Водити гаївки

Символом Великодніх Свят здавна в українців стали гаївки. Ці дохристиянські звичаї досить гарно, гармонійно, так би мовити, вписалися у пасхальне розмаїття народних празникувань. Вони мають аж ніяк не релігійний зміст, як, скажімо, різдвяні коляди, вертеп, а виховний. У них, я б сказав, пошановують людину та природу.

Директор Мушкатівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, що в Борщівському районі на Тернопільщині, Марта Кузьмич згадує, як їй з ровесниками доводилося в радянські часи з труднощами пробиратися до церковного подвір’я, аби взяти участь у народних великодніх забавах. Адже комуністи вбачали в цьому для себе якусь загрозу. Коли Україна виборола Незалежність, охочих серед молодих узяти активну участь у відродженні давніх звичаїв знайшлося небагато. Нині з екранів телевізорів, з радіоефіру пропагують аж ніяк не українську музичну культуру, народні традиції. Це, звісна річ, не може не залишити негативного відбитку в юній душі. Тож, якщо в комуністичний час вчителі старалися відлучити дітей від українського, то теперішні педагоги, на щастя, повертають їх до витоків родоводу, до обрядів і традицій. Принаймні в Мушкатівці. Вже кілька років тут  школярі активно залучені до водіння гаївок. Приємно, що дитячі серця відчувають у ній потребу, як, зрештою, в інших народних звичаях. Андріана Поважна та Степанко Олексюк – шестикласники. Кажуть, що з першого класу співають гаївки, люблять танцювати. Їм подобається „Кривий танець”, до душі й „Вербовая дощечка”. На Великдень обов’язково будуть біля церкви у гурті водити гаївки, а після Пасхи – перед учасниками районного семінару, що відбудеться в їхній школі. За словами вчителя

музики Івана Скоропада, учні мають, так би мовити, у своєму репертуарі п’ятнадцять гаївок. І не лише тих, що виконують у рідній Мушкатівці, а й в інших селах району та области.

Взагалі великодні народні традиції увібрали у себе не лише пісенне багатство, а й розмаїті ігри, жарти. В тому ж Іванкові популярною стала „А вже весна красна”. Дівчата тут вихваляються, що їхня врода в Дунаї випрана, на сонці висушена, а от хлопців  – у калюжі прана та на мряці висушена. Щоправда, таке хизування призводить радше до жартів, аніж до непорозумінь. „Королю, королю, а війна буде?” – запитують молоді в іншій забаві. І створюють дівоче та парубоче військо. А коли так, то, певна річ, мусить бути наступ. „Бойові дії” зводяться до того, аби якнайбільше перетягнути на свій бік осіб з протилежного табору.

У Мушкатівці все ж таки водять гаївки. „На городі під цибулькою сидів голуб з голубкою”, „На городі жовта глина. За що ж мене мати била?” – їх здавна виконують у селі. Любов Прийдун, директор місцевого будинку культури, розповідає, що всі хлопці й дівчата, які зайняті у цьому великодньому дійстві, стають разом, беруться за руки. Відтак парубок виходить з кола і вибирає собі до пари чи „чорненьку”, чи „біленьку”, а може, шукає лише „рум’яненьку”. „Не можна не звернути увагу на велику виховну роль гаївки, – ділиться думками культпрацівник. – Адже тут закладена велика повага хлопця до дівчини, людяність, християнська мораль”. Я б ще додав: вона дзвенить коханням, любов’ю. Не одній молодій парі допомогла поєднати свої долі назавжди. В Мушкатівці вам теж наведуть такі приклади.

Галицькі, подільські гаївки – це і веснянки, і соціально-побутові, і патріотичні пісні. Вони не лише щиро вітають весну, воскресіння природи після снігової та крижаної зими, а й ще й тривалими століттями віддзеркалювали мрії про волю України. Скажімо, в селі Шибалин, що в Бережанському районі, у світлі Великодні дні впродовж  уже кількадесят років виконують як гаївки пісні українських січових стрільців.

Зміст, ідейна чи виховна спрямованість гаївок різна. Але їх скрізь виводять у Пасхальні дні біля храму. На церковному подвір’ї на гаївку збираються у день Воскресіння Христового, після того, як скуштували свяченої паски. Одруженим, скажімо, в Іванкові Борщівського району, годиться піти до кола, позабавлятися третього дня празникувань. Словом, Великдень – світле, радісне свято, тож і на душі у кожного має бути приємно, весело. Гаївка у цьому їм допомагає. Тому хтось стає у коло, хтось „кривий танець” вшкварить чи закрутить „змійку”. А комусь і доля усміхнеться – знайде своє кохання.  

Микола Шот, м. Тернопіль

Світлина автора