Виграти бій – це не те, що виграти війну

Микола Латишко

Можна програти багато битв, але виграти війну. А чи ми, українці, колись виграли якусь війну? Чому ми завжди (майже завжди!), ще від часів монгольських орд і дотепер, – програємо? О, ми виграли кілька боїв! (Б. Хмельницький, І. Виговський...)

У теперішніх часах битви є не лише зі зброєю в руках. Битви є і політичні, і економічні, і мовні, і дипломатичні, і пропагандно-національні, і спортивні, і всякі інші. В чому є наша проблема? Чи це вина народу, чи його провідників? Непідготовленість, щоб виграти (план “А”, план “Б” і “В”...)? Вузьке локальне думання? Брак єдности? Непоінформованість про силу і здібності ворога? Чи що?!

У 1942 році, щоб рятувати “матушку Расєю”, Сталін казав (оправдовувався): “Ми відступаємо, щоб ослабити сили противника”. І це тоді, коли цілі 200-300-тисячні совєтські війська (переважно українці) здавалися цімецьким фашистам. Але Гітлер, засліплений тимчасовими виграшними битвами, перся до Сталінграду. Що за дурість! Яка фатальна стратегічна помилка! Дякувати Богові!!! Забув про віддалі, постачання, паливо, зброю, зиму, одяг, медичну допомогу, партизанів і т. д. і т. п. І вийшло так, як Й. Сталін і казав. Німецькі сили вичерпались, і славний генерал Паулюс та його      6-та армія здалися – оточені, голодні, замерзлі і обеззброєні.

До чого це? Йдеться про виграння війни, а не кількох успішних битв. Криївки – не виграють війни, вони лише виграють маленькі, локальні бої.

Чи думали українські національно-демократичні сили у 2004 році, що може бути, якщо вони програють? Під час Помаранчевого Майдану – так! А вже по виборах – ні! Цілих п’ять років – ні! Чому?

Коли мається до діла з відвічним ворогом, з ним не бавляться. Про нього не можна забути ні на одну хвилину. З ним не сідається за круглий стіл, бо йому так вигідно. За 18 років можна було виховати національно свідоме молоде покоління не лише на Заході України, а навіть і в Донецьку. Тільки те треба було робити від народження дитини і до її дорослого віку кожноденно. А чи робилося, робиться? Ні!

В Конституції України з 1996 року кажеться, що український народ – це громадяни України всіх національностей. Отже, українець не є господарем на своїй українській землі. Він у своїх правах рівний з китайцем, росіянином, євреєм, африканцем чи будь-ким, хто має паспорт громадянина України. Українця як такого взагалі не згадується. Він не існує. Є громадяни України! (?)

Подібне – в Конституції – і з українською мовою, яка хоч і є державною, але не є обов’язковою для того, щоб отримати громадянство України. Ніде не згадано про національність чи обов’язкове знання державної мови, щоб керувати Українською державою. Майже всі області Південно-Східної України ухвалили, що мовою спілкування усно чи писемно є не українська (державна!) мова, а російська! Кандидати у Президенти України добровільно не хотіли говорити українською мовою. Тобто, державною мовою держави, Президентом якої вони хочуть бути! (?) Вони відверто казали, що ухвалять російську мову другою офіційною мовою України. І хоч це право і належить (конституційно) до Верховної Ради, велика частина Верховної Ради не розмовляє українською навіть і тепер. З маленьким “тиском” нового Президента і допомогою Шуфрича, Медведєва і Путіна не важко передбачити наслідки тих “тисків”. Що гірше – все це робиться демократично! І що ж нам, українцям, з того, якщо ми втратимо незалежність України, ще й демократично?! А після останніх виборів в Україні це виглядає цілком можливе. Що може врятувати Україну від цієї можливости? Тільки національна свідомість українського народу, виховання майбутніх поколінь українців (не китайців чи іранців) в українському дусі і повернення українцям їхньої національности, а не громадянства. Українці, народжені в Україні, є автоматично громадянами України. Вони є титульною нацією. І тільки вони мусіли б мати право бути вибраними депутатами до Верховної Ради України. А що ж є тепер? Велика кількість депутатів є проросійськими українцями, росіянами і євреями, які відверто підтримують нашого відвічного ворога – Росію. Необмежена (конституційно!) толерантність до всіх інших етнічних груп, окрім місцевого українського населення, є не толерантність, а божевілля в цей час. Невже ж ми всі, українці, – теє-то-як-його?..

