У краю мальовничости та давнини

Продовжуємо знайомство з Тернопільщиною

Медобори: тут пахне медом і палахкотить неопалима купина

Тернопільщина багата на мальовничі куточки. У першому ряду красивих місцин є, безумовно, пасмо товтр – скелястих вапнякових горбів. Це залишок бар’єрного рифу, що існував у прибережних водах теплого Сарматського моря 15-20 мільйонів років тому. Гряда є унікальною пам’яткою геологічного минулого. Такої не знайдете у цілій Європі. Найбільш монолітну, залісену частину цього кряжу поетично називають Медоборами. Мабуть, ліси-бори, рослини щедрі на меди. 1990 року тут створили однойменний природний заповідник.

У Медоборах є можливість побувати й, так би мовити, на острівці пралісу. Це ділянка буків, яким уже по 180 років. Тут – зона повного невтручання людини у природу. Якщо дерево повалилося, його ніхто не забирає, зате воно стає пристановищем рідкісних комах, тварин. Деякі науковці вважають, що медобірські буки старіші за карпатські. Добре почувають себе й типові степові рослини. Найцікавіша з них, певна річ, червонокнижна, з виду орхідних – зозулині черевички. Ще одна квітка, я б сказав, додає гордости Медоборам, про неї навіть згадується у Біблії. Так, це неопалима купина, або ясенець білий. У час цвітіння вона виділяє величезну кількість ефірної олії. В сонячну та безвітряну погоду можна піднести до неї запалений сірник, і рослина спалахне блакитним полум’ям. Неопалима купина горітиме, але не згорятиме. Це видовищно і вражаюче. Зустріти цю диво-рослину можна на горі Гостра. Взагалі у Медоборах росте 120 видів рослин, 29 з них – червонокнижні. Безперечно, багатий тут і тваринний світ.

Дивують Медобори і своїми карстовими озерами, що не мають ... дна. Навіть у пекучі морози вони не замерзають і світяться, мов вікна. Вікном називається й село, що знайшло собі притулок неподалік від цих водойм із кришталево чистою водою. Свого часу тут часто бував Іван Франко, навіть є скеля його імени. А от гори Бохіт, Говда та Звенигород, що піднялися в різних куточках Медоборів, стали у Х-ХІІ століттях центром язичництва, де одночасно існували три різнотипні городища-святилища. Неймовірно, але й донині вони не заростають лісом. Принагідно зазначити, що саме на Бохіті стояв всесвітньовідомий Збруцький ідол, якого знайшли понад 150 років тому і який зараз перебуває у Краківському археологічному музеї. Є в Медоборах місце, яке пов’язане і з християнством. Колись у пущі Відлюдника мешкали аскети. Про останнього з них, який проживав тут на початку минулого століття, є скупі відомості. Нині печеру цього пустельника облаштували під каплицю і щороку на Зелені свята тут відправляють Службу Божу.

Кременецькі гори: витає дух Божий та історії

Кременецькі гори складаються з певних підвищень – останців. Не таких уже й висот сягають вони – кількасот метрів. Але над ними витає Божий дух і передзвін української історії. Адже тут стоїть віками Свято-Успенська Почаївська лавра. Місцем релігійного паломництва стала й Божа гора, яка загубилася серед поля, відділившись від основного пасма гір. На її вершині – джерело холодної води з домішками мінеральних солей. Чимало прочан приїжджає і до джерела Св. Анни. Серед лісів і гір розкинулося село Іловиця Шумського району. Тут мешкав і творив богоугодні справи Амфілопій, якого Православна Церква шість років тому зарахувала до лику святих. Сусідні до Іловиці Антонівці вкрили себе національною славою – у сорокових роках минулого століття тут діяв штаб УПА-Південь. За це поселення потерпіло від комуністичної влади. Але зараз воно, мов фенікс, відроджується з попелу. На Замковій горі у Кременці збереглися руїни замку ХІІ століття, який не зміг узяти облогою Батий. Не подолав цей грізний хан і Данилівської фортеці, що в теперішньому Шумському районі. Зрештою, перелік пам’яток історії можна продовжувати і продовжувати.

Замкова, Гостра, Страхова, Маслятин, Дівочі Скелі, Черча, Божа – ці гори пам’ятають чимало подій, з ними пов’язані різні легенди. Вони багаті також на геологічні, палеологічні та ботанічні пам’ятки. Мальовничости їм не позичати. Нині тут пропонують створити Національний природний парк „Кременецькі гори”.

Микола Шот, м. Тернопіль
Світлини автора