Хто його знає? А ще в політиці…

Ро-Ко

Наприклад: хто буде наступним президентом України?

– Ніхто не знає, але є одна особа, що знає. І напевно! – Так каже мій приятель, той від політики.

– Хто? – питаюся.

– Юлія Володимирівна.

– Тимошенко?

– Аякже! Так вона каже, так у посла Росії Черномирдіна майже на язиці, так думає Путін з Москви. Чого більше треба?

– А треба, щоб Президент Ющенко так сказав Росії, як відповів у Брюсселі президентові Єврокомісії Жозе Мануелю Баррозу, який коментував про необхідність примирення українських перших осіб: “Це українське домашнє завдання… І я б не хотів, щоб десь в Європі давали поради, що робити, це принизливо”.

– Брюссель – не Москва, а Бельгія – не Росія! – відрубав мій приятель не по-приятельськи.

– А хто буде в нашій неньці-Канаді наступним прем’єр-міністром? – змінив я тему на ближчу віддаль.

– Хто?! Іґґі!

– Іґґі? – вимовляючи за своїм приятелем, я майже зламав собі язика.

– Так, Іґґі, він уже славний, бо дістав “пет нейм” – політичне знамено, як належиться добрим американським і канадським політикам. Це Іґнатьєв. Майкл!

– Той, що “сфаєрував” нашого Бориса Вжесневського з його посту в тіньовому уряді опозиційної партії? Той, що написав книгу й випродукував фільм, в яких напсьочив українців?

– Той, той, – поіритовано перервав мене мій приятель, – але вже не той. Той був професором, майже американцем, підтримував президента Буша у війні з Іраком, а цей політик. Канадський. Він не “сфаєрував” нашого Бориса, а замістив його позицію, бо так вимагає політика взаємовідплати. Нагадаю, що Борис голосував за Діоном на лідера Ліберальної партії. А Іґнатьєв тоді лідерство програв.

– А Діон, теж професор, добрий політик, але, так би сказати, програв вибори, бо опинився на другому місці в опозиції. Чому, гадаєш?

– Тому, що Діон по-англійськи говорить гірше від тебе. (Діон походить з Квебеку).

І додав:

– І він повинен був до англомовників говорити по-французьки. Вислід був би кращий, бо вони з його жестів були би краще його розуміли, як з його англійської мови.

Я хотів йому дати нове запитання, але він махнув рукою, щоб я замовчав, і продовжував.

– Ось Борис зробив політично коректне рішення. Примирення. Зааранжував зустріч Іґґі з українською громадою в Едмонтоні. І Іґґі сказав, що він немудро колись говорив. Що його прадіди поховані в Україні, що вони розмовляли по-українськи. Що його батько працював з українцями на залізниці в Канаді, і його також називали понижуюче, як українців, “гонком”. Що він за вступ України до НАТО. Що він за незалежною Україною – навіть від Росії. І додав, що його деякі “формулювання” були зле зрозумілі, а якщо він кого-небудь образав, то він жалкує і просить вибачення…

– І ти всьому тому віриш?..

– Як політикові?.. – відповів запитанням на запитання.

– Піду до інтернету по докладніші інформації про “Іґґів”, – подумав я собі.

Звичайно буває, що лідер винагороджує тих, хто його підтримував на партійних виборах. А хто підтримував його противника, не має надії на якусь партійну посаду. Сумно чи ні, але так склалося у канадській федеральній політиці.

Була конвенція Ліберальної партії. Лишилося два кандидати на лідера – Стефан Діон і Майкл Іґнатьєв. Діон виграв. Борис Вжесневський, разом з більшістю, голосував за Діоном. Бо він, професор, виглядав на успішного лідера. Іґнатьєв, професор, письменник, журналіст і проче, програв. Така тут практика. Але вибори до Канадського парламенту Діон програв. Не він особисто, а його партія. Тобто не програла, але вибрала замало послів, щоб створити уряд – навіть “меншинний”. Це зробив Стівен Гарпер – професор, ще й економіки.

Чому, спитаєте, успішний лідер і політик, такий, як Діон, програв?

Я собі таке подумав:

– Хто його знає? Це політика!

Але Борис Вжесневський виграв знову. І залишився в комісії імміграції і громадянства у тіньовому уряді опозиції.

І що?

Настав час, що і він програв… А було це так:

Мабуть, взявши приклад з української політики – “Бюті” Юлі Тимошенко, Діон погодився на створення коаліції в парлaменті разом з партіями нових демократів і квебеківців. Більшість є! Умовна. Але прем’єр-міністр уряду меншости Стівен Гарпер випередив коаліцію й пішов до генерал-губернаторки “на сповідь”, пообіцявши, що поправиться. Тільки попросив дати йому певний час на “покуту”. Бо народ не хоче нових виборів. Навіть швидших, ніж дострокових в Україні.

І дістав, що бажав.

Тим часом Ліберальна партія призначила нову конвенцію на вибори лідера, бо Діон, після програшу на виборах, як годиться, зрезиґнував, ставши тимчасовим лідером.

Цю ситуацію використав Іґнатьєв. Чи “Іґґі”, як його почали називати в масмедіях. Він переконав своїх депутатів, що не можна чекати на конвенцію, а лідера треба вже – бо консервати можуть скріпитися. Ніби правда. Політична!

І він став лідером!

Коаліція розлетілася, як сухий сир, хоч лідер Партії нових демократів – вони такі “нові”, що аж постарілися – заявив, що його зрадив Іґнатьєв, бо створив нову коаліцію: ліберально-консервативну. Бо голосував за бюджетом Консервативної партії при владі, яка, як кажуть, запропонувала “ліберальний” бюджет. Бо на небосхилі загриміла у хмарах фінансова криза. Світова!

Так інтерпретували події політологи й журналісти. А хто на тому визнається? Це політика.

 І Іґнатьєв створив новий тіньовий уряд. Без Вжесневського!

Приятелі Бориса заворушилися. Нагадали собі “документальний” фільм, в якому Іґнатьєв представив українців у такому світлі, що пожалься Боже! Навіть не варто описувати. Що ж, одне й те саме? Але тут Канада! І політичний лідер має свої права та традицію.

Яка наука? В політиці можна, виграючи, програти, і можна, програючи, виграти…

P.S. Батько Іґнатьєва, Григорій, син російського графа, який був міністром освіти за царя Николая ІІ, був дуже популярний і успішний дипломат Канади. Довголітній амбасадор до ООН.

Я собі нагадав, що хтось колись мені казав, що той пост був пропонований одному з визначних українців Канади, але… Але так сталося, як сталося…