Михайло Новицький

(20 вересня 1892 р. – 29 березня 1964 р.)

Павло Лопата

Не шукайте за біографічними даними або якоюсь довідкою про цього визначного шевченкознавця Михайла Новицького на сторінках 17-томної УРЕ (1959–1968) або у “Словнику художників України” (1973), в якому занотовано майже 1250 різноманітних імен і прізвищ, чи навіть у 6-томній “Історії українського мистецтва” (1966–1968) та енциклопедичному довіднику “Митці України” (1992), а також у біографічному довіднику “Мистецтво України” (1997). Згадки про нього можна прочитати у книжечці Семена Підгайного “Українська інтелігенція на Соловках” (1947) та у п’ятому томі “Енциклопедії українознавства” (1966), як рівнож і в “Encyclopedia of Ukraine” (1993). Перші рядки свідчать про те, як за совєтських часів не тільки не згадували славних і заслужених українських діячів культури та світської і церковної історії, а в багатьох випадках обмежували подання про них фактичних матеріалів. Інколи так звані “радянські творці української історії” навіть фальсифікували факти. Вони, залякані комуністичною системою, свідомо приховували всякі відомості, бо тих, інших, вважали “буржуазними націоналістами”, і не дозволені були згадки про них у різних виданнях, над якими працювали сотні членів багатьох редакційних колегій. Натомість, як бачимо, українські видання, що спорадично появлялися поза межами України, друкували інформації про цього дослідника поетичної і малярської спадщини Шевченка.

Михайло Новицький народився в Ніжині Чернігівської области, де і закінчив студії в тамтешньому Історично-Філологічному Інституті та Петербурзькому Університеті 1919 р. На початку 1921 року став науковим працівником ВУАН й опісля АН УРСР та рівночасно Київського Відділу НТШ. Мабуть, остання наукова інституція інспірувала 30-річного науковця взятися за серйозне вивчення життя і діяльности Тараса Шевченка, та навіть і те, що сам поет побував у Ніжині в лютому 1846 року. Михайло Михайлович постійно збирав рукописи Шевченка й інші документи, пов’язані з ім’ям і творчістю поета та художника. Багато різних мемуарних матеріалів він знайшов в архівах Харкова, Чернігова, Києва, Москви і Ленінграда. У філії Інституту Тараса Шевченка в Києві (1926–1936) керував роботою кабінету біографії Шевченка та виданням понад 20 книжок про нього. М. Новицький є автором таких праць: “Арешт Шевченка 1847 року” (1924), “Шевченко та його доба” (І-ІІ, 1925-1926), “Шевченко у процесі 1847 року і його папери”, “До історії арешту Шевченка” (обидві з 1925 року) та інших, які вперше опублікував і прокоментував про знайдені ним матеріали в архіві імператорської канцелярії, створеної 1826 року з метою слідства окремих жандармів за антицарськими революційними одиницями та організаціями, як, наприклад, Кирило-Методіївським Братством, заснованим у грудні 1845 року. Вагомою працею науковця слід вважати “Найголовніші дати з життя і творчости Т. Шевченка” (1933). Після знахідок численних листів Шевченка і листів до нього він їх упорядковував та публікував із своїми до них заувагами. Також зредагував дуже важливі “Спогади про Шевченка” Пантелеймона Куліша (1819–1897). За допомогою архівних документів він часто встановлював точні дати виконання Шевченком його рисунків і малюнків – наприклад, з’ясовано, шо “Анатомічний малюнок” художник намалював не 1839, а 1842 року.

Важливо додати, що Новицький розробив першу експозицію Літературно-меморіального музею Т. Шевченка в Києві, яку відкрито в листопаді 1928 року у дерев’яному будинку, збудованому 1835 року, в якому 1846 року жив Шевченко. До речі, на прохання Новицького реставрацією згаданого будинку у 1925–1927 роках керував Василь Кричевський (1872–1952).

У 1927 році Йосиф Сталін прийшов до влади, а через 10 років, тобто у 1937-му, почалися арешти і розстріли, хоча, за словами Лева Копелєва, “…на Україні 37-ий рік почався в 33-му”. Великий червоний терор не оминув і Михайла Новицького. 12 лютого 1929 року на нього, 37-річного, відкрито окреме досьє під номером 39716. (У той час було арештовано і віце-президента УАН Сергія Єфремова, який керував в Україні розвитком Шевченкознавства.) У ньому чекісти нагромаджували різні документи, свідчення, доноси про його членство у Спілці Визволення України, котрій приписувано антисовєтські орієнтації, та багато іншого матеріалу. Також закидали йому те, що він відвідував квартири Зерова, Могилянського, Навроцького, Міяковського в Києві та інших політичних постатей протисовєтських поглядів, що представляв Симона Петлюру як українського героя. І навіть те, що комуністична система для свого скріплення практикувала і застосовувала масовий терор, і що комунізм – утопія, було зареєстровано на його адресу та вкладено до цієї папки. Свого часу Новицький критично виступив проти російського літературного критика Віссаріона Бєлінського такими словами: “…Він був російським демократом і завжди був ворогом української літератури, і тому ніяк не міг впливати на творчість Шевченка…” Науковець відкидав і подібні впливи на Шевченка із сторони Герцена, Лермонтова, Радищева. Все те, та й не тільки, але і статус “ворога народу, палкого любителя своєї України, не слухняного кагебістам, українського шовініста, агресорщика, самостійника, видатного шевченкознавця”, поповнювало досьє. 1933 року як науковця з “впливами буржуазно-філологічної школи” його заарештовано й ув’язнено, у 1937 році заслано на Соловецький острів, найбільший із кількох островів у Білому морі.

У своїх спогадах про “темне царство” страдальників на Соловках Семен Підгайний згадує: “…Я знайшов відомого шевченкознавця Михайла Новицького в такій норі, що навіть мене пройняв жах. Новицький сидів у кутку на нижніх нарах. Бліде обличчя йому обросло рудуватою бородою, ніс загострився, очі глибоко позападали. Стан його був дуже поганий. А щодня треба було виходити на роботу. Вечорами іноді сиділи ми й читали “Кобзаря”, і Новицький був великий знавець і коментатор творів Шевченка... Усе життя нашого генія знав він до найменших деталей. Було боляче і смішно дивитися на цього “контрреволюціонера”, цього кабінетного ученого, що все життя своє присвятив вивченню творчости нашого поета. Дуже цінні наукові праці його лишилися незакінченими і, може, й загинули навіки…”

Після смерті Й. Сталіна 1953 року Новицький повернувся із довгого поневіряння як тюремник та вагонщик на шахті. З листопада 1957 року докучливо старався своєї реабілітації. Один із чекістів на прізвище Жиромський після виклику науковця на допит склав висновок: “Досьє повернути для дальшого зберігання в КГБ”. Хоч до останніх своїх років життя працював науковим співпрацівником Музею Тараса Шевченка у Києві, таки відійшов з цього світу не реабілітований.