Народний Дім – це духовний закон української традиції Перемишля

“Завдяки силі традиції Перемишля ОУП має шанс чогось навчитися”,                                                                              – каже Володимир Пайташ

Народний Дім моєї пам’яті...

Те, що скажу про зв’язки моєї сім’ї з традицією Народного Дому, чув я в нас удома в селі Перекопаній під самим Перемишлем. Мій дід Теодор був теслею. у 1903-1904 рр. працював при побудові НД, зокрема клав крокви під дах і виконував іншу теслярську роботу. Мій батько Степан, член 30­-особового хору в Перекопаній, розповідав мені, що як ішли на Йордан, співаючи, минали цей величний будинок. Він запам’ятався йому в той час, як Товариство “Народний Дім” стало могутньою культурно-­економічною установою, найбільшою на українських етнічних землях на захід від Львова.

Перед приходом більшовиків і аж, здається, до 1940 р. головою НД був мій вуйко, рідний брат моєї мами, Осип Ярошевич, перемиський купець, власник двох крамниць.

З Перекопаної в оркестрі котрогось із культурних гуртків, які орендували приміщення в НД, грали троє Ярошевичів та Данчак. На прикладі моєї сім’ї та с. Перекопаної видно, як НД впливав не тільки на місто, але й на околицю.

Я пригадую мій перший раз на сцені НД. Я ніс квіти та поклав до портрета Тарасові. Це припало на час моєї науки в школі ім. отця Маркіяна Шашкевича в Перемишлі. Учні ставили тоді п’єсу про Шевченка. Це міг бути 1936 або 1937 р. Під час німецької окупації мій контакт з НД перервався, я два роки навчався в Ярославській гімназії.

Під час більшовицької окупації відразу пропали дві таблиці, які висіли з обох боків сцени. З лівого боку знаходилася таблиця на честь Січових Стрільців. Більшовики наказали зняти їх сторожеві НД Францишекові Барилі, полякові, який гарно говорив по-українськи. І він сам мені розповідав, але вже не міг сказати, яка таблиця була по правому боці сцени. Тепер там висить таблиця, присвячена 100­-річчю НД. За більшовиків сторож Барила був примушений зняти також таблицю з погруддям Теофіля Кормоша, але її не знищив. Десь 1956 або 1957 р. він прийшов до мене та сказав, що кільканадцять років тримає в себе вдома під ліжком Кормошеве погруддя, а тепер, коли українці знову є в НД, може його повернути. Ми це взяли. І мій батько вмурував таблицю на її давнє місце.

Українців з Перемишля виселяли 1945 р. Народним Домом тоді ніхто не мав найменшої можливості опікуватися – його націоналізувала польська держава. Якби не депортація, то, очевидно, українці відновили б у ньому діяльність. У 1944 – 1947 рр., наприклад, я ні разу не був у НД, там ніщо не відбувалося. Тоді в Польщі влаштовано переслідування української культури та всіх українців, ішла боротьба проти УПА, українців масово арештовували. Мене арештували 1946 р., на свято Чесного Хреста, два місяці сидів я в Управлінні безпеки на вул. Красінського. На самому початку травня 1947 р. я виїхав з Перемишля до Кракова, до о. Миколи Денька. Там мене арештували, посадили в Явожно, звідки я подався на Західні землі Польщі.

Після Акції “Вісла” 1947 р. в Перемишлі залишилося 5 українських родин, яких влада не випустила, бо вони, як бухгалтер Зиблікевич та аптекар Мен-
цинський, були спеціалістами, потрібними для утримання міста. Медвіт лишився, бо переховував під час окупації жидів. Я ні з ким тоді не листувався, листування між українцями було небезпечне. До Перемишля я не їздив. Про НД ніхто тоді не думав і нічого про нього не знав.

