“Вона вже є здобута. Для неї треба жити й працювати”

26 лютого 2012 року українська громада Монреалю (спільними силами ОУК, УНО та Товариства допомоги новоприбулим “Зустріч”) відзначила Свято Героїнь, що започаткувалось ще у 50-х роках минулого сторіччя, коли до українців в еміграції дійшла звістка про повстання політичних в’язнів у таборах Норильська, Кінгіру та Воркути. Українські жінки, що відбували покарання нарівні з чоловіками, встали живою стіною перед радянськими танками, направленими на придушення повстання. Жінки прагнули захистити повстанців від розправи, вважаючи, що військові не вбиватимуть беззбройних жінок. Проте танки не зупинились. В’їхавши у табірну зону, вони сунули вперед, давлячи своїми гусеницями жінок і розстрілюючи всіх, хто не падав під танками. 

Свято Героїнь стало логічним продовженням благодійного вечора вшанування героїв-націоналістів “Червона Калина”, що проходив 20 жовтня 2011 року в Домівці УНО. Кошти, зібрані під час цього заходу, були рівномірно розподілені між українськими ветеранами-повстанцями, серед яких ми мали честь познайомитись з пані Ольгою Ільків. У знак подяки за допомогу вона подарувала українській громаді провінції Квебек книгу під назвою “У тенетах двох закриток”. Ця книга надихнула мене поговорити з пані Ольгою особисто і розповісти про це читачам. Тендітна інтелігентна жінка 92-х років, невеличкого зросту говорить. Але як! Не так, як ми звикли чути від втомлених і часто хворіючих людей похилого віку. Вона говорить енергійно, ясно, а головне – її слова западають в душу.

* * *

Інтерв’ю з Ольгою Ільків, учасницею визвольних змагань на окупованій ворогами – польськими, німецькими  та російськими – Україні, зв’язко-вою Романа Шухевича (Тараса Чупринки), людиною складної долі, але крицевої витримки. 2008 року заслуги пані Ольги були відзначені орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.  

Кор.: Ваші думки про сучасну молодь?

Ольга Ільків: Різна тепер молодь є. Одні мають віру і мужність бути націоналістами, а є такі, що лише задовольняють свої матеріальні  потреби. Але ж націоналізм – то є голос Нації, високе почуття любові до свого народу, найвища форма патріотизму.

Ця частина молоді – то є наша свобода, вони мають Віру, вони хочуть боротися. Вони жадають справедливого відношення, бо ми це заслужили.

Наша багата земля викликає у декого заздрість, а заздрість завжди йде рука в руку з ненавистю, підлістю, підступом. Підлість серед своїх багато нам біди принесла. Двадцять років самостійності, а й досі нема почуття розради...

Але найгірші ті, “ніякі”. Бо навіть у “червоних” була ідея. У вкраїнців теж є своя ідея. А ці не мають нічого. Вони торгують своєю честю, гідністю, народом. Ці люди гірші чотириногих тварин.

Зі спогадів п. Ольги Ільків, записаних у книзі “У тенетах двох закриток”:

“14 березня 1950 року... Після нелюдських слідств ОСО (Особое совещание) засудило мене заочно на 25 років тюремного ув’язнення, і, можливо, через гострий зміст віршів поетичної збірочки я потрапила в Алєксандровскій централ, який розташовувався за 90 км від Іркутська... Це була сумновідома “централка”, кам’яна глиба ще царських будівель якої була пострахом для політв’язнів.  Якби не смерть Сталіна у 1953 році, то я б ніколи не віднайшла своїх дітей і не повернулася в Україну, бо там би й загинула. Але Боже Провидіння хотіло іншого. ...Далі утримували мене у Владімірській тюрмі (Владімір-на-Клязьмі), де умови були людяніші. Під час загального перегляду всіх політв’язнів СРСР дійшла комісія і до Владімірської “закритки”. Мене начальство готувало до звільнення через моїх дітей, але я, хоч і попереджена мамою, що треба каятися, не могла покаятися перед тими, хто Україну залив кров’ю і муками, і залишилася в тюрмі до 1964 року”.

Кор.: Як  Вам вдалось пережити ув’язнення в ізольованій камері?

О. І.: Я дуже вірю в Бога. Я віддала себе і своїх дітей під опіку Божої Матері, і гаряча молитва до неї врятувала мене і моїх дітей.

Віра є велика справа. Ніхто нас не переможе, якщо у нас є віра. Хто вірить – той щасливіший. Такі люди довго живуть на світі повноцінним життям, відчувають усю красу цього світу, мають натхнення творити, відчувати і цінувати мистецтво. Бо Бог є творцем, і людина в душі прагне бути на нього подібною, прагне творити. Бездуховність страшніша пекла, вона не має виходу нікуди.

