Св. п. Анна Говіка-Бегман (1910–1978)

і св. п. Василь Говіка (1904–1993)

“Життя – це боротьба”

Нелегко було моїм батькам жити на рідних землях. Вони були змушені залишити свою рідну хату та сім’ю і вибиратись на заробітки  в чужий, не знаний їм край.

На запрошення маминого кузина Василя Бегмана батькам пощастило емігрувати до Канади у 1938 р. Спочатку вони поселилися на фермі кузина в околиці Сандовн, Манітоба. Через кілька місяців родина переїхала до Вінніпегу.

Що найбільше рятувало нас

Маючи фах шевця, батько спочатку працював у різних шевських майстернях. Під час Другої світової війни працював у Канадській армії. Згодом, після війни, відкрив власне підприємство. Довідавшись про його талант і добру працю шевця, багато почали замовляти у нього чоботи-черевики. З нагоди 100-річчя Канади батько одержав замовлення зробити сто пар чобіт для “Роял Вінніпег Балету”. На рекомендацію Червоного Хреста і лікарів багато калік замовляли у нього спеціальне взуття – orthopaedic shoes. Також сотні чобіток зроблено для українських хористів і танцюристів і взуття для приватних осіб.

Не маючи жодної допомоги, батьки зрозуміли, що самі мусять відповідати на потреби життя. Але вони не тільки дбали про фінансове забезпечення, але й старались працювати для української організованої спільноти. Не маючи родини у Вінніпегу, шукали товариство і при УНО знайшли собі вірних друзів-родину: І. Каптій, І. Кучер, В. Копичанський, Г. Климків, С. Будзан, С. Ухач, І. Горбаль і багато інших. Упродовж років вони зустрічалися не тільки в УНО Вінніпегу і Ст. Боніфас, але також у своїх домівках. Мені здається, що були найбільше в нашому домі – у своєму товаристві співали українських пісень. Покійна Йосифина Каптій завжди починала пісню, а всі її підтримували. Вони не потребували нотів чи слів. Це було справді чудово – насолоджуватись таким гарним і гармонійним співом!

Батько був природним музикою. Ще на рідній землі грав на трубці і брав участь у різних імпрезах. Коли став членом УНО, виступав у драматичному гуртку як аматор і відповідав за гардероб.

Найбільше задоволення для батька було грати на лірі. Пощастило йому виступати на різних фестивалях, імпрезах. У 1970-х роках разом зі своїм онуком Івасем виступали на Українсько-Канадському Фестивалі у Дафін, Манітоба та у Ontario Science Centre в Торонто. В. Говіка брав участь в інших імпрезах: в Оттаві – Art and Crafts, Детройті (США) і місцевостях Західної Канади. До хати приходили його слухати Григорій Китастий – бандурист і диригент Мастовий з України. Виконання гри батька на лірі записано на одногодинній відеокасеті, що зберігається в Осередку у Вінніпеґу та Державному Музеї Канадської Цивілізації в Галл, Квебек.

Після похорону батька на тризні всі прощали його щирими словами. Подяку за працю в УНО склали: Юрій Гвоздулич, редактор Анна Вах, Стефанія Геврик, голова УНО Яр. Май, мгр. Д. Яремчук,  мгр. С. Семчишин і диригент Хору ім. Кошиця маестро Володимир Климків.

В. Климків, відзначаючи добрий характер батьків, згадував часи наших піонерів – “матеріально убогих, зате душевно багатих і жертвенних”. “А багаті духом завжди перемагають, і їх не можна забути”, – наголосив промовець.

Напевно, батькам довелось пережити різні родинні і особисті події – веселі і не дуже щасливі. Багато признання належиться Вам за постійну підтримку в родинних справах і багатьох інших.

Дякую Вам, що Ви дали мені нагоду одержати вищу освіту і грати на скрипці. А найголовніше – що постарались виховувати мене в українському дусі, брати участь в МУН і Вищих Освітніх Курсах УНО, де я отримала глибоке розуміння і зв’язок з українською духовною спадщиною. Ті всі надбання заохотили мене до виконання різних громадських обов’язків в ОУК, УНО, СФУЖО, КУК і УМФ.

Нехай добра пам’ять про Вас живе поміж нами, а канадська земля буде Вам легкою.

Вічна Вам пам’ять!

 Дочка Марія Підкович з родиною