Чи існує проблема мови?
Питання мови
завжди було болючим для кожного українця – як в Україні, так і в діаспорі. Наш
тижневик також приділяє цьому питанню постійну увагу. Сьогодні пропонуємо
шановним читачам погляд щодо проблеми мови в Україні студента 5-го курсу
Національного Аерокосмічного Університету ім. М. Є. Жуковського “ХАІ” Ярослава
Стеценка, народженого в Республіці Крим, який тепер мешкає у Харкові. Він
перебував на візиті в Канаді і, прочитавши в “Новому Шляху” статтю А.
Лозинського, де було заторкнуте питання мови, запропонував своє бачення.
Запрошуємо кожного, хто хотів би
висловити свій погляд щодо мови в Україні, до дискусії.
Ярослав Стеценко
Останні шістнадцять років ми дуже багато
уваги приділяємо питанню розвитку української мови та її поширенню серед
українського населення. Ми маємо певний факт: половина людей, що живуть в
Україні, говорять по-російськи. Історичні обставини склалися таким чином, що
тепер українська мова фактично втратила свої позиції як державна. Юридично,
згідно із законом українська мова є національною державною мовою України. Але
фактично ми маємо двомовну країну. Хочемо ми того чи ні, але це реальність,
котру не можна не визнавати. Серед певної частини української громади в Канаді
виникла думка, що всі українці, котрі дозволяють собі використовувати у
повсякденному житті російську мову і не дуже бажають перейти на українську, є
своєрідними “зрадниками”. Чомусь вважається, що єдиною ознакою “щирого
українця” може бути лише використання української мови. Так, це досить
правильне зауваження, але лише на перший погляд. Чомусь російську мову
називають, цитую, “засобом русифікації поневолення та знищення” (“Новий шлях”
за 11 січня 2007 р., число 2, cтop. 5, стаття А. Лозинського
“Що діється у нашій Церкві?!”). Цитую далі: “...російська мова використовується
як засіб підривання нашої незалежности та фізичного знущання” (там же). Людей,
що говорять в Україні по-російськи, називають “окупантами”, “відщепенцями” та
ще іншими словами, які інакше, як образу, сприйняти не можна. Чомусь дехто
починає поєднувати такі поняття, як, наприклад, Голодомор та російська мова. Але
будь-кому зрозуміло: Голодомор – це трагедія, винні у котрій певний уряд та
політичний устрій, а мова – це явище народне і природне. Не можна мову
звинувачувати у злочинах, котрі створили певні люди та певна система. Тому дана
стаття – це спроба розібратися, чи дійсно в нас є проблема з російською мовою,
або це просто міф, створений лише для того, щоби посіяти ворожнечу серед
українців.
Що ж відбувається
насправді? Схід України, а це половина нашої країни, говорить по-російськи. Але
невже ми можемо викреслити всіх людей, що там живуть, з ланок української нації
і назвати їх “окупантами”? Гадаю, варто подумати про це. Заради цікавости я
порадив би приїхати до Харкова і спитати будь-кого, до якої національности він
чи вона себе зараховує. Я впевнений, що дев’ять людей з десяти скажуть, що вони
– українці! Ці люди живуть в Україні, працюють на українських підприємствах, голосують
на українських виборах, врешті-решт платять податки українському урядові. Вони
так само святкують Різдво та Великдень, колядують і співають щедрівки. Так,
вони говорять по-російськи, але одночасно дуже добре розуміють українську мову,
і нормальний українець дуже добре зрозуміє їх. Мешканці Східної України
слухають українські радіостанції та дивляться українське телебачення, читають
українські газети і журнали. Ніяка нормальна людина не дозволяє собі зневажливо
ставитися до української мови. Наприклад, на Сході зараз стало дуже популярним
вести музичні програми на радіо чи телебаченні двома мовами. Один диктор
говорить по-російськи, а інший по-українськи. Вони між собою вільно
спілкуються, слухачі дуже добре їх розуміють, і це дійсно приємно виглядає. То
хто вони, ці люди? Це українці, хочу вам сказати.
Деякі
закидають східним українцям, що вони не хочуть говорити державною мовою своєї
країни. Але давайте задумаємося. Як можна реально уявити, щоб цілком
російськомовне середовище перетворилося на україномовне? І чи є в цьому сенс?
