/З листів до Редакції/
Вельмишановні редактори тижневика “Новий Шлях”!
Стефанія Гурко
Прочитавши статтю
Ярослава Стеценка “Чи існує проблема мови?”, яку ви видрукували на сторінкаx Вашого часопису 22 березня, хочу висловити кілька
моїх думок.
Пан Ярослав пише, що проблема мови в Україні, де половина населення
говорить російською, є подібна до проблеми народжених у Канаді дітей українців,
що розмовляють між собою англійською мовою. На його думку, можна бути українцем
і без знання мови свого народу.
Дуже прикро, що так думає молодий українець, який народився у Криму,
навчається в Харківському Університеті й побував на візиті в Торонто. З його
статті довідуємося, що фізичне виживання й матеріальні користі важливіші від
справи збереження мови та культури українського народу.
Прізвище Стеценко вписалось в
історію нашої культури славним композитором Кирилом Стеценком, 125-ліття від
дня народження якого будуть святкувати в Києві в оперному театрі у травні цього
року.
Видно, що пан Ярослав не з того роду Стеценків, які ще в царські, а опісля
і в совєтські часи боролися за право українського народу розвивати свою мову й
культуру. Він думає, що не можна тепер вимагати від тих зрусифікованих
українців вивчити мову своїх україномовних предків, бо вони звикли розмовляти
мовою колишнього окупанта України, який століттями нищив і забороняв Валуєвським і Емським указами навчати в
школах та інших учбових закладах українською мовою. Все ж таки і в ті часи було
немало хоробрих людей, які утвердились і своєю діяльністю зберігали мову та
культуру рідного народу, от хоч би Лисенки, Драгоманови, Косачі, Грінченки, які,
незважаючи на заборону, писали і творили рідною мовою.
Так, були й такі, які задля “лакімства нещасного” забували, чиї вони “діти,
яких батьків, ким й за що закуті”, і почали “цвенькати” московською мовою. Так
писав про таких своїх земляків Тарас Шевченко. Таких було теж немало, а між
ними, на жаль, і Микола Гоголь, який розважав російський народ своїми творами,
зокрема згаданами у статті “Вечорами на хуторі близь Диканьки”.
Чи може собі уявити пан Стеценко росіянина, чи поляка, чи француза, який би
не знав мови свого народу?
У Канаді, де проживає більше
мільйона українців, українську мову знають, вивчають і говорять нею ті
українці, які шанують своє етнічне походження. Вони створили у Канаді чимало
українських громадських організацій, мистецьких ансамблів, збудували багато
українських церков. Канадські українці навчаються у школах і в університетах не
тільки англійською чи французькою мовами, але й мовою своїх батьків, які
приїхали до Канади в різні часи та з різних економічних і політичних причин. Вони
створили при канадських університетах факультети української мови, культури й
історії.
Канадські українці подбали, щоб уряд Канади був одним із перших, який
визнав відновлення незалежної Української держави після розвалу СССР в серпні
1991 року.
Багато наших науковців, громадських провідників і різного роду мистців
співпрацюють і допомагають розбудовувати демократичні державні, громадські й
наукові установи в Україні.
Чому в той самий час зрусифіковані українці, вільні громадяни Української
держави, не можуть вивчити мови своїх предків, яка тепер згідно з Конституцією
є єдиною державною?
Чому далі “цвенькають” “язиком” північного сусіда? Вивчають при тому інші
чужі мови, “a своєї
дасть Біг... колись будем і по-своєму
глаголать, як німець покаже, а до того й історію нам нашу розкаже...” На жаль, ці слова Тараса Шевченка ще й досі
актуальні в Україні і там, де тепер проживають розсіяні по світу деякі
зрусифіковані українці.
Однак я вірю, що настане час, коли всі українці “в Україні і не в Україні
сущі” вивчать історію України, позбудуться “мовних проблем” і розмовляти будуть
між собою рідною мовою, в якій живе безсмертна душа українського народу.
А права етнічних меншин, які живуть в Україні, до яких належать теж і
росіяни, є забезпечені Конституцією сучасної незалежної соборної демократичної
Української держави.
Їх ніхто не буде змушувати забувати мову їхніх батьків і предків.
Так думає, прочитавши статтю Ярослава Стеценка “Чи існує проблема мови?”,
читачка, яка народилася в Україні й живе вже 50 років у Торонто.