Після того, як будинок націоналізувала польська влада, там отримали місце під свою роботу різні установи, напр., Державний центр сільської техніки (пол. POM) користувався театральним залом як світлицею. Влаштували ресторан. Були замуровані двері ґардероба на другому поверсі. Потім вхід туди прокладав та заново закріпляв двері мій батько.
До війни відразу за порогом нинішнього входу до НД були двері ліворуч до Українського дому книжки, зокрема шкільної та дитячої. Ніякого ресторану не було. Це приміщення було поділене на дім книжки та “Ризницю”, крамницю маляра Михайла Рижака. Він продавав там свої картини, але насамперед церковні речі, ризи. З правого боку від входу якийсь українець тримав перукарню. В наступному будинку в напрямку Сяну містився банк “Віра”, мешкав меценат Хробак, містився Союз Українок. В сусідньому будинку, зліва, містилася “Щадниця”, там також мешкав д-­р Загайкевич.

Я повернувся до Перемишля в листопаді 1956 р. Тут мешкало кілька українських родин – потім їх було дедалі більше: одні верталися, почали признаватися до українства ті, хто досі вкривався. Включилися до праці в новоствореному УСКТ також мішані подружжя, напр., Михайло Рижак мав жінку польку, так само, як перший голова Михайло Чу-
бинський.
УСКТ у 1957-1958 рр. робило спроби повернення НД у власність цієї організації. У мене збереглося кілька документів про ці невдалі заходи. УСКТ не мало права старатися про передання чи повернення йому будинку НД, тому що УСКТ було комуністичною організацією, а Товариство “Народний Дім” з комунізмом не мало нічого спільного. Ці заходи робилися немовби без участі перемишлян, я не пам’ятаю засідань у цій справі. Це зрозуміле, усім було відомо, що УСКТ не має права на те, що не воно створило. З іншого боку, майже ніхто з тих, хто приходив до НД, не ставив собі питання про власність чи брак власності, кожен знав, що НД є український, і це вирішувало все інше, це був закон свідомості, традиції. Не було тоді наших юристів, правові знання були слабкі, можна було просити у влади. Уескатівці просили, однак проханнями нічого не далося вдіяти.

Народний Дім був центром українського культурного життя в Перемишлі не тільки в ІІ пол. 50-х, але також у 60-90-х рр. ХХ ст. Тоді тут працювало УСКТ, щойно 1989 р. відновлено існування і діяльність Товариства “Народний Дім”, а 1990 р. виникло ОУП. Від 1989 до 1990 рр. у НД містилося УСКТ і Товариство “Український Народний Дім” (ТУНД), а від 1990 р. Товариство “Український Народний Дім” і ОУП. Пізніше тут деякий час працювали й інші організації, як-от Товариство культурних ініціатив “Митуса”, відбувалися сходини Молодіжного Товариства “Кропива”.

Я пригадую, що першим офіційним заходом було Миколаєве свято для дітей. Ми організували його в грудні 1956 р. Я написав кілька слів Миколаєві, пам’ятаю, що ним був Лев Доротяк, а Тадей Закалужний зіграв тоді роль Чорта... Це була перша театральна вистава.
Через кілька місяців Головне правління УСКТ зарахувало мене на курс культурних інструкторів у Ядвісіні, і, закінчивши його, я став світлицевим у НД, зокрема я почав організовувати дитячий гурток мандоліністів.

Товариство “Народний Дім” та його будинок

Досить сприятливий чає для віднов­лення давньої української традиції Пе­ремишля настав 1989 р. Ми вирішили відновити Товариство “Народний Дім”, адже не могли продовжувати традиції
комуністичної організації, якою було УСКТ, бо ми стали б простими посткомуністами. У Варшаві “спротив” щодо УСКТ прибрав іншу форму: там вирішили замінити УСКТ на ОУП, од­нак тоді, як у Перемишлі виникла ідея відновити Товариство “Народний Дім”, про ОУП ніхто не чув і не думав. Перемишлянам треба було рятувати український Перемишль, а УСКТ просто на очах розпадалося...   

