Лихо з розуму

Йосиф Сірка

Саме під цією назвою 40 років тому появилася книга В’ячеслава Чорновола у Парижі (Перша українська друкарня у Франції, 1967). Відважний український журналіст-патріот Чорновіл зібрав матеріaл про 20 страждальників, провина яких була лише в тому, що вони наважились виступити на захист свого, що вимагали від тоталітарного комуністичного режиму еле-ментарних людських прав. До книги увійшли портрети Ярослава Геврича, Івана Геля, Ігоря Герети, Богдана та Михайла Горинів, Панаса Заливахи, Мирослави Зваричевської, Дмитра Іващенка, Святослава Караванського, Євгенії Кузнєцової, Олександра Мартиненка, Михайла Масютка, Ярослави Менкуш, Валентина Мороза, Михайла Озерного, Михайла Осадчого, Івана Русина, Мефодія Чубатого та Анатолія Шевчука. Крім того, тут вміщено також виступ Івана Дзюби у Бабиному Яру 29 вересня 1966 р. В. Чорновіл зібрав портрети лише частини представників української інтелігенції, оскільки концентраційних таборів по всьому Союзі було багато, і жоден з них не обходився без українців, вірніше без українських інтелігентів.

На жаль, після 40 років в Україні книжка В. Чорновола ще мало відома, а шкода, бо саме в цю пору потрібно було б пригадати отаким собі Лєвченкам та Колєсніченкам, що в Україні ще живе покоління, якому не байдуже, яким шляхом піде українська незалежність.

В’ячеслав Чорновіл довів світові, що професія журналіста конче потрібна, а „пером” можна домогтися інколи більше, ніж зброєю. Після появи книги „Лихо з розуму” заговорили про  порушення людських прав в СРСР, різні світові організації стали порушувати проблему людських прав в СРСР, внаслідок чого почали звільняти з концентраційних радянських таборів та психіатричних лікарень борців за волю – росіян, українців, жидів та ін., з яких декому вдалося потрапити на Захід, а це Буковський, Пирогов, Щаранський, Шумук, Плющ, Григоренко, Мороз та багато інших політичних в’язнів. Праця В. Чорновола не була даремною, оскільки сотні людей таки дочекалися свободи.

Сьогоднішні коаліціaнти в уряді від КПУ, які є безпосередніми спадкоємцями  диктаторського ре-
жиму, що завдав стільки горя Україні, далі кричать „від імени народу”, а колишні політичні в’язні, які пережили концтабори, животіють з малої пенсії. Симоненки, Грачі та Голуби й надалі насолоджуються своїми „завоюваннями”, вели-кими платнями та пенсіями і недоторканністю. Було б справедливо, коли б майно КПУ було продано на аукціоні, а виручка пішла б на соціальні потреби потерпілих від комуністичного режиму! Оце була б хоч якась сатисфакція за скалічене здоров’я, за знищення творчого життя, за муки в психушках, зрештою, за зруйнування нормального життя.

Ідеали, за які комуністичний режим так безжалісно карав українську інтелігенцію, залишились і після сорока років – далі триває боротьба за українське слово, за рідну мову, яку багато хто вже й забув або просто не звик вживати. Зараз до актуальности боротьби за мову долучилася і актуальність боротьби за незалежність, до якої багато хто не може „звикнути”.

З „високої” трибуни говориться про дотримання законности, а насправді ті, що кричать про законність, найбільше її порушують. Візьміть отакого Лєвченка, члена правлячої Партії регіонів, який роздмухує національну ворожнечу, відверто закликає до поділу країни, а його порушування законности залишається безкарним і по партійній лінії, і по законній, а в будь-якій цивілізованій країні його б уже посадили саме туди, куди він напрошується, – за ґрати.

Німця Цюнделя минулого року депортували з Канади в Німеччину за те, що він заперечував жидівський голокост. У Німеччині він постав перед судом і тепер відбуває покарання за ґратами за розпалювання ворожнечі. А злочин Лєвченка не менший, коли він своєю агітацією порушує закони України, закликає до її поділу!

40 років в історії будь-якого народу – це солідний шлях, але щоб ті ідеали, за які боролися, терпіли мільйони українських дочок і синів, не канули в Лету, треба з корінням викорчовувати отаких Лєвченків, які бажали б знову запроторити Україну в ярмо, з якого вона ще повністю не звільнилася.

 Журналіст В’ячеслав Чорновіл довів світові вже 40 років тому, що професія журналіста дуже важлива саме в боротьбі за справедливість і законність, і він гідний наслідування навіть після 40 років!