Люди, що там живуть, з самого дитинства виховувалися в російськомовних школах,
потім вчилися у російськомовних уні-верситетах чи інститутах, їх родини були
російськомовними. Багато для кого українська мова – це друга мова. Також треба
розуміти, що ті галузі, котрі розвинуті у Східній Україні, історично
російськомовні. Мова йде насамперед про освіту. Як відомо, на Сході України, а
зокрема в Харкові, знаходиться більшість технічних навчальних закладів країни. Переробити
навчальний процес у них так, щоб викладання велося українською мовою, досить
важко, бо вся термінологія точних та технічних наук російська. Переробити
термінологію – це дуже важке і, найголовніше, дороге завдання. І для чого
несподівано люди, що все своє життя говорять по-російськи, мусять швиденько
перебудувати все своє існування і заговорити по-українськи? Ми живемо у вільній
країні, і якщо люди хочуть говорити певною мовою, то вони говорять. Більше
того, примушування викликає певну відразу до української мови. Від того, що ми
будемо лаяти східних українців, нічого доброго не вийде.
Хочеться сказати, що
багато російськомовних українців роблять для своєї країни дуже важливі речі. Наприклад,
більшість українських провідних футболістів говорить по-російськи. Але вони
грають за нашу країну, і ніхто не вважає себе росіянином, тим більше
“антиукраїнцем”. Багато вчених, науковців, художників, письменників вживають
російську мову, і це цілком не заважає їм бути українцями і приносити користь
своїй країні та нації. Навпаки, це дуже позитивний показник, коли нація
використовує декілька мов. Це демонструє, що нація здатна до інтегрування та
може співпрацювати з іншими народами. І дуже образливо звучить, коли
російськомовне населення (тобто половину країни) називають “нацменшиною”.
Хочу
пригадати вам про одного нашого великого письменника – Миколу Васильовича
Гоголя. Це був щирий українець, справжній патріот своєї Батьків-щини. До
останнього дня він не забував про свою країну. Але якою мовою він писав? Він
жив у Росії, серед росіян, і був просто вимушений використовувати російську
мову. Бо інакше його б ніхто не зрозумів. Заслуга Миколи Васильовича полягає в
тому, що він розказав всім про Україну. Вся колишня Російська імперія читала
його твори і захоплювалася ними. Всі просто були зачаровані українським
фольклором та культурою. Гоголь майже все своє життя писав по-російськи. Але я
навіть не можу уявити людину, котра зможе назвати його зрадником чи
“окупантом”. Варто лише перечитати його “Вечори на хуторі близь Диканьки”. Там кожне
слово наповнене любов’ю до своєї країни. Дуже колоритно змальовується
український національний характер. Гоголь був українцем, був великим патріотом,
але він ще був людиною, котра реально дивиться на речі.
Тепер подивимося на нашу проблему під трошки іншим кутом зору. Скажіть,
будь ласка, канадські українці, яку мову ви використовуєте у своєму
повсякденному житті? Якою мовою говорять ваші діти? Напевно, це англійська
мова. То хіба ви перестали бути українцями, коли почали говорити іншою мовою? Зовсім
ні! Ви зберігаєте традиції, ви підтримуєте зв’язки з історичною Батьківщиною. Українці
в Канаді змогли дуже добре інтегруватися в місцеве політичне, громадське,
культурне та економічне життя, але все одно залишилися окремим утворенням. Тобто
можна сказати, що ваша національна приналежність збереглася, хоча українська
мова перестала бути мовою повсякденного спілкування. Дуже цікаво було дивитися,
як проходило святкування Старого Нового Року, котре організував Пласт у
Торонто. Більшість людей були українцями, але в залах звучала переважно
англійська мова. Ведучий свята говорив як англійською, так і українською
мовами. І це нормально, природно. І, звичайно, ні в кого навіть не виникає
бажання критикувати вас за це. То, може, варто переглянути ставлення до тих
українців, які говорять по-російськи?
Сьогодні в Україні ми
маємо величезну кількість проблем. Президент не може порозумітися з урядом,
молодь, що закінчує освіту, не має жодних перспектив для подальшого становлення
в житті. Пенсіонери та інваліди вмирають у своїх квартирах від холоду та
голоду. У країні існує величезна кількість безпритульних дітей. Їх настільки
багато, що їх вже ніхто не рахує. Це дійсно проблеми! І їх варто розв’язувати.
Від того, як може влаштуватися освічена молодь, як живуть наші діти, залежить,
якими ми будемо. А от від того, чи ми будемо говорити по-російськи, чи
по-українськи, зайвий шмат хліба на столі не з’явиться. Україна – це досить
небагата країна, і, по-перше, нам варто створити загальний добробут. Спочатку
люди мусять бути ситими та задоволеними, а от тоді вже можна говорити про мову.
Спочатку повинна з’явитися впевненість у завтрашньому дні, гарантія того, що
завтра хтось з нас не залишиться на вулиці без жодних перспектив на майбутнє. Люди
мусять вірити у свою країну, вірити у власну гідність. Тільки після того варто
говорити про більш високі речі, наприклад, про мову...