“Твій дух між нами, Тарасе, батьку дорогий”

Петро Саварин

У неділю, 12 березня ц. р. українська громада Едмонтону за ініціативою Едмонтонського Відділу Конгресу Українців Канади та Українського Музичного Товариства Альберти мала приємність взяти участь у дуже цікавому і гарному концерті у 145-ліття смерти Шевченка “Тарас Шевченко – Пророк”. Бо що він Пророк, ніхто зі щирих українців не сумнівається. А пишу “у дуже цікавому і гарному концерті”, бо хоча, як це традиційно бувало, не було т. зв. головного промовця, але майже всі точки концерту і сам текст програми, підготовлений Галею Котович, був побудований на цитатах і поезіях “Кобзаря”, а чудове виконання учасниками і ведучою Лілією Сухою, директором Курсів Українознавства ім. Івана Франка, більше як замінили його.

Після традиційного “Заповіту” у зворушливому виконанні хору “Дніпро”, який присутні, що заповнили зал Дому української молоді, вислухали стоячи, і короткого вступного слова Люби Федущак, заступниці голови КУІС, той же хор виконав “Сонце заходить” і “Садок вишневий коло хати”, диригент Марія Дитиняк, при фортепіано Вікторія Ковальчук, солісти Оля Федеркевич, Леся Чумер і Уляна Канівець. “Ой зоре-зоре, чи ти зійшла вже на Україні?” – ще питався у своєму серці не один учасник концерту, як ведуча програми Лілія Суха словами “і Бог післав їй пророка”, хоча “лукаві”... “присплять і в вогні, її, окраденую, збудять” вже кликала молоденьку Маріянну Сех продекламувати Шевченкове “Мені однаково”. Народну пісню “Не щебече соловейко” і “Полюбила чорнобрива”, уривок з поеми Шевченка “Тополя”, заспівала під звуки бандури Галина Грица, а тоді вийшли на сцену у вишитих білих сорочках учні Рідної школи (понад 70 осіб) парафії св. Юрія Переможця.

Вже добрих півсотні років ця школа виховує молоде українське покоління Едмонтону в українському дусі, мабуть, краще, як багато шкіл на рідних землях, де часто, як кажуть, й не чують про Шевченка, не те щоб проводити в його пам’ять концерти. “Якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя”... “Учітеся, брати мої, думайте, читайте, І чужому научайтесь, свого не цурайтесь”, – лунають слова ведучої, що представляє школу, учні якої під акомпаніамент Лілеї Волянської, під диригентурою своїх учительок виконують: “Учітеся, брати мої”, “Твій дух між нами” і “Слава Кобзареві”. Гарно виконують, і публіка відповідно реагує.

Наступні точки: уривок з поеми “Варнак” у мистецькому читанні Романа Британа і музичний “Романс” М. Копачевського у виконанні молоденької Катрусі Тарнавської на фортепіано, а далі – дві пісні, “Думи мої” і уривок з поеми “Іван Підкова” “Було колись в Україні”, у виконанні квартету “Ре мінор” у складі Олеся і Маркіяна Лазурків, Миколи Білаша та Ореста Ґроха.

“Нелегка доля провідника” ...і, як питався колись Шевченко, “чи варт вона (українська громада тобто) огня святого?..” – чути голос ведучої, яка запрошує відому декламаторку, учительку Олю Миц до виконання “Хіба самому написать таки посланіє до себе”. Чудово прорецитувала. І автор цих рядків, як, мабуть, і більшість людей у залі, вперше почули цю сердечну скаргу Шевченка на українську громаду публічно.

Тепло сприйняла публіка виступ жіночого ансамблю “Дніпрова хвиля” (музичний керівник Марія Дитиняк, фортепіанний супровід Ірина Тарнавська), який виконав “Не щебече соловейко”, “Ой три шляхи широкії” і “Якби мені черевики”. Співали Оля та Ірина Федеркевичі, Сузанна Романюк, Наталя Онищук, Уляна Канівець та Ксеня Мариняк.

“Вмерла мова, вмре народ”, – казала ведуча, запрошуючи ансамбль на сцену. Але з такими виконавцями, як оці, що виступали на концерті, мова ще буде довго жити в Канаді. І дай Боже! З передостанньою точкою “Як почував би себе Тарас Шевченко, живучи в теперішніх часах” виступив студент Курсів Українознавства Микола Середич. Він казав: “Шевченко радів би, що так багато людей вийшло на Майдан у Києві, співаючи “разом нас багато”, що вшановують його концертами і читають “Кобзаря” в діаспорі, був би задоволений, що є тут такі організації, як Пласт і СУМ, що тут і там виростає нове покоління”.

