“Чи існує проблема мови?”

Володимир Паславський

Теза статті Ярослава Стеценка “Чи існує проблема мови?” мала намір показати, цитую: “Дана стаття – це спроба розібратися, чи дійсно в нас є проблема з російською мовою, або це просто міф, створений лише для того, щоби посіяти ворожнечу серед українців”. У своїй публікації автор подає багато прикладів, які, на його думку, доводять доцільність його тези. Проте він ніде не пише про те, хто може використовувати українську мову для посіяння ворожнечі; як її можна вживати для цього; кому це вигідно і т. п. Іншими словами, усіх тих речей, які б мали повністю довести його тезу, він чомусь уникає і пише речі, які доводять зовсім іншу тезу. Так, він пише про освіту, футболістів збірної України, Гоголя, вчених, але зовсім не відомо, як ті пункти доводять його тезу.

Його стаття, на мою думку, не проходить тесту логіки, а тому й робить помилку “неправильної тези” (irrelevant thesis fallacy). На перший погляд, помилка “неправильної тези” подає, що вона дійсно розв’язує ту чи іншу проблему, але насправді вона адресує зовсім іншу справу. За словами професора Діани Зорн (Diane Zorn) з Університету Йорк, помилка “неправильної тези” дуже часто відбувається і переважно застосовується у слабо продуманих аргументах або з бажанням дезінформувати і навіть обдурити слухачів, читачів, дебаторів тощо. Більше того, подібні засоби дезінформації полюбляють вживати пропагандисти. Жак Еллюл (Jacques Ellul) у книжці “Propaganda: the formation of men’s attitudes” пише, що ефективна пропаганда дуже часто базується на напівправдивих, перекручених фактах, які дуже тяжко спростувати ворогові тому, що ті факти не є повністю неправдивими. Також важко знайти відповідні докази, які б точно влучили у “брехню”. У пошуках за ними ворог не тільки втрачає час, інформативну війну, але й не в силі змінити думку уже запущеною і з’їдженою громадянами пропагандою. Так само стаття Я. Стеценка. Каже, що буде робити одне, а робить зовсім інше, і під “шумок” запускає ідеї, які ставлять під питання саме існування державної мови в Україні. Не знаю, чи Я. Стеценко є агентом п’ятої колони, але саме вона так діє.

 Я. Стеценко – великий прихильник М. В. Гоголя. Він подає нам його як зразкового українця, який, будучи переповнений любов’ю до рідного краю, писав по-російськи. Не применшуючи усіх заслуг М. В. Гоголя, треба зауважити: він за все своє життя не знайшов державотворчого засобу висловлення своєї любові до Української держави.

“Лінґвіцид української мови, постійні заборони й утиски усіх культурних форм суспільного життя у багатьох українців гасили національну свідомість, а в інших її пробуджували, спонукали до опору, гартували волю, змушували до винахідливости у художній мовотворчості. Український [мовний] ідеал [з тих часів] стає пристрасним, вольовим, образним, багатожанровим, бо шукає шляхи свого вираження в умовах заборон. Його формують мовотворчість Івана Котляревського, супліки й оповіді Григорія Квітки-Основ’янка, поеми й особливо послання Тараса Шевченка, записки Пантелеймона Куліша, публіцистика Михайла Драгоманова, історичні праці та політичні промови Михайла Грушевського, присвяти та промови Івана Франка, поетична “огненна мова” Лесі Українки, мовні дискусії Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, епістолярій Панаса Мирного, журналістика Олени Пчілки і творчість ще багатьох визначних українських мовних особистостей”, – пише Л. І. Мацько про українську мову в часи російського поневолення у книжці “Риторика”. Ось вони є справді зразковими українцями, які внесли внесок в українську мову, свідомість та державність.

Автор образився, коли російськомовних українців назвали “окупантами”, “відщепенцями”, – мабуть, тепер він розуміє, як українці почуваються, коли їх кличуть малоросами, молодшими братами, а їхню мову “відшивають” до сільського діалекту. Взагалі, якщо трактувати українську культуру і мову як комп’ютерну програму, а В. М. Гоголя і всіх інших російськомовних українців як комп’ютер, то ця програма у них завантажилася лише на 50%. Тобто ці люди не є повністю свідомі; вони не виросли і не розуміють, звідки береться гордість спілкування на власній мові.

У Канаді, крім індіанців, ніхто не є корінний. Канада складається з багатьох етнічних груп, які розмовляють на різних мовах, але всі вони знають і вживають державну мову Канади на роботі чи в урядових документах. При цьому, на відміну від російськомовних українців, етнічні групи не протестують проти цього. Ніхто з канадців не сумнівається у їхній свідомості, бо й так відомо, що іммігранти не є корінні. Але всі вони лояльні до Канади, бо прийняли символи держави, нації та свідомо адаптувалися у країні. Уряд знає, що їм можна довіряти, бо вони стали справжніми громадянами цієї держави.

В Україні існує інша проблема. Половина корінного українського населення протестує проти вживання української мови у професійних сферах і в побуті. Вони ще не адаптувалися і категорично відкидають мову, а тому українській діаспорі важко визначити їхню лояльність до держави і до народу, який називає цю мову рідною. Свідомий чоловік є вірним Україні і залюбки говоритиме рідною мовою. Несвідомий чоловік чи несправжній громадянин буде шукати шляхи меншого опору та розмовляти мовою поневолювача. Тому висновок Я. Стеценка, що російськомовні українці є такими самими, як україномовні українці, хибний. У канадському випадку через лояльність приходить свідомість, а в другому – вірність не є закріплена у корінних і національних засадах, а тому лояльність до держави не є свідома чи з переконань. Виглядає, що російськомовні українці адаптувалися ближче до Росії, ніж до України. На кінець залишаю читачів “НШ” з англійським прислів’ям: “If you do not stand for something, you fall for anything”.

Це відгук Володимира Паславського – студента Йоркського Університету в Торонто на статтю Я. Стеценка “Чи існує проблема мови?”.