Творячи ікону нації

Помешкання чи не кожного українця (християнина практикуючого або не дуже) на Батьківщині та на поселеннях традиційно відрізняється від інших наявністю прикрашеної вишитим рушником ікони чи образу. Частенько у гаманці поряд із грішми та візитівками маємо маленьку іконку... Хочемо посідати частинку того, що нагадує нам про Бога. Оточуємо себе сакральним, але не надто вникаємо в суть, рідко цікавимося процесом, особливостями, актуальним ста-ном справ у такій тонкій царині суспільного діяння, як церковне/сакральне мистецтво.

А воно, прецінь, свідчить про розвиток всієї нації, всього українства. Наші ікони, наші храми, наші музеї та збірки творів сакрального мистецтва створюють той образ нас (спільноти, об’єднаної єдиною культурою), який передається в майбутнє нащадкам нашим і нащадкам світової суспільності.

Отож, про те, який портрет/ікону української християнської нації збираємося залишити по собі, розповідає черговий номер часопису “Патріярхат”.

Інтерв’ю з єрм. Севастьяном Дмитрухом, головою комісії сакрального мистецтва Львівської Архиєпархії і знаним “рятівником” творів сакрального мистецтва (Зібрана ним колекція налічує понад п’ять тисяч експонатів. Отець Севастьян віднаходив ікони на смітниках, звалищах, обійстях сільських подвір’їв...) – “Іконоборство ХХІ століття і непроминаюче торжество Православ’я”. У ньому стикнемося з парадоксами: Україна одночасно втішається тим, що володіє найбільшими у світі колекціями давніх ікон, а самі українці надто мало знають і цінують як ікону, так і інші сакральні твори “власного виробництва”, мимохіть стаючи новітніми іконоборцями; має хороших майстрів-різьбярів, іконописців, та поряд із цим, замість того, щоб підтримувати своїх митців, – вкладає гроші в чужих...

Створити чи скопіювати? На що здатен і що дозволено нинішньому іконописцеві? – такий стрижень статті Маркіяна Філевича, куратора галереї сучасного сакрального мистецтва ICONART, “Геть традицію?”. . Автор констатує: “В сучасному українському церковному мистецтві домінує наголос на традиції, відтак інші, не менш важливі складові частини цього феномену – щирість, відвертість, особиста віра митця – часто лишаються поза увагою. Але саме поняття “традиція” найчастіше передбачає не зміст самого твору, а наслідування певної стилістичної візуальної мови. І тому церковне мистецтво, яке не сміє виразити особисті духовні процеси митця, часто залишається на дуже посередньому рівні”.

Декілька як практичних, так і теоретичних векторів від самих творців сакрального: о. Євген Андрухів, Ольга Андрущук, Петро Гуменюк, Святослав Владика, Іванка Крип’якевич-Димид озвучують власні спостереження.

У контексті відзначення 120-го ювілею з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого хочемо запропонувати читачеві Пастирське Послання Синоду Єпископів УГКЦ. З-посеред іншого у цьому Посланні доволі відважно висвітлено нинішню кризу процесу становлення України і як держави, і як нації та напряму прив’язано її до уривку із Заповіту Патріарха, в якому він, будучи вже на волі, “летить думками до … братів в Україні… до тих, що страждають на волі, і до тих, що караються у в’язницях...”

Ексклюзивний матеріал! Ра-ніше не публікована доповідь найближчого дорадника Патріарха Йосифа Сліпого, видатного публіциста, доктора богослов’я о. Івана Гриньоха, виголошена у першу річницю смерті Ісповідника віри, “Завіщання Блаженнішого Патріарха Йосифа – відблиск його богословського й еклезіологічного мислення”.

“...Для ватиканських кіл ставлення до Польщі та до Галичини було великою мірою другорядним питанням на відміну від того, як дійти до Росії та досягти єднання РПЦ з Римським Престолом”, – детальніше – у рецензії о. д-ра Мирослава Татарина на книжку Ліліани Гентош (кандидата історичних наук, фахівця з історії Католицької Церкви в Україні) “Ватикан і виклики модерності: східноєвропейська політика Папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914 – 1923 рр.)”. Якщо у вдумливого читача постане слушне питання, що на противагу цьому висуває наша церковна і державна сторона, то із задоволенням знаходитиме відповіді на сторінках видання “Патріярхат” у тій чи іншій формі.

Не лише розуміння культурних явищ творить із нас націю. Знання власної історії, знання своїх сусідів, критичний погляд на сьогодення – те, без чого неможливо уявити інтелігенцію! Саме ці теми з номерa в номер зберігають тяглість на сторінках “Патріярхату”. Цього разу в додатку до вище представлених статей пропонуємо таку підбірку:

Хронологія та аналіз низки подій, що виявили крихкість становища УПЦ у статті Тараса Антошевського (директора Релігійно-Інформаційної Служби України) “УПЦ: реванш політичного православ’я”.

“Шлях до єдності не лежить через приниження. Спроба нової унії Православної Церкви у 1628 році”, – продовження публікацій про історії життя та діяльності Мелетія Смотрицького, Петра Могили й інших церковних постатей у контексті об’єднавчих спроб Українських Церков.

Стислий огляд історії та сьогодення Халдейської християнської спільноти “Хал-дейська Церква: від ізоляції до єдності”.

Крім цього – вибрані новини з життя Церков в Україні та світі тощо.

“Патріярхат” – це фаховий аналіз суспільно-церковних подій, глибина думки, “вузлик” єднання свідомого українства всієї планети. Запрошуємо до кола читачів, а також до співпраці: ми готові бути платформою для Ваших матеріалів, ідей, конструктивної критики. Адміністрація журналу у США: THE PATRIARCHATE // P.O.Box 285, Cooper Station // New York, NY 10276. На цю адресу слід вислати $25 річної передплати двомісячника, виписавши чек на The Patriarchate. Додаткова інформація: Світлана Махно – адміністратор журналу “Патріярхат” 718-667-1670 // e-mail: SvitlanaMakhno@gmail.com 

Утвердження у вірі,

натхнення до витривалості,

запевнення благого майбутнього,

– з нагоди Світлого Празника Воскресіння Христового –
бажає своїм читачам колектив редакції часопису “Патріярхат”.

Лідія Мідик,

 заступник головного редактора
часопису “Патріярхат”