Успішні люди нашої громади

Є такі майстри, чиї роботи хочеться зберігати, як скарб, – вони дивовижно гармонійні, наче випромінюють ту енергію, яку майстер з любов’ю вклав у свій витвір. Однією з таких майстринь є Оксана Герич, людина, яку багато хто з нас знає завдяки її активній праці для розвитку нашої громади. Адже вона, як і більшість творчих людей, не любить одноманітності у своєму житті, успішно реалізує свої здібності у багатьох сферах: навчає дітей молодших класів в українській суботній школі, малює, грає в театрі “Стожари”; часто ми можемо побачити її перед мікрофоном під час громадських заходів. Оксана також вдало організує громадські події та свята. І хоч майстриня вже брала участь у кількох виставках у Монреалі, я все ж хочу більше ознайомити читачів з її мистецькою роботою.

Оксана погодилась відповісти на кілька запитань для читачів “Нового Шляху”.

– Як Ви потрапили до Монреалю? Чи це була запланована імміграція?

– Ні, спочатку залишитись тут я не мала намірів. В Україні у мене була праця у школі, батьки, дім, рідний Львів, де я прожила все життя. Але було дуже цікаво побачити Канаду. У 1996 році я приїхала в гості до родичів, а тут вже так вийшло: познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, одружились, народився син...

– Розкажіть трохи про Ваш іммігрантський шлях.

– Спочатку у мене виникла думка тут теж перевчитись на викладача згідно з місцевою системою, але зрозуміла, що, можливо, не вдасться досягнути такого ж рівня, як і вдома, – мова ніколи не буде такою ж досконалою, а для мене вчитель повинен бути досконалим у всьому. Тому почала шукати себе у чомусь іншому, чесно кажучи, не знала, з чого й починати, адже робити це треба було з нуля: здобувати освіту, вчити мови, заробляти на життя. Про мистецтво навіть не мріяла. Працювала у ресторані офіціанткою, потім впродовж 9 років туристичним агентом – надзвичайно цікава робота, яка багато чого мені дала в житті, загартувала. Професійні навички спілкування з абсолютно різними людьми, впевненість у собі, думаю, звідти.

– Як почалася Ваша мистецька праця?

– Бажання займатися творчістю та, можливо, якісь задатки у мене були зі самого дитинства; я мріяла колись навіть вступати до інституту прикладного мистецтва у Львові, але переважила педагогіка. Та мистецтво мене не полишило, врятувало мене у складній життєвій ситуації. Спочатку малювання та художні роботи з бісеру стали моїм курсом терапії, потім задоволенням і, насамкінець, засобом самореалізації – я помітила, що мені у процесі цієї роботи стає краще і легше. Я тут, у Канаді, знайшла те, що я люблю, і те, що мені дає можливість сплачувати рахунки. Ця робота для душі. Взагалі, це велике щастя робити те, що приносить задоволення і собі, й іншим, знайти ту працю, яку найбільше любиш. На роботі ми проводимо найбільше свого часу. Якщо виконувати її вимушено, тільки заради грошей, то накопичується негатив, шкідливий для здоров’я, для сім’ї.

Про бісероплетення я спочатку не думала... Бачила, звісно, у Львові на вернісажі та в музеях чудові прикраси з бісеру, українські ґердани, наші етнічні силянки, але ніколи не замислювалась, що сама буду робити щось подібне. Роботи з бісеру вимагають копіткої праці, концентрації та часу. Та коли робиш щось для душі, то не звертаєш уваги на час і втому, – це все компенсується задоволенням не тільки від результатів, а й від самого процесу роботи. Як кажуть англійці, “not patience, but passion” – головне не терпіння, а бажання. Я знайшла себе в тому, що я роблю.

Я вдячна моїм друзям, які бачили мої роботи та підтримали мене на творчому шляху – спонукали до розвитку, купували у мене прикраси. З’явились люди, яким було цікаво замовляти мої роботи. Тепер я ще й навчаю дітей творити бісерні дива самим.

Сьогодні Оксана готується до наступної виставки своїх робіт. Бажаю їй подальшого успіху та натхнення. А поки що її роботи можна подивитись на фейсбук-сторінці за адресою

www.facebook.com/oksana.gerych

Розмовляла Наталя Поважнюк

Світлини – Дмитро Лемешко

PHOTO

Оксана Герич під час своєї персональної виставки у Монреалі