поета, як провідника руху шістдесятників. Про Опанаса Заливаху, як унікально талановиту людину,  розказала публіці авторка цих рядків, коротко оповівши про рух шістдесятників, оскільки Заливаха з’явився в Україні саме в той час, ставши невід’ємною постаттю руху.

У виставковому залі на стендах представлено численні закордонні публікації  шістдесятників з таких видавництв, як “Сучасність” та “Смолоскип”. Ці видання на сьогодні вже стали бібліографічною рідкістю. Виставлено також деякі пострадянські видання з України.

Незважаючи на сніговій, на виставку з’їхалась численна українська громада не лише з Нью-Йорку, але й різних штатів: Нью-Джерсі, Пенсильванії, Коннектикуту.

На виставці представлено близько сорока картин митця. Спонукою і безпосередньою підставою для виставки послужили дев’ять картин, одержаних з Лондону (Великобританія).  Про цю драматичну мандрівку дев’яти картин через океан варто докладніше оповісти, оскільки без них не було б і виставки.

...Живе в Нью-Йорку молода жінка – пластунка на ім’я Софійка Зєлик. Донька відданих українських патріотів. Мати Лариса – людина із золотими руками, творець розкішних весільних короваїв, весільного деревця та інших прикрас, вишивок. Батько Любомир не знаю якого фаху, бо вже на пенсії, але також чудова людина, яка живе й боліє подіями в Україні. А донька Софійка має університетську освіту з мистецтва, але присвятила своє життя українській писанці, з чого мільйонів не заробиш, але душу й серце ушляхетниш і збагатиш.

1991 року Софійка, на той час вихователька пластунів-новачків, зібрала три десятки адрес шістдесятників і просто відомих людей в Україні і привітала їх різдвяними листівками, виконаними рученятами своїх семилітніх вихованок.

Не відгукнувся ніхто, окрім Опанаса Заливахи. Натхнені його зворушливою відповіддю, пластунки продовжували знайомство й листування з видатним художником – “дідусем” Панасом: начитали на тасьму привітання до дня його народження і через Софійчину сестру, яка працювала на радіо “Свобода”, пустили його в ефір на Україну. Опанас почув і знову зворушено подякував. Вишили своїми руками маленький рушничок і передали йому до Дня батька, як це святкується в Америці. За три тижні надійшла відповідь на Софійчину адресу: “Рушничком, вишитим Вашими славними пластунками, я прикрив портрет Шевченка. Тішуся я і мої гості. Дякую”.

Минав час, діти підросли, перейшли до юнацтва, але їхня вихователька не хотіла  припиняти спілкування з художником, до якого перейнялася великою пошаною – як до людини, так і до його мистецтва.

Кожний лист, кожне святкове поздоровлення, виконане руками художника, і навіть конверти свято зберігала й любовно оправляла в альбом під назвою “Історія великої дружби”. Згодом пощастило й особисто познайомитися під час виступу Студії мистецького слова Лідії Крушельницької в Івано-Франківську. Отоді й поділився Опанас із Софійкою своєю проблемою: 1996 року він мав виставку в Лондоні, завіз туди багато картин, а назад забрати не стало коштів. Непокоїла доля залишених картин – його “дітей”. Згадав, що з Нью-Йорку зверталася до нього директор музею Марія Шуст із проханням подарувати музеєві якийсь твір, і вирішив, що як нема змоги повернути картини в Україну, то нехай музей домагається прилучити їх до своїх фондів. Написав доручення і віддав Софійці за рік до своєї смерті.

І тут почалася трирічна тяганина. Софійка писала, Лондон не відповідав. Вона продовжувала писати, і знову Лондон не реагував. Усі навколо заспокоювали її і радили облишити ту безнадійну, як здавалося, справу. Але Софійка не здавалася, навіть готова була найняти адвоката, маючи на руках доручення. Нарешті з’явився в Лондоні єпископ, Гліб Лончина, і справу полагодили без сторонньої допомоги, дійшовши компромісу: прислали із 17 картин дев’ять. Музей оплатив дорогу, але картини прибули в такому занедбаному стані, що їх негайно треба було реставрувати, по-новому натягати полотно і знову оправляти. І тут знайшлася ще одна Софійка – енергійна пластунка Софійка Геврик. Саме їй та Наталці Соневицькій слід завдячувати всю подальшу роботу з картинами. Софійка Геврик знайшла доступну за цінами майстерню. Кредитівка “Самопоміч” в Нью-Йорку оплатила реставрацію картин і оправлення.

Картини, можна сказати, врятували від повільної загибелі, бо ніхто не знає, де їх тримали у Лондоні, чому вони опинилися в такому непривабливому стані. В Нью-Йорку їх довели до ладу і тоді вирішили влаштувати виставку. Картин для виставки було явно замало. Але підключилися інші власники Опанасових праць з різних міст Сполучених Штатів і гаряче підтримали виставку: прислали Опанасові твори із власних мистецьких колекцій. З Чикаго, з Північної Каролайни, з Аризони. Я особисто не ризикнула везти свої картини через Канадську митницю, а тому взяла із собою лише Опанасів дереворит – портрет Шевченка – і подарувала музеєві. Як вже згадано, виставлено майже сорок картин. Софійка Зєлик розповіла про спілкування і дружбу своїх маленьких вихованок з художником так зворушливо, що в декого із публіки з’явилися на очах сльози. А після доповіді Лариси Залеської-Онишкевич про Світличного вона прочитала декілька віршів Василя Симоненка, Івана Світличного та Василя Стуса.

Презентація книжки Світличного і виставка вдалися на славу. Організатори події почули на свою адресу багато захоплених відгуків.

Розташована у великому, світлому приміщенні (музей збудований за останнім словом музейної справи на зібрані мільйони української громади США), виставка чарує глядача кольорами з відстані, а зблизька змушує задуматися над трагічною історією українського народу, над його реаліями: тут і скорботна мати з дитиною за “Розвинутого соціалізму” (назва самого Опанаса), і жертви Голодомору, і гнівний Шевченко з піднятими догори кулаками, і в’язні за ґратами, і безликий натовп, і мордовський концтабір для політв’язнів.   Але також і Матір Божа з покровом у руках, і козак Мамай у декількох варіантах, і  автопортрети художника – незнищимість матерії: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля…”

 Однак не мені інтерпретувати Опанасові картини. Найкраще про творчість митця написала мистецтвознавець Мирослава Мудрак у проспекті, надрукованому для виставки.  Мені ж залишається лише додати, що в тому великому, світлому залі я наче вперше побачила Опанасові шедеври, осмислила їх по-новому і наново закохалася у його твори. Як шкода, що він не дожив до цієї виставки...

Дев’ять Опанасових картин знайшли постійний надійний притулок у Нью-Йоркському  музеї. Їх оглядатимуть й оцінять не лише українці. А що трапиться з рештою картин у Лондоні? Якою буде їхня доля? Софійка Зєлик послала туди листа, закликаючи подбати про здоров’я Опанасової спадщини. А чи зробить Україна хоч один крок, щоб повернути ту спадщину чи до родини, чи хоча б до якогось музею на Батьківщині митця? Риторичне запитання...

 Раїса Мороз
Вінніпег, Канада

PHOTOS

Художник, правозахисник-шістдесятник Опанас Заливаха

Картина Опанасa Заливахи