Успішні люди нашої громади
Є такі майстри, чиї роботи хочеться зберігати, як скарб, – вони дивовижно гармонійні, наче випромінюють ту енергію, яку майстер з любов’ю вклав у свій витвір. Однією з таких майстринь є Оксана Герич, людина, яку багато хто з нас знає завдяки її активній праці для розвитку нашої громади. Адже вона, як і більшість творчих людей, не любить одноманітності у своєму житті, успішно реалізує свої здібності у багатьох сферах: навчає дітей молодших класів в українській суботній школі, малює, грає в театрі “Стожари”; часто ми можемо побачити її перед мікрофоном під час громадських заходів. Оксана також вдало організує громадські події та свята. І хоч майстриня вже брала участь у кількох виставках у Монреалі, я все ж хочу більше ознайомити читачів з її мистецькою роботою.
Оксана погодилась відповісти на кілька запитань для читачів “Нового Шляху”.
– Як Ви потрапили до Монреалю? Чи це була запланована імміграція?
– Ні, спочатку залишитись тут я не мала намірів. В Україні у мене була праця у школі, батьки, дім, рідний Львів, де я прожила все життя. Але було дуже цікаво побачити Канаду. У 1996 році я приїхала в гості до родичів, а тут вже так вийшло: познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, одружились, народився син...
– Розкажіть трохи про Ваш іммігрантський шлях.
– Спочатку
у мене виникла думка тут теж перевчитись
на викладача згідно з місцевою системою,
але зрозуміла, що, можливо, не вдасться
досягнути такого ж рівня, як і вдома, –
мова ніколи не буде такою ж досконалою,
а для мене вчитель повинен бути досконалим
у всьому. Тому почала шукати себе у
чомусь іншому, чесно кажучи, не знала,
з чого й починати, адже робити це треба
було з нуля: здобувати освіту, вчити
мови, заробляти на життя. Про мистецтво
навіть не мріяла. Працювала у ресторані
офіціанткою, потім впродовж 9 років
туристичним агентом – надзвичайно
цікава робота, яка багато чого мені дала
в житті, загартувала. Професійні навички
спілкування з абсолютно різними людьми,
впевненість у собі, думаю, звідти.
– Як почалася Ваша мистецька праця?
– Бажання
займатися творчістю та, можливо, якісь
задатки у мене були зі самого дитинства;
я мріяла колись навіть вступати до
інституту прикладного мистецтва у
Львові, але переважила педагогіка.
Та мистецтво мене не полишило, врятувало
мене у складній життєвій ситуації.
Спочатку малювання та художні роботи
з бісеру стали моїм курсом терапії,
потім задоволенням і, насамкінець,
засобом самореалізації – я помітила,
що мені у процесі цієї роботи стає краще
і легше. Я тут, у Канаді, знайшла те, що
я люблю, і те, що мені дає можливість
сплачувати рахунки. Ця робота для душі.
Взагалі, це велике щастя робити те, що
приносить задоволення і собі, й іншим,
знайти ту працю, яку найбільше любиш.
На роботі ми проводимо найбільше свого
часу. Якщо виконувати її вимушено, тільки
заради грошей, то накопичується негатив,
шкідливий для здоров’я, для сім’ї.
Про
бісероплетення я спочатку не думала...
Бачила, звісно, у Львові на вернісажі
та в музеях чудові прикраси з бісеру,
українські ґердани, наші етнічні силянки,
але ніколи не замислювалась, що сама
буду робити щось подібне. Роботи з бісеру
вимагають копіткої праці, концентрації
та часу. Та коли робиш щось для душі, то
не звертаєш уваги на час і втому, – це
все компенсується задоволенням не
тільки від результатів, а й від самого
процесу роботи. Як кажуть англійці, “not
patience, but passion” – головне не терпіння, а
бажання. Я знайшла себе в тому, що я
роблю.
Я вдячна моїм друзям, які бачили мої роботи та підтримали мене на творчому шляху – спонукали до розвитку, купували у мене прикраси. З’явились люди, яким було цікаво замовляти мої роботи. Тепер я ще й навчаю дітей творити бісерні дива самим.
Сьогодні Оксана готується до наступної виставки своїх робіт. Бажаю їй подальшого успіху та натхнення. А поки що її роботи можна подивитись на фейсбук-сторінці за адресою
www.facebook.com/oksana.gerych
Розмовляла Наталя Поважнюк
Світлини – Дмитро Лемешко
PHOTO
Оксана Герич під час своєї персональної виставки у Монреалі