Чи і не ми у цьому винні?

Прошуміла Помаранчева революція. Ми витримали, ми виграли! З великою надією та вірою гляділа “демократична” Україна і ми за кордоном на нашого Президента. Щойно тепер почнеться нове, вільне і демократичне життя України. По довгих віках неволі, змагань і жертв ласкава тим разом доля, перший раз в історії, дала нам, прямо як дорогий подарунок, одну, цілу територіально соборну державу. Віками відділені Західна Україна під колонізаційним режимом Польщі та Австрії і Східна Україна під жорстокою, українофобною політикою царату створили дві відмінні від себе частини, різні за територією, різні за релігією і також різні до певної міри мовою та культурою. Перед новою владою стало важке і відповідальне завдання поставити нову державу на шлях єдності та інтеграції.

По коротких п’яти роках влади нарід втратив довір’я до президента, колесо історії повернулося назад. Чому це так скоро сталося? Що треба і що не треба було робити? Хто за це відповідальний? Відповідальність несуть, у першу чергу, сам президент, його уряд, Верховна Рада і наші демократичні сили, які тратили дорогоцінний час на змагання поміж собою.

Важливою причиною поразки була закордонна політика. Ющенко під враженням сильної допомоги Заходу у Помаранчевій революції і, безперечно, під впливом наших закордонних організацій, які вже в Києві мали свої бюра, повернув свою закордонну політику різко на Захід. Це не дуже позитивно сприймалося на Сході. Подібно, не допомогла у виборах політика президента у відносинах з нашим північним сусідом. Були конфлікти, доходило до конфронтації.

Виглядає, що також внутрішня політика влади не задовольнила більшість громадян держави. У Верховній Раді були часті дискусії на тему ОУН, УПА. Були старання дати офіційний статус ветеранам УПА. Річниці нащих історичних подій відзначалися на державному рівні. Чи і це не причинилося до упаду. Ющенко у виборах опинився далеким, третім поміж кандидатами.

Особливою була справа Голодомору. Ющенко особисто постарався, що у дуже престижному місці – в сусідстві з великим пам’ятником Перемоги і також недалеко Печерської Лаври – був споруджений величавий пам’ятник Голодомору. Чи на цьому не можна було б поставити крапку?

Нащадки жертв Голодомору, тепер вже внуки та правнуки, під впливом совєтської пропаганди майже забули, як і за що гинули їхні діди і прадіди. Ми у вільному світі зробили вже багато, щоб пам’ять про цю трагедію не загинула. А що далі? Які неймовірні страти життя завдала гітлерівська Німеччина своїм сусідам і практично цілому світові? За коротких кілька десятків років почало минуле забуватися, і народи взялися до будови нової Європи. Це та постава державних народів, що не живуть минулим, а дивляться вперед для свого добра.

У відповідь на запитання заголовка цієї статті “Чи і не ми у цьому винні?” доводиться визнати, що так, і то у великій мірі. Незважаючи на фактичний стан і можливості, старалися, щоб Україна якнайшвидше перетворилася в Україну, якою ми її собі уявляли у наших мріях і снах.

Сталося! Була нагода “панувати” – не пощастило. Різкі заяви, протести і демонстрації не залякають Януковича. Що робити? Ми так уже звикли критикувати, протестувати, бути завжди в опозиції. Чи не краще було б, щоб, наприклад, “Наша Україна” приєдналася до коаліції? Може, тоді і Табачник не став би міністром освіти? Арсеній Яценюк у недавній заяві на телебаченні сказав, що не час на переживання, втрату надій, а час на те, щоб вже від сьогодні мудрою та активною працею готуватися до наступних виборів.

Ми, діаспора, непоправні у нашій наставі до України. Справа Голодомору, байдужа на Сході, не сходить із сторінок наших газет. Збирають гроші на Освітній Фонд Голодомору?! Нещодавній візит прем’єр-міністра Канади в Україну у супроводі представників наших організацій не обійшовся без розмов про Голодомор. Чи було корисним панові Гарперу у рамках офіційного візиту повертати у Львів для відвідин Католицького Університету? Чи не краще було б виступити перед студентами Київського Університету?

Д-р Куропась у недавній статті “Нового Шляху”, аналізуючи те, що діаспора зробила для України, а що для себе самих, каже, що Україна сама собі дасть раду, і час звернути увагу на нас самих. До цього можна ще додати – так, але у наших відносинах з Україною ми повинні робити те, що сприяє єдності і толерантності. Коли не так, то є можливим, що за життя наших внуків чи правнуків з’явиться на Збручі берлінський мур, і на троні у Львові засяде новітній князь Данило. Чи дійсно ми цього бажаємо, коли тепер є можливість, що наша Батьківщина може стати великою, могутньою державою.

Олег Чуб,

Оттава