“Схаменіться, будьте люди”, але й “не вмирає душа наша” і “в своїй хаті своя правда, і сила, і воля”, – лунає голос ведучої, оголошуючи останню точку – виступ інструментального ансамблю при Організації Українок Канади “Чайка” під керівництвом Людвика Мар’янича. Цей ансамбль у складі шести осіб з Іриною Тарнавською при фортепіано бадьоро заграв “Поклін тобі, Тарасе” і “Тече вода з-під явора” Гайворонського, в’язанку “Тра-ла-ла, тра-ла-ла, на базарі була” Заремби і “У туркені по тім боці” Шевченка в музичному оформленні Лисенка.

У своєму заключному слові голова Українського Музичного Товариства Альберти Люба Бойко-Белл сказала, що “з демократією в Україні ще є і буде багато проблем”, але вона є, і “вже моляться на волі невольничі діти”, і “домовляються зі сусідами, як рівні з рівними”. До речі, Люба Бойко-Белл вже третій раз полетіла зі своїм чоловіком в Україну як оглядачі виборів. Вона й подякувала КУК, всім керівникам, виконавцям та учасникам концерту, Домові української молоді, а зокрема Галі Котович за текст програми і Лілії Сухій за її мистецьке ведення. Концерт закінчився національним славнем “Ще не вмерла Україна”.

Олесь Гончар, відомий письменник України ХХ століття, перед своєю смертю у 1995 році, у привіті учасникам Шевченківської конференції в Нью-Йорку писав:

“Сама доля подарувала колись Україні за її страждання генія дивовижного, генія всеосяжного – Тараса Шевченка. Шевченко був і лишається центральною духовною постаттю нашої історії та культури. Боротьба за Шевченка, проти Шевченка, довкола Шевченка ніколи не припинялась, бо Шевченко і Україна – це єдине ціле, неподільне. Хіба ж давно було, коли в Києві людей розганяли від пам’ятника Кобзареві. Не забулось і те, з якими труднощами довелось свого часу відбороняти, повертати до “Кобзаря” шість чи нанайсильніших його поезій, що їх перед тим, у керівному кабінеті, уявивши себе цензором, можновладний запроданець ви-лучив був на тій підставі, що вони, мовляв, ображають Москву. Відомо також, як доморощені нищителі-українофоби трощили університетський, із зображенням поета, вітраж – прекрасне творіння Алли Горської та її друзів-художників. А той нечуваний злочин – підпал найбільшої київської бібліотеки, вчинений напередодні Міжнародного Шевченківського Форуму у травні 1964 року! З усіх континентів їхали люди вклонитись генієві України, а Київ постав перед ними – ніби вже передвістя Чорнобиля – у сатанинських димах тоталітарного пожарища, де гинули сотні тисяч книг саме з україніки, зокрема унікальних українських стародруків. Навіть і в нинішних умовах Тарас не дає спокою нашим недругам, і це є ознакою того, що Тарас живе, діє, разом зі всією Україною на сторожі нашої незалежности і нашого майбуття.

Своїм високоморальним “Коб-зарем”, своїм апостольським подвигом Шевченко більше, ніж будь-хто, зробив для порятунку нації від занепаду, від знедуховлення і розмивання, він повернув віру в себе, повернув дух стійкости, дух життя. Як велика, воістину божественна сила, Шевченко сьогодні єднає все світове українство. Наші думки з-над Дніпра линуть до вас, наші дорогі брати і сестри, ми повсякчас пам’ятаємо про ті благородні діяння, що їх ви в діаспорі звершуєте з іменем Кобзаря. Як і за минулих часів, сьогодні Шевченко потрібен нам у всій своїй цільності, незруйнованості кожного рядка, в могутній єднаючій силі, бо в образі Кобзаря живе для нас сама душа народу, українська душа. Щоб нам вистояти у ці нелегкі часи, щоб утримати над собою небо незалежности, потрібні плечі гігантів. І перший з-поміж них, чиє плече відчуваємо, це він – Тарас Шевченко. Тож славмо його, бережімо його, нашого Світоча. Слава Тарасові! Слава Україні! 1995, Київ”.