Чи існує таки проблема мови?

У числі “Нового Шляху” за 22 березня ц. р., на стор. 5, було надруковано статтю “Чи існує проблема мови?”, автором якої є студент з України Ярослав Стеценко. Як і очікувалось, вона викликала широкий відгук серед наших читачів, які вирішили викласти свій погляд на дану проблему. Приємно, що питання української мови хвилює наших співвітчизників як в Україні, так і поза її межами. Редакція щиро вдячна усім, хто відгукнувся на згадану публікацію і в кого болить серце за стан рідної мови у своїй рідній державі.

Сьогодні подаємо точку зору і відповідь на статтю Я. Стеценка Ростислава Білоуса, студента докторатури Торонтського Університету, який народжений в Україні.

Ростислав Білоус, студент докторатури, Кафедра французької мови і літератури, Торонтський Університет

 Дана стаття є цілком природно спричиненою реакцією на статтю Ярослава Стеценка “Чи існує проблема мови?” (“Новий шлях” за 22 березня поточного року). Даю відповідь на це запитання, оскільки сам автор не спромігся відповісти: так, проблема мови існує, але не російської, а української, і ми всі це занадто добре знаємо, що під загрозою в Україні саме ця мова! А тепер обґрунтую безглуздість аргументів, вжитих у вказаній статті. Почну з кінця.

Я. Стеценко зауважує насамкінець своєї статті, що “люди мусять вірити у свою країну, вірити у власну гідність. Тільки після того варто говорити про більш високі речі, наприклад, про мову…” Це твердження є одним з тих прикладів, коли котрась негативно настроєна людина вихлюпує свої емоції і, не замислюючись, вживає певний термін. Поняття гідности включає в себе елементарні загальнолюдські цінності або права: серед них право на життя, право на певне віросповідання, право на користування рідною мовою на своїй етнічній землі, у своїй державі і т. п. Поважати гідність людини – це те ж саме, що поважати її Творця, її людські права та потреби, її цілком природне прагнення розвивати свою культуру і розмовляти мовою своїх дідів та прадідів. Загальновідомо, що за совєтських часів елементарні людські права грубо порушувались, українці були жертвами ідеологічного гвалтування, бачення на мову як важливий фактор для забезпечення прав людини перекручувалось, комуністичними русофілами нам силоміць прищеплювались ідеї про те, що не важливо, на якій мові людина розмовляє: “всі, мовляв, можемо розмовляти російською, мовою міжнародного спілкування”. Чим цей “доброзичливий і щирий інтернаціоналізм” закінчився, ми всі дуже добре знаємо: етнічних українців, котрі все своє життя докладали зусиль (і між іншим великих) зберегти власну мову, культуру, а отже, і гідність, переслідують у власній країні по сьогоднішній день. Не обов’язково жити на Заході, щоб розуміти, що “переслідування” включає не тільки фізичний прояв неповаги до людської гідности, але й словесне зловживання або ж будь-який негативний акт чи жест, спрямований на приниження Богом даного права людини розмовляти мовою матері та батька на своїй етнічній землі і мати всі необхідні для того умови. Саме ці умови в Україні ще не створено. А не створено їх тому, що, як всі ми знаємо, у країні при владі прокомуністична і проросійська більшість на чолі з “прем’єром-шахраєм”, з їх просовєтським світоспогляданням, з їх глибокою демонізованою ненавистю до етнічних українців через їхню природну живучість. Прикро, що автор вищезгаданої статті мислить однобоко і висловлюється частково тими примітивними заяложеними кліше, котрі українцям прививали ще від часів Антихриста Петра. Виклад думок у статті “Чи існує проблема мови?” показує проросійську ментальність автора, неповагу до власного народу, зухвалість відносно українців Канади. Людина з подібним способом мислення оточена, очевидно, проросійською шовіністичною пропагандою завдяки інформаційній війні, котру Росія веде проти України й українства.

