Мирон Білинський — графік та іконописець
(До 100-річчя від дня народження)
Павло Лопата
----------------------
Мирон Михайлович Білинський належав до того покоління мистців, молоді роки яких припали на тридцяті роки минулого століття, як рівно ж і студії малярства, а згодом втеча з Галичини перед окупаційними більшовицькими окупантами Західної України 1939 року. До плеяди таких малярів належала більш як сотня тих, що перейшли скитальщину, опинилися у таборових бараках Ді-Пі в Австрії, Німеччині, Італії та деінде. Але здобувши освіту в різних малярських закладах – у Львові, Києві, Відні, Мюнхені, Парижі, Кракові та Варшаві, брали зі собою те, що було для них найціннішим, – знання української мови, літератури, історії та мистецькі здібності творити красиве.
Така доля спіткала і Мирона Білинського – доброго, талановитого графіка та іконописця, ім’я якого мало коли згадувалось за його життя, а тим більше після його смерті.
Народився Мирон Білинський 7 квітня 1914 року в селі Янчин Львівського повіту в родині Михайла – інженера-лісника та матері Марії, з дому Луцька. У селі була розташована стара родинна посілість Луцького Мирона та його дружини Люби під назвою Білини. До речі, мати Мирона була сестрою Мирона Луцького (1891–1961), а найстарший її брат Остап Луцький (1883–1941), посол до польського уряду (1928–1935), був арештований більшовиками 1939 року і вивезений до сибірського концентраційного табору Котлас, де й помер. Родина Луцьких – Мирон і Люба були власниками вартісної збірки мистецьких творів, якими милувався малий Мирончик. Тож він походив з високоінтелігентної родини, яка цікавилася мистецтвом, а також допомагала прибулим зі сходу художникам – Петрові Холодному-старшому, Василеві Кричевському та іншим.
Навчався Мирон у гімназії, а опісля її закінчення вступив до Краківської Академії Мистецтв 1935 року. Богдан Стебельський (1911–1994), студент тієї ж Академії у Кракові (1934–1939) та голова Об’єднання Образотворчих Мистців “Зарево”, особисто знаючи М. Білинського, згадував, що він закінчив 8 семестрів малярських студій, був членом “Зарева”, свідомим свого національного походження, переконаним націоналістом і надійним у майбутньому графіком. Під кінець своїх студій Білинський запізнався з Іриною, з дому Бжезіна, 1939 року й одружився з нею, будучи вже у Львові під совєтською окупацією. Сумно сказати, що знаменитий графік у техніці дереворізу, виняткового таланту і з високою академічною освітою, Білинський, занедбавши оце все, не брав участі у жодній мистецькій виставці Львова. Після втрати інтересу до мистецтва, з довоєнного періоду його життя, докладніших даних зовсім бракує. Нема відомостей про його шлях скитальщини, напевно наповнений всяких воєнних пригод.
Як би там не було, подружжя Білинських з двома синами опинилося у німецькому таборі Реґенсбурґу. На периферії цього міста з 1945 року у міжнаціональному таборі поселилося понад тисячу українців. У зв’язку з тим їм було надано для користування церкву Св. Віта й опісля Св. Еґіди. У першій, у днях 24-25 квітня 1948 року, відбулися відвідини Архипастиря скитальців Єпископа Івана Бучка. Кінцевим актом було посвячення вмурованої таблиці як тривалої пам’ятки скитальського життя українців, яку повного змісту слів по-мистецьки виконав М. Білинський. Шкільні видання у таборі, а головно дитячі п’єси “Коли сходить сонце”, “Князь Марципан”, “Малий школяр”, прикрашені віньєтками того ж Білинського. На фірмовому папері школи красується чудова її емблема з оформленням нашого графіка. Його старанням виконано багато афіш, якими повідомлялося таборовиків про шкільні імпрези. Серед реґенсбурзького культурно-громадського життя ураїнської спільноти існували різноманітні професійні референтури – хорові групи, музично-театральні ансамблі та мистецько-образотворчі. Останню творили її активні члени, до якої належав М. Білинський. Був він надзвичайно врівноважений, дружній, завжди привітний і ніколи не відмовлявся виконати що-небудь, навіть з проханням в останні хвилини.
