Поминальне слово над домовиною св. пам’яті Миколи Плав’юка

Серед воєнної хуртовини 1941 р. 16-літний Микола Плав’юк вступає до юнацтва Організації Українських Націоналістів (ОУН). Цей крок і революційний виклик організації – “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї” – кристалізують його юний світогляд та визначають його життєвий шлях.

Прибувши до Канади 1949 р., Микола Плав’юк, з немалим уже організаційним досвідом, вступає в ряди Українського Національного Об’єднання (УНО) Канади та організації Пласт. Сповнений енергії, з етузіазмом він поринає у вир українського громадського життя в Канаді. Всякий виклик цього нового оточення сприймається ним лише як наявність нових можливостей – як у громадському, так і в приватному житті. Отак, попри громадські зобов’язання та щоденну працю, він вступає в університет для завершення в Європі розпочатої вищої освіти.

При кожній справі, за яку відповідав чи мав до неї причетність, Микола Плав’юк визначався своєю рішучістю, дієздатністю і самовідданістю. Його внутрішньою силою були тверда впевненість свого особистого “Я” і свідомо засвоєний виклик Івана Франка: “Пам’ятай, що на тобі мільйонів стан стоїть”. Це була непересічна особистість – він належав до категорії тих, про яких Олександр Олесь писав:

У великих людях вільний дух,

Їх вабить крила розгорнути,

Їх кличе простір, воля, рух.

 Не місце тут вичислювати всі організації та установи, котрі за свого життя очолював Микола Плав’юк. Однак належить коротко зупинитись на двох визначних, історично вагомих подіях, у яких він був головною дійовою особою.

1957 року, за президентства Миколи Плав’юка, УНО Канади відзначало святковими імпрезами 25-ліття свого існування. До участі в цих святкуваннях було запрошено достойного гостя з Європи, полк. Андрія Мельника. З цього форуму, у своїй глибоко змістовній доповіді, А. Мельник звернувся із закликом до всього зорганізованого українства в діаспорі об’єднатися в одному репрезентативному і координуючому тілі, на взір Жидівського Світового Конгресу. Микола Плав’юк сприйняв це звернення як особистий виклик. Неначе з віддалі двох тисяч літ промовили до нього  слова філософа – рабіна Гілела, який, закликаючи ізраїльтян до боротьби з насильством Римської імперії, кинув їм виклик: “Якщо не тепер, то коли? Якщо не я, то хто?”   

Після цього для Миколи Плав’юка вороття не було і бути не могло. Як президент УНО на форумі Конгресу Українців Канади він висуває концепцію світового об’єднання українських суспільно-громадських організацій, політичних угруповань, разом з українськими церквами, в одне репрезентаційне тіло української діаспори. Сама по собі ця концепція спірною не була, але, як каже народна мудрість, “чортик скривається в деталях”. Почалися переговори, переконування, компроміси, домовлення – сильні вимагали прерогатив, слабкіші гарантій, а інші політичного впливу, – все звелося до складної торгівлі пунктами і параграфами запроектованого статуту для нової світової установи. Після майже десятирічного переговорного процесу врешті дійшло до узгіднення. І восени 1967 р. у Нью-Йорку, за участю делегатів від організацій із усіх країн вільного світу, де поселені українці, та при поважній участі спільноти зі США і Канади, було створено Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ). Сумніву не підлягає твердження, що без непохитних зусиль, властивого йому оптимізму і дипломатичної гнучкості Миколи Плав’юка цього історичного акту консолідації української діаспори не було би здійснено.

Друга історичної ваги подія відбулась у Києві 1992 р. – після всенародного волевиявлення 1 грудня 1991 р., яким затверджено Акт проголошення державної Незалежності України, Микола Плав’юк установлює контакт з Адміністрацією Президента України Леоніда Кравчука та головою Верховної Ради України Іваном Плющем. Згодом, на початку 1992 р., як Президент Української Народної Республіки (УНР), після 72-річного екзилу державних структур УНР і 48-літнього особистого скитання, Микола Плав’юк повертається в Україну.

У Києві в той час у свідомості державної провідної еліти УНР сприймалась як пилом часу присипаний епізод минулого, що не має особливого відношення до сучасності. Проте Микола Плав’юк переконує Президента Кравчука і голову Верховної Ради Плюща про історичний імператив схвалити парламентом України акт пов’язання відновленої Української держави з державними традиціями УНР – як завершення віковічного стремління українського народу зайняти своє належне місце “у народів вольних колі”. У висліді такий Акт схвалено на урочистій сесії Верховної Ради України 22 серпня 1992 р. І тут, у парламенті незалежної України, останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк склав свій мандат на руки нового Президента України Леоніда Кравчука. Ця подія записана в історію України лише завдяки делекоглядності, наполегливості і дипломатичному тактові Миколи Плав’юка.

Ціле своє свідоме життя Микола Плав’юк був апостолом ідеї українського націоналізму. Український націоналізм, як він його проповідував, це не є закостеніла догма, і не уподібнення до збочених шовінізмом націоналізмів інших націй. Навпаки, для нього український націоналізм – це жива ідея; це джерело натхнення для кожного українця відчути зов крові предків своїх та розбудження віками заспаної національної гідності своєї; це вияв стремління українського народу до самобутності як повноцінної нації. А в остаточному розумінні Микола Плав’юк вважав український націоналізм рушійною силою для завершення великого історичного проекту – національної по суті, демократичної по змісту “Української держави спільного добра усіх її громадян”.

Микола Плав’юк, глибоко віруючий християнин і вірний син рідної землі, присвятив свої таланти дорогій йому Батьківщині, свідченням чого його автобіографія, що вийшла книгою під назвою “Україна – життя моє”.

Епітафією над могилою Миколи Плав’юка хай стануть перлини, перефразовані з твору Василя Симоненка “Грудочка землі”:

Шанував Вітчизну мою милу,

Бо вона одна на цілий світ.

Силою своєю напувала,

Ласкою своєю загрівала.

З нею я завжди ділив

Радощі, турботи і жалі,

Бо у мене стукотіла в грудях

Грудочка любимої землі.

Ярослав Білак,

УНО Канади

14 березня 2012 р.