Я. Стеценко вказує на проблеми сьогодення в Україні, значна частина яких пов’язана з економічною ситуацією у країні. Так, всі ми погодимося, що потреба в шматку хліба є фундаментальною для підтримання нашого фізичного існування, але ж також важливо осмислити, що це не єдина найважливіша потреба, адже коли б усе зводилось до цієї проблеми, то безглуздою була б вся пролита кров наших братів і сестер впродовж поколінь, котрі, віруючи у краще майбутнє своїх дітей і не мирячись із злим людиноненависницьким устроєм, який їх оточував, віддали, не вагаючись, своє життя, найсвятіше і найдорожче, що в нас може бути: вони віддали його, бо не змирились із систематичною неповагою саме до своєї гідности. Найсвіжішим прикладом може бути життя журналіста Ґонґадзе, котрого так мерзотно страчено за викривання злочинних елементів українського суспільства. Безглуздими би були натхненно закріплені в Бутті слова Творця, з якими він звертався до свого Помічника (книга Мойсея, Глава 1, вірш 26): “Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою...” Адже в Святому Письмі не сказано, що Бог створив звірину на Свою подобу! Отже, мова – це Божий дар, і розмаїтість рас і мов – це теж з Божої волі. І наш обов’язок – це поважати, якщо ми демократично настановлені і хочемо керуватися загальнолюдськими цінностями, плекати чесність в нашому серці.

Щодо чесности, Я. Стеценко також не спромігся її проявити: він необережно заокруглює кількість україномовних громадян до 50-ти відсотків, стверджуючи при цьому, що “Схід України... говорить по-російськи”! Навіщо так перебільшувати?! Автор висловлює образу на декотрих українців (у котрих, мабуть, вже обірвався терпець) за негативне ставлення до окупаційно-забарвленого “братання” Росії з Україною та бажає, вочевидь, що україномовним громадянам треба бути трохи стриманішими. Відверто кажучи, я ніколи не зустрічав жодної людини, котра б позитивно і благонадійно ставилась до будь-якого прояву несправедливости та регулярного знущання. Саме це відбувається в Україні, і особливо на Сході і в Криму, відносно укрaїномовців. Скільки інформації ми отримуємо про те, що україномовці в цих регіонах, здебільшого вихідці зі села, в міській місцевості не мають права на навчання українською мовою, не мають можливости вживати рідну мову через зневажливе ставлення та зверхницьке глузування з боку блюзнірських русофілів. Можливо, Я. Стеценко є збалансований двомовець, і можливо, він легко і з більшим завзяттям спілкується по-російськи (щоб уникнути неласки русофілів) в силу своїх “високорозвинутих інтернаціональних почуттів”, але слід хоча б один раз зробити спробу і справедливо, розсудливо подивитись на стан речей: Україна – це єдина країна, де українська мова так-сяк визнана як державна, і де вона – тепер кажу з точки зору мовознавства – вимираючи, розвивається. Щодо російської мови, то вона дуже міцно захищена і історично, і в сьогоднішній путінській шовіністичній Росії, оскільки інформації нам не бракує стосовно безнастанного переслідування там національних меншин та їхніх мов, в тому числі й українців. Престиж російської мови культивувався довго. Тепер, мабуть, настав час для української мови, мови милозвучної, багатої, унікально неповторної.

Питання мови є питанням надзвичайно болючим для україномовних українців, адже мова для нас – це запорука самозбереження, це віддзеркалення нашого світосприйняття. Чому в Україні російськомовні мають право жити комфортно, мати вибір розмовляти мовою, якою хочуть, мати незвичайно широкий вибір літератури, радіо і телебачення російською мовою (бл. 90 відсоків!), неначе це Росія?! Чому їм дозволено зневажати українську мову, культуру, чому все ще в силі те прислів’я: “Пусти свиню під стіл, а вона – на стіл”?! Чому багато хто з російськомовного населення не може ніяк зрозуміти, що треба мати елементарну повагу до державної мови, до етнічного населення, до тих, хто не хоче або не може розмовляти російською і має на це всі людські підстави? Так склалося, що російська мова – це мова окупантів, мова країни (Росії), в якій процвітає расова дискримінація, шовінізм, ксенофобія, російський варіант нацизму, і не дивно, що ця мова, в її лайливо-презирливому варіанті, викликає відразу в усіх сусідніх народів.

