“Гуцулка Ксеня” і Василь Сидоренко

Вечір “Українське Танґо”, представлений 25 лютого композитором та музикологом Василем Сидоренком в Інституті ім. Святого Володимира, став особливою подією в культурному житті Торонто. Можна сказати, що Сидоренко порушив тему, не лише практично нерозроблену, а й звернув увагу на ті її аспекти, які інші фахівці воліли (чи змушені були) оминати.

Величезний обсяг матеріалу, зібраного дослідником, неможливо було втиснути в рамки однієї лекції, тому більшість інформації залишилася, на жаль, не оприлюдненою, але й те, що почули присутні, було для переважної більшості відкриттям.

Сидоренко розпочав доповідь енциклопедичною статтею – і слушно, бо поняття “українське” і “танґо”, поставлені поруч, потребують доведення, як надскладна теорема. Українців так довго і наполегливо переконували, що у них поза народним мистецтвом немає нічого, вартого уваги, що багато з них повірили в це. Тому перед доповідачем стояло завдання не просто поінформувати присутніх про результати його дослідження, а й повести їх нетрадиційним шляхом, не протоптаним іншими знавцями музики.

Жанр танґо став відомим і популярним в Україні ще на початку ХХ століття серед мешканців міста, а головно – середнього класу та буржуазії. Із зникненням цих класів після встановлення комуністичного режиму пов’язує Сидоренко і заникання музичних жанрів, у яких були зацікавлені ці верстви людей. Не дивно, що найвищого злету танґо осягнуло в Західній Україні, а саме у 30-ті роки. Ярослав Барнич, Богдан Веселовський, Степан Гумінілович, які зробили вагомий внесок у розвиток українського танґо, виїхали за кордон під час війни і померли на еміграції.

Справжнім відкриттям для слухачів була інформація про “Гуцулку Ксеню”, широко відому як народна пісня. Виявляється, цей твір не тільки має автора, але й не є фольклорним. “Гуцулку Ксеню” Ярослав Барнич написав як танґо для однойменної оперети, вперше поставленої у 1938 році.

Після окупації Галичини комуністами під незчисленні заборони потрапив і жанр танґо. Поневоленій українській культурі не дозволялося стояти на рівні європейських, а композитори не сміли писати музику інакше, як у коломийковому ритмі. А що “Гуцулка Ксеня” була надто популярна, щоб її заборонити чи ігнорувати, то її музичний характер був викривлений так, що риси танґо зникли цілковито – залишилася популярна пісня, яку всі вважали народною. У такому звучанні її не впізнав би і сам автор. Сидоренко дав слухачам нагоду прослухати це танґо у його первісному варіанті.

Ще треба згадати Петра Лещенка, найпопулярнішого автора і виконавця танґо, славного на цілу Європу, який проживав у Бухаресті під час 30-их і 40-их років. Його звукозаписи звучали підпільно навіть в Україні. А його нічний клуб у Бухаресті порівнювали зі славним паризьким “Максимом”. Але після Другої світової війни і там рука Сталіна зробила своє. Лещенка було заарештовано як буржуазного провокатора, і йому присудили копати Дунайсько-Чорноморський канал, де він і помер. Спадщина Лещенка серед українців забута, хоча він часто виступав в українських строях разом зі своєю дружиною, танцюристкою Зінаїдою Закіс і додавав до своєї музики мелодії українських танців.

Штучно створені перерви у розвитку українського танґо, звичайно, далися взнаки. Але культуру не можна загнати в підпілля назавжди. Танґо в українській культурі має міцне коріння і продовжить свій шлях, як це яскраво продемонстрував Сидоренко. Серед сучасних виконавців танґо В. Сидоренко відзначив Ольгу Богомолець та Валентину Купріну. Кожна з них написала музику до поеми Олени Теліги “Танґо”. Співачки виконують цей твір на своїх концертах.

Серед присутніх були проф. Роберт Маґочі, д-р Анна Маколкіна, проф. Юрій Даревич, проф. Іван Яворський та інші поважні гості, які високо оцінили доповідь Василя Сидоренка. У наступному році Сидоренко планує вечір українського фокстроту. Чекаємо з нетерпінням!

Галина Костюк,

літературознавець,

Торонто

PHOTO

Петро і Зінаїда Лещенки, Бухарест, 1936 р.