Головну роль у відновленні Това­риства “Український Народний Дім” (ТУНД) відіграв Мирослав Сидор, власник фірми з пасажирських пере­везень. У великому залі відбулися збо­ри, вибрано управу, а головою став М. Сидор. На зборах був присутній проф. Степан Заброварний зі Щецина. Він виступив і сказав: напрям у Польщі є такий, що буде нова організація, буде об’єднання, а ви в Перемишлі творите роз’єднання. Мене вразили ці слова, бо вони свідчили про те, що проф. За­броварний або не знає нашої історії або нею повністю легковажить задля старої уескатівської лінії, яка ставала... новою уескатівською. Я досі не розу­мію, як хтось міг зробити спротив ідеї відродження ТУНД! У Польщі про ОУП ніхто не чув і не думав. Перемишлянам треба було рятувати український Перемишль, а УСКТ просто на очах розпадалося...     

Головну роль у відновленні Това­риства “Український Народний Дім” (ТУНД) відіграв Мирослав Сидор, власник фірми з пасажирських пере­везень. У великому залі відбулися збо­ри, вибрано управу, а головою став М. Сидор. На зборах був присутній проф. Степан Заброварний зі Щецина. Він виступив і сказав: напрям у Польщі є такий, що буде нова організація, буде об’єднання, а ви в Перемишлі творите роз’єднання. Мене вразили ці слова, бо вони свідчили про те, що проф. За­броварний або не знає нашої історії або нею повністю легковажить задля старої уескатівської лінії, яка ставала... новою уескатівською. Я досі не розу­мію, як хтось міг зробити спротив ідеї відродження ТУНД! У Польщі україн­ці не мали тоді і тепер не мають жодної світської організації, старшої та більш заслуженої від ТУНД, отож, говорити 1989 р. про те, що ТУНД роз’єднує, було для мене та для інших незрозумілим спротивом українській культурній тра­диції Перемишля. До речі, С. Заброварний донині не є членом ТУНД...

Відновлене ТУНД протягом май­же 20-ти років не зуміло поставити на юридичний шлях проблеми повернен­ня йому будинку. Юрист Печинський написав статут Товариства і виїхав, ми залишилися без фахової сили. Результати видно, бо хоч Товариство написало не одного листа до влади з проханням повернути йому його законну власність, то ці прохання були відкинуті, й справа пішла в цілком іншому напрямку. Ми зосередилися на по­точній діяльності, для якої також мали замало фахової сили. Справи власності бу­динку вийшли нам з рук, перемишляни проводили ремонти, опікувалися, як могли, але найважливіше питання занепало аж до часу, як його почала ставити Україна, що зміцнило дав­ніші заходи ОУП як спадко­ємця заходів УСКТ.

Народний Дім – це частина мого життя, але насамперед – місце, без яко­го неможливо написати історію україн­ського національно-культурного життя в Перемишлі в XX ст. Звичайно, що, ре­агуючи на факт, маючи мізерну здат­ність бути толерантним, багато хто з поляків пише і каже, що цього будинку не можна повернути українцям: бо там “tworzony jest ukrainski nacjonalizm”...

Найкраще було б, якби спадкоємцем було ТУНД, бо це було б продовженням 100-річної традиційної та юридичної власності, тим часом як ОУП має 20 років. Польська держава забрала Народний Дім у перемишлян та віддала людям, які для традиції Перемишля є випадковими. Їхня точка зору – інша, варшавська, вона не належить до тра­диції нашого міста. На сьогодні я, як почесний голова ТУНД, уже нічого не можу зробити, є як є, ОУП забирає НД у ТУНД, але маю надію, що новий влас­ник будинку буде ревно працювати для добра українського Перемишля. Це колись, може, дасть йому можливість мо­рально підтвердити те, що польський уряд не передав будинку в руки випад­кової організації. Завдяки силі традиції Перемишля ОУП має шанс чогось на­вчитися, але, як показує сьогодення, для цього треба цій організації довго та міцно працювати, чого їй бажаю. 

Записав Богдан Гук   

*Володимир Пайташ – перемиський культурний діяч найстаршого покоління (1927 р. нар.), дири-ґент, почесний голова Товариства “Український Народний Дім” у Перемишлі, автор статей і книжок з питань релігійного і національного життя українців у Польщі.

“Наше слово”, №12,

20 березня 2011 року
 

PHOTO

Народний Дім у Перемишлі