Дивує критика Я. Стеценка стосовно процесів українізації суспільства. Як можна робити якісь поступові перетворення, коли переважна більшість народних обранців в Україні відома за їх кримінальні порушення, за їх брехливість, за їх тенденцію діяти лиш на користь власної безрозмірної кишені, за їх відверту неповагу до українства, до української мови, до всього суспільства. Хіба ж не видно, хто є новоспечені мільйонери та мільярдери? Люди на Сході більше бідують, ніж на Заході. Я певен, що вони добре знають, хто є хто. Коли ж мешканці Східної України перестануть вірити комуністичним пережиткам у формі комуністів, соціалістів та регіоналів, котрі, відверто кажучи, чхали як на східняків, так і на західняків, і, будучи при владі вже так довго, “ніяк не можуть” покращити соціальний добробут українців? Істина проста: вони в цьому ніколи не були зацікавлені, їм вигідно, щоб простий нарід бідував, вони постійно створюють ситуації, в яких нарід би гризся між собою, а вони завжди мали нагоду вкрасти з народної скарбниці. Тому й існують спекуляції стосовно федералізму, поділу на регіони, боротьба проти державности української мови, поширення нісенітниць про бідність української мови в порівнянні з російською і таке інше.

Звернімо увагу на деякі статистичні дані та думку експертів в ділянці етнічних досліджень. Всеукраїнський перепис 2001 року показав, що в Україні є близько 73 відсотків україномовних громадян, котрі вживають українську мову принаймні у домашніх обставинах. Десь близько 20% цих українців надають перевагу російській мові. Але оскільки вони двомовні, то вживання української мови для них не складає серйозної проблеми. Взагалі безглуздо стверджувати, що для декотрих російськомовних громадян українська мова не є зрозумілою: це, без сумніву, перебільшення, адже російська мова, після білоруської, є найспорідненіша з українською.

Дослідження Грети Юхлінг (2004, Університет Пенсільванії), приміром, показує, що в Україні в масовому порядку спостерігається утиск україномовного населення. А в Криму – порушення прав людини є звичним явищем, адже російськомовні там складають більшість! Російські традиційні дикість та безкультур’я не мають меж! Чому б не понав’язувaти українцям та татарам свою волю? 2001 року, під час перепису населення в Криму, за твердженнями десятка спостерігачів-учених з-за кордону, україномовці та татаромовці зазнали значних утисків з боку російськомовних переписувачів у плані збору інформації: значну кількість неетнічних росіян було записано як таких. Грета Юхлінг подає такі дані. Згідно з отриманими результатами 47 відсотків населення Криму розмовляє тільки або також українською мовою, 100% російськомовних дітей навчаються російською, тоді як лиш 0,7% українських дітей – українською та 1,4% татарських дітей – татарською! Етнічні українці сладають бл. 24% населення, татари – 12-14%, росіяни – 61% (остання цифра вважається перебільшеною, на думку експертів, тоді як дві попередні – заниженими). Отримано багато заяв з боку українців про їх посилену русифікацію у Криму. На думку деяких дослідників (Пріцель – 1994, Маршал – 2001 та ін.), українській мові загрожує вимирання, якщо серйозні заходи на державному рівні не будуть вжиті. Відомо, що процес русифікації, котрий започаткував ще кат Петро І у 1720 році, обмеживши публікацію книг українською мовою до лише релігійних видань, все ще триває “за інерцією”. Закони не виконуються, Конституція нехтується, русофіли без упину лаються на своєму піджині матіркування, відчуваючи поступове послаблення великомосковського тоталітаризму, оскільки в їх закаламученій ментальності не залишилось навіть “зеленого” поняття про те, що таке повага до людини, котра є всього-на-всього трішки відмінна, і що таке людська гідність.

Особливо безглуздим й необдуманим є зауваження Стеценка “канадським українцям” стосовно того, що вони розмовляють не тільки українською, але й англійською мовою у Канаді. Він робить таке порівняння (цитую): “...ні в кого навіть не виникає бажання критикувати вас за це (за вживання англійської мови в Канаді!). То, може, варто переглянути ставлення до тих українців, які говорять по-російськи (в Україні!)?”. Стеценко, очевидно, забув, що англійська мова є державною в Канаді, а в Україні російська – не має цього статусу! Будь-які інші коментарі зайві!

Останнє зауваження зроблю стосовно твердження Я. Стеценка стосовно “щирости” Гоголя як українця: щирим українцем був Тарас Шевченко, бо він писав мовою свого народу, а Гоголь був одним з тих підлабузників російської імперської системи, котрі в силу власної недалекоглядности викидали свій талант на вітер.

На завершення хочу звернутись до Я. Стеценка та інших несвідомих українців: майте власну гідність, “навчайтеся так як треба, і, може, колись і мудрість в вас буде своя!”