Я знаю, чого вимагає Європейський Союз від своїх членів. А де ж наші вимоги? В європейських державах право керувати державою належить титульній нації, а не чужинцям, навіть і тоді, коли вони вже знають державну мову. А що в Україні? Якраз навпаки.

Росія закуповує всю індустрію України за наші таки гроші, які Україна платить їй за нафту і газ. А євреї закуповують українську землю! Цікаво – для чого вона їм? Може, вони будуть на ній працювати? А грошей у них вистачить закупити всю Україну. А може, вони вступлять у колгоспи? Це ж була їхня ідея! І все це – демократично!

Всі вони говорять російською мовою. Російська мова в Україні – це є зараза, рак, який розїдає поступово, але впевнено український організм, українську націю.

Імунітет – це є те, що допомагає біологічно-фізичному існуванню організму людини. Він допомагає перемагати всякі бактерії, віруси, зарази і хвороби.

Українська мова в Україні – це є імунітет, який допомагає і зміцнює націю від всяких інших бактерій і зараз. Деколи, коли імунітет людини (народу!) ослаблений і шкідливі бактерії опановують певний орган в людському тілі, той орган вирізають, щоб цілий організм лишився живим. Часто це врятовує життя людини. Що потрібно “вирізати” в Україні, щоб вона лишилася живою і незалежною? Російську мову!

Виграти війну є набагато важче, ніж виграти бій. Між Україною і Росією безконечно триває війна, не лише за незалежність, а за наше фізичне існування. Поки що не збройна війна, але вона йде. Весь світ це вже бачить. А ми?

Ціль існування Російської імперії – поневолення інших народів. Вони через свою ненависть до всього українського, ще від часів Петра І, психологічно не в стані сприйняти Незалежність України. Вони без неї просто не знають як існувати. Вони не можуть нормально, вільно торгувати чи купувати тоді, коли вони можуть когось ограбувати чи поневолити. І той процес поневолення їм так імпонує, що вони готові знищити мільйони людей фізично – чи голодом, чи ГУЛАГами, чи розстрілами, аби лише панувати. І їм це виходить!

Кажуть, що опозиція, якщо вона довго в опозиції (Україна 350 років!), психологічно не в стані керувати державою. Їй бракує досвіду робити тверді державні рішення, які вона сама мусить виконати.

У демократії вирішує більшість. А українським українцям в Україні, тобто націоналістам, бракує більшости. Наш локальний галицький націоналізм не є вистачальний, щоб набрати більшість голосів під час виборів.

Я свідомий того, що та національна, прометеївська іскра, яка безконечно тліє (дякувати Богові!) на Заході України, дає надію, що та меншість таки стане колись більшістю. Тільки не так, як це зробив Президент В. Ющенко в останні дні свого президентства. Так, він задовольнив Захід України, а що це дало виборцю в Донецьку, на Луганщині і в інших східних областях, де чисельно є більшість виборців України? Чи думали про те т. зв. демократично-національні сили і Президент цих 18 років, а не лише під час виборчої кампанії?

Народна приповідка каже, що після бою кулаками не махають, але “зброю” гострити можна і треба, бо ж завтра знову може бути бій. А добре були б, якби ми виграли не лише бій, але й війну. А війна з Росією ще далеко не скінчена.

Чи думають наші “стратеги” – не в діаспорі, а в Україні, – як її виграти?

А як думаєте ви, читачі?