Зі спогадів, записаних у книзі “У тенетах двох закриток”:

“Деякі вірші я тримала в пам’яті, не маючи можливості записати, а деякі, коли були легші умови, записувала на всяких папірчиках, але коли сподівалася звільнення, вирішила позбирати всі вірші до зошита, який мені подарувала Катерина Зарицька. До речі, вона сиділа разом зі мною, Дарією Гусяк, Галиною Дідик у Владімірській тюрмі”.

О.І.: Також я підтримувала в собі спортивний дух. Практикувала йогу. Слідчі на допитах били мене по голові, а я, їм на зло, в камері ставала біля стіни у стійку вниз головою.

Кор.: Як склалась доля Ваших дітей?

О. І.: Коли мене заарештували і засудили до 25 років ув’язнення, слідчий Лавренко примусив підписати передачу дітей на державне утримання і завіз їх до дитбудинку. Він ще знущався, казав: “У тебя не будет детей! Они будут под новыми именами, а не под теми собачьми кличками, что ты им дала. А если найдешь – они плюнут тебе в лицо”.

Із книги:

“Тому донька Дзвінка виступає у моїх віршах як Вірця, Ірця (вона і до сьогодні залишається Вірою), а син Володимир – Андрієм. Прізвище їм дали не батькове, Лико, і не моє, Ільків, а дитдомівське – Бойко”.

 О. І.: Вже коли я звільнилась, вихователька того дитбудинку мені розповідала, що одна сімейна пара хотіла удочерити тільки мою Дзвінку без брата, але вихователька не віддала, бо брат і сестра так любили одне одного, їх не можна було розлучати. Так, я навчила своїх дітей любити себе. Брат і сестра – то є одне ціле.

Коли я повернулась у 64-му році, мої діти вже були дорослі. Виросли атеїстами і сказали мені: “Наш тато помилявся”. Все ж радянське виховання... Але помаленьку я віднайшла те, що ворог забрав. Стежкою любові я віднайшла шлях до їх розуміння.

Спасти людину – то є добре, на то ми на світі живемо. А людина – як прозорий слоїк: чим наповниш, такою вона і буде. Наповниш чорною рідиною – буде чорна, наповниш білою – буде біла.

Кор.: Чи Ви пробачили Ваших ворогів?

О. І.: Мене заарештували українські КДБісти. В тюрмі були різні наглядачі, слідчі... Знаєте, яке ставлення було до політичних арештантів, хто не покаявся (у “злочинах проти радянської влади”), там працювали ретельно відібрані кадри. Але навіть вони схиляли голову перед нашою витримкою, шанували. Серед червоних теж різні були люди. Міг бути комуністом – і бути людиною.

Наприклад, полковник КДБ Володимир Шевченко, який мене звільняв, допоміг і влаштуватись у Львові. Бо я вийшла на волю, а нема куди було подітись, ночувала на вокзалі.

Бог не хоче насильства. Бог не хоче, щоби люди перетворювались на бидло. Світ створений чистим і бездоганним, а Сатана його скривив.

Нікого не осуджую. Я люблю всіх, хто любить Україну. Вітаю також вас всіх разом, моїх співвітчизників у далеких землях. Пам’ятайте: кожен має право повернутись. Поклонімося всі разом тим, чиїм гаслом було “Воля України – або смерть”, вони є разом з нами. Нема сили описати, як я їх пам’ятаю, як тяжко вони захищали Україну, в яких умовах.

Тож бережімо своє, вже здобуте, тримаймося купки. Треба всіх зібрати в один кулак, не гризтися між собою, не кусатися. Не дамо продавати нашу землю. Хіба ми не маємо права на самостійне життя? Український народ заслуговує бути прикладом іншим народам. Не хитрий, не злобний, не прагне загарбати чужого, а тільки зберегти своє. Вірмо в те, що ми сотворимо кращу Україну!

Хочу закінчити нашу бесіду такими словами. Одного разу криворіжці запитали Василя Шкляра, автора “Чорного ворона”: “Де ще так можна віддати життя за Україну?”, на що той відповів: “Вона вже є здобута. Для неї треба жити й працювати”.

Побажання пані Ольги українцям в еміграції: “Я молю Бога, прошу Матінку Божу, покровительку України, щоб ми всі “в Україні, і поза Україною сущі” любили свою Україну одержимою любов’ю і були вірні їй до кінця свого життя. Тільки одержимі мають сили осягнути найвищі висоти. Слава Україні!”

Наталя Поважнюк,

м. Монреаль