У грудні 1947 року влаштовано мистецьку виставку українських мистців м. Реґенсбурґу, в якій брали участь 13 малярів, серед котрих репрезентував себе Мирон Білинський. Секція Української Спілки Образотворчих Мистців (УСОМ) влаштувала лотерею мистецьких творів. 32 оригінальні картини було дано на виграш, у тому числі й твори мистця Білинського. Його тоді можна було зустрічати як члена Українського літературно-мистецького клубу, в котрому малював живі моделі. Однією з більших імпрез мистецької діяльності на оселі був “Тиждень української культури”, що відбувався на початку березня 1948 року. Його започатковано відкриттям виставки образотворчого мистецтва 34-ох мистців із 132-ма працями, включно з картинами Мирона. Згідно з постановою управи оселі було вирішено виготовити для внутрішнього і зовнішнього листування серію поштових марок. З восьми купюр три більші марки справді майстерно виконав Білинський, і в обігу вони появилися у червні 1947 року. На першій з них, зеленого кольору, зображено графічний портрет Тараса Шевченка; на другій, фіолетово-червоного, – видніє портрет Митрополита Андрея Шептицького, а на третій, бронзово-синього кольору, вартості три німецькі марки, – бачимо Український Тризуб. Всі зображення на поштових марках облямовано декораціями, особливо Тризуб зі стилізованими листочками калини. Серію згаданих марок згодом видрукувано як пропам’ятних, для котрих використано з раніше запроектованих Білинським кліше.
З вищенаведеного довідуємося, наскільки маляр у таборових часах показав свій академічний досвід у численних графічних роботах. “Дав він твори – одні в деревориті, і другі – графічні з оформленням різних видань...” – згадував Святослав Гординський у своєму короткому надрукованому матеріалі (“Нотатки з мистецтва“, ч. 25).
Що стосується перших, то сукупність робіт мистця творять ілюстрації до пісень УПА – “Пісня про Нечая”, “Тужно грала чудовая скрипка”, “Довкола ліс”, “Цвіла, цвіла калинонька” та ряд інших, як рівно ж окремі твори: “Гуцул”, “Гуцули”, “Голова дівчини” та інші. В його ілюстраціях відчувається зміст пісень і знання їхнього тексту, що заслуговують похвали як глибоко оригінальні та технічно добре виконані. Вони композиційно сумлінно продумані і зберігають своєрідний творчий почерк. Їх автор добре розумів існування тодішнього стилю у графічному мистецтві, що відповідав тій добі з новаторськими починаннями та його головних представників – Юрія Нарбута, Павла Ковжуна, Василя Кричевського та інших видатних графіків у першій половині ХХ століття.
У 1951 році появилася 159-сторінкова збірка воєнних і повоєнних віршів Володимира Яніва “Шляхи” в Мюнхені у Пластовому Видавництві “Молоде Життя”. Обкладинку до неї підготував Мирон Білинський. Займаючись малярством, художник створив олією на полотні архітектурні пейзажі: “Церква в Галичині”, “Українська церква”, “Церква в Карпатах”, а також низку картин – “Соняшники”, “Верба”, “Дорога” тощо.
1952 року сім’я Білинських переїхала до Америки. Чи розчарувався сам художник чужиною, так як багато інших мистців, важко ствердити. Напевно, не було легко йому обирати різні шляхи – залишитися собою, забути за свій обраний фах або замінити його на щось подібне. Вирішив посвятити себе церковному мистецтву, хоча багато досвіду в цій ділянці малярства не мав. Поринув усім своїм єством у секрети візантійського стилю, збагнув у ньому монументальність і розкрив у ньому свій творчий діапазон. Почав працювати в галузі церковної поліхромії у майстерні Ярослава Баранського в Йонкерсі, який на замовлення виконував по церквах Америки і Канади ікони, вітражі, мозаїки тощо. У співпраці з фаховими іконописцями та графіками Петром Холодним-молодшим, Святославом Гординським та Борисом Макаренком Білинський створював якісні проекти та рисунки, малював і писав складні іконографічні композиції. Його притаманністю було видовжувати постаті святих, дбати про ритм ліній, що були важливим компонентом у цьому виді мистецтва, та звертати велику увагу на ритміку фалдів одягу. Це був і особистий підхід Мирона Білинського до іконопису взагалі, який, до речі, дуже рідко брав участь у мистецьких виставках. В одному каталозі творів українських мистців Америки виступає його ім’я з нагоди виставки в галереї при церкві-пам’ятнику С. Бавнд Брук, Нью-Джерзі. Помер видатний графік, іконописець 21 липня 1984 року в Нью-Йорку.