Писанка – презвістка весни і любові

Заграють-загудуть Великодні дзвони, і прийдуть українці до церкви, аби освятити паску, ковбаску, шинку, масло, інші наїдки. І серед цієї поживи обов’язково буде розмальоване яйце. Писанка – неодмінний атрибут пасхального свята, презвістка, кажучи словами поета, весни і любові.  

Кожен український край, як-то кажуть, має свій звичай. І щодо писання писанок  – також. У старовинному місті Бережани, що на Тернопіллі, понад двадцять років при місцевому краєзнавчому музеї діє клуб вишивальниць. Але його учасниці не лише вражають своїми прекрасними вишиванками, вони ще й талановиті писанкарки. Марія Іванівна Гарап’юк, яка викладала українську мову й літературу у школі-інтернаті, крім того, що вчила дітей пізнавати таїну рідного слова, передавала їм своє вміння, любов до вишивання, писанкарства. Донині зберігає дорогу реліквію – мамину писанку.  Рідна сестра Марії Гарап’юк – Ганна Семеняк теж майстриня на всі руки. Тепер справу сестер успішно перейняли їхні доньки – педагоги Тетяна Дубіч і Галина Проців.

Скажімо, Тетяна Андріївна – вчитель початкових класів Першої Бережанської школи. Її  клас – у вишиванках, у різних виробах декоративно-ужиткового мистецтва. До Великодня вона готує-пише до ста писанок. Каже, буває, береться за роботу проти опівночі й закінчує вже, коли яскраві ранкові сонячні промені вперто стукають у шибку. Щоправда, сучасний ритм життя не дозволяє писанкарці творити розмальоване диво, як годиться, так би мовити, за давніми народними канонами. Адже писанки треба писати зранку, до схід сонця, в той час, коли ще не сподівалися на прихід чужих людей. Нинішньої пори у місті спокій легше зайти вночі. Тому, коли вже сім’я ляже спати, Тетяна Андріївна розкладає на кухні все потрібне для писання приладдя, молиться й поринає у творчий та чарівний світ. На звареному чи видутому курячому або гусячому яйці з’являються листочки, квіточки, якесь обрамлення. Автор ніколи не знає наперед, яким саме буде виріб. Є певний лише задум. А там – як на душу ляже. Тому на писанках не знайдете повторення узорів. Майстриня стверджує, що все залежить від тогочасного настрою, від струн серця, проте думки мають бути лише про добре, світле. Можна сказати, що писанка відображає єство свого творця.

У Тетяни Дубіч є й цілі колекції писанок, які вона створила за поезіями Тараса Шевченка, Богдана Лепкого, є й серії „Барви Тернопілля”, а також посвяти рідним Бережанам. Писанкові твори Тетяни Андріївни та її матері Марії Іванівни Гарап’юк демонстрували на виставці у французькому Ліоні. Взагалі, їхніх рук творіння знайдете також у музеях Тернополя і Бережан, приватних колекціях. До речі, щороку (нинішній рік теж не став винятком) мати й донька разом з іншими писанкарками проводять заняття для дітей, де навчають їх писати писанки. Водночас тут звучать духовні пісні, гаївки, вірші про Великдень, писанку.

Є в Тетяни Андріївни й писанки з використанням соломки. Та вироби, створені способом аплікації, схоже, не так її захоплюють. Узагалі, за словами майстрині, є п’ять видів писанок. Найпростіші – крашанки, або, кажучи інакше, яйця, пофарбовані одним кольором, без узорів. Якщо творять писанку, то на яйці розтопленим воском за допомогою писачка виводять орнамент. Дряпанка вказує на те, що на однобарвному тлі видряпали голкою, шпилькою чи лезом узор. Мальованки розмальовують фарбами за допомогою пензлика. А от коли на фарбоване яйце нанести краплями воску візерунок іншого кольору, то отримаємо вже крапанку. На Бережанщині крапанки називають галунками.

Звісна річ, кожен куточок України має свої особливості, принади, тваринний і рослинний світ. Це не може не відобразитися й на писанках. Тетяна Дубіч каже, що, скажімо, для Тернопілля прикметними є здебільшого квітково-листкові та геометричні візерунки, двоколірні. Колись використовували природні фарбники, як-от цибулиння, траву, відтак писали бджолиним воском, від якого на яйці залишався білий або жовтуватий слід. Цей малюнок у поєднанні з певним тлом і давав дві барви.

Тетяна Тремба працює в Бережанському музеї Богдана Лепкого й очолює районний осередок Товариства „Лемківщина”. Їй судилося також зазнати гіркої долі переселенки з Польщі. Тетяна була дев’ятою дитиною у батьків. Любов до розмальовування великодніх яєць їй прищепила мама, практично допомагала й старша сестра. Якщо Тетяна Дубіч вважає чорне тло писанки радше смутком, то Тетяна Тремба навпаки активно його застосовує. Адже, на її переконання, це символ землі. Тож на роботах Тетяни Василівни побачите, як з цієї ж землі виростають ромашки, інші квіти. А ще на її творіннях – хрести, які не кожен відважиться намалювати на яйці, боячись, що це розцінять як символ життєвого тягаря. Писанкарка, навпаки, твердо переконана, що хрест на писанці – оберіг. Та, попри усе, Тетяна Тремба найбільше любить виводити на маленькому й крихкому яйці калину, вишневий цвіт, ластівок, голубів, деяких тварин. Пише й лемківські писанки, де переважають гілки ялини чи сосни, дуба.

Бережанські майстрині для написання писанки користуються переважно звичайним учнівським пером, для зафарбовування візерунків використовують спеціальний нехитрий інструмент – писачок. Переконані, що розмальовувати великоднє яйце може будь-яка людина, лише – не зла. Мені здається, що писанкарі не те що забобонні, для них радше існують якісь психологічні перестороги. Якщо, скажімо, під час творіння цього диво-виробу раптом падає на підлогу яйце, це означає, що сьогодні вже роботу треба завершувати. У жодному разі писанкою не треба кидатися.

Узагалі ж, розповідає Тетяна Дубіч, освяченим писанкам українці з давніх-давен приписували чудодійну силу: схована під стріху – вона оберігала житло від пожежі; закопана під поріг хати – охороняла від злих духів, захована в хаті – допомагала у веденні господарства, оберігала від усякої напасти.

Здавна писанку в нас прийнято дарувати. Дівчата обов’язково на Великдень прагнули її вручити коханому хлопцеві. Годилося піднести розмальоване яйце як дарунок своїм хрещеним батькам. На могилу рідних теж несли писанки разом з окрайцем паски.

Бережанські писанкарки переконані: коли людина бере писанку, вона ніколи не зможе зробити ні власними руками, ані серцем своїм лиха, прикрощів. Чуєте, дзвонять Великодні дзвони. Ідіть до церкви. Радійте Христовому Воскресінню. Поруч з паскою нехай у вас лежить маленьке рукотворне диво – писанка. Як символ радости і щастя, весни, Пасхи.

Микола Шот, Тернопільська область
Фото автора