Між культурою та індустрією: українське кіно 1920-х років

22 лютого ц. р. в Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка відбулася доповідь доктора Богдана Небеся.

Д-р Небесьо є професором факультету комунікації, популярної культури і фільму Університету Брок у Сент Кетринс. Він спеціалізується в ділянках історії та теорії кіно, а особливим предметом його зацікавлення є німе кіно 1920-х років, зокрема у Східній Європі та Україні. Саме українському кіно присвятив він свою надзвичайно змістовну та цікаву оповідь, що для багатьох присутніх стала справжнім відкриттям маловідомої сторінки національної культури.

Почавши з питання “Що є кіно: мистецтво чи індустрія?”, д-р Небесьо вважає, що насправді між обома існує не суперечність, а пряма залежність. Без сильної індустрії неможливо створити високе мистецтво, і необхідний справжній потік – сотні пересічних комерційних фільмів, щоб створити один безсмертний кіношедевр. Яскравим доказом цієї тези є історія німого кіно в радянській Україні 1920-х років.

Кіно у царській Росії з’явилося від 1896 року. Саме тоді виникла мережа кінотеатрів у найбільших містах імперії. Наступний етап – становлення кіно в Україні – це 1917–1922 роки, коли і Центральна Рада, і Гетьманат спрямовували розвиток кіно як одного з найважливіших жанрів масової культури. Тоді в Україні діяло близько двадцяти кіностудій у Києві, Харкові, Одесі, що випускали короткометражні фільми, здебільшого агітаційного та навчального характеру.

Найцікавіший період, 1922–1930 роки, пов’язаний з утворенням та діяльністю ВУФКУ – Всеукраїнського фото-кіно-управління. За роки бурхливої діяльності ВУФКУ кіноіндустрія в Україні стала однією з найбагатших та найуспішніших у Європі. Від початку свого заснування в березні 1922 року ВУФКУ було незалежним від Росії і зуміло монополізувати прокат західноєвропейських та американських фільмів у зоні колишньої Російської імперії. Вражаючі цифри: 2136 кінотеатрів в Україні та із 37,7 млн. населення – 77 млн. глядачів річно! На багаті прибутки від прокату керівництво ВУФКУ, очолюване енергійним головою Павлом Нечесою, створило потужну Одеську кінофабрику (1922–1930), а трохи згодом – і Київську кіностудію (1928 –1930), що були оснащені за останнім словом тодішньої техніки і вважалися найкращими не лише в Радянському Союзі, а й серед кращих у всій Європі. На українських кіностудіях яскраві творчі таланти – серед них не лише кіномайстри та актори, але й поети, художники, скульптори творили модерне українське національне кіномистецтво. Так з’явилися шедеври “Людина з кіноапаратом” Дзиги Вертова, “Звенигора”, “Арсенал” та “Земля” Олександра Довженка, “Злива” та “Перекоп” Івана Кавалерідзе, які сьогодні відомі всьому світові.

На переконливих статистичних даних проф. Небесьо показав, наскільки успішнішою та ефективнішою була українська кіноіндустрія в Радянській Україні 1920-х років порівняно з кіноорганізаціями в Росії, що постійно мінялися і не мали одного господаря. Не дивує, що успіх українців був предметом постійної задрості з боку північного сусіда. І коли в кінці 1920-х Сталін повів планомірний курс на знищення української культури, то однією з перших жертв впало ВУФКУ. У 1930 році воно було переорганізоване в “Українфільм” та стало філією “Союзкино” з центром у Москві.

Після терору 1930-х та витіснення Довженка до Москви українське кіно вже ніколи не змогло по-справжньому звестися на ноги. Як показав у своїй доповіді проф. Небесьо, без сильної незалежної економічної бази та комерційного успіху творення мистецьких шедеврів у такій складній сфері, якою є кіноіндустрія, виявляється справді практично неможливим.

Дагмара Турчин-Дувірак,

пресовий референт НТШ

PHOTO

Зліва направо: Богдан Небесьо та ведучий вечора Роман Сенькусь