Шедеври модернізму театру “Березіль”

Д-р Галина Мокрушина,

член НТШ в Оттаві

Цього року відзначається сто двадцять п’ять років з дня народження видатного українського режисера-постановника, теоретика театру Леся Курбаса, засновника театру “Березіль”. Завдяки йому український театр став невід’ємною частиною європейського модернізму, не тільки засвоюючи творчі здобутки Заходу, але й активно розвиваючи українське бачення модернізму і український модерністський доробок. Д-р Ірина Макарик, театро- та літературознавець з Оттавського Університету, проілюструвала це у своїй доповіді, організованій Оттавським Відділом Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка 22 березня в Оттаві. Зокрема, вона розповіла слухачам про участь театру “Березіль” у Паризькій Міжнародній виставці сучасного декоративного і промислового мистецтва 1925 року. Весь викладений нижче матеріал узято з виступу пані Макарик.

Виставка відбувалася упродовж кількох місяців, із квітня по жовтень. Подивитися на нове мистецтво нового століття приїхали туристи й журналісти, дизайнери й архітектори, промисловці і комерсанти, а також офіційні делегації з усього світу. Понад 15 мільйонів глядачів відвідало виставку. Вона дала назву цілому стилю – арт-деко. Понад двадцять країн представили в окремих національних павільйонах свої здобутки в культурі.

Радянський Союз посідав чільне місце у цій виставці. Окрім власного павільйону, він зайняв шість залів Ґран-Пале – серця виставки, де відбувалися всі офіційні церемонії і прийоми. Нове радянське мистецтво, представлене в цих залах, мало на меті продемонструвати, що СРСР – сучасна, динамічна, індустріальна держава. Д-р Макарик наголосила, що, беручи участь у Паризькій виставці, більшовицька влада прагнула утвердити свою політичну легітимність і налагодити нормальні взаємини зі світовим співтовариством. Чільна роль СРСР у цій виставці також сприяла створенню і поширенню тривкого уявлення про неодмінний зв’язок революції з авангардним мистецтвом.

Театр “Березіль” був представлений у театральній секції радянського павільйону разом з іншими великими радянськими театрами – Московським художнім театром, Камерним театром Таїрова та Театром революції Мейєрхольда. Частину експозиції складали два десятки малюнків, знімки головних постановок “Березоля”, фотопортрети режисерів і художників. Було також представлено декорації Вадима Меллера до вистави “Секретар профспілки” за романом Лероя Скота у постановці Бориса Тягна. За ці декорації художник Вадим Меллер здобув на виставці золоту медаль.

Д-р Макарик зазначила, що експозиція радянської сценографії на Паризькій виставці 1925 року була визнана найвиразнішою і найрадикальнішою. Ця експозиція була найпромовистішим прикладом спроби порвати з минулим і створити абсолютно нове мистецтво, вільне від усіх зовнішніх впливів, за висловом британця, сера Губера Левеліна Сміта. Десятки тисяч відвідувачів, які щодня проходили павільйонами радянського театру, були захоплені новаторськими підходами радянських – “російських” динамічних колективів, які творили революцію в театрі. Ці два терміни постійно вживалися як взаємозамінні як оргкомітетом радянської делегації, так і господарями виставки. Наприклад, у стендах про радянський театр в анотаціях постійно використовувалося слово “російський”, що додатково підкреслювало синонімічність “радянського” і “російського”. В офіційних каталогах і програмках “радянське” і “російське” означало одне й те саме. А в покажчику виставки радянська експозиція значилася під пунктом “Росія” з уточненням про всяк випадок: “Росія. Точніша назва – СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік)”. Як критики мистецтва, так і відвідувачі виставки не відрізняли українського “Березолю”. За словами пані Макарик, сотні тисяч, а може, й мільйони людей дізналися про вистави “Березоля” і були вражені їхнім новаторством, але ніхто не ототожнював їх з ім’ям засновника, натхненника і керівника театру Леся Курбаса. Мало хто взагалі розумів, що це український театр.

Нічого дивного в цьому немає, адже в радянській делегації на Паризькій виставці не було жодного представника від театру “Березіль”. Московські організатори не запросили ані Леся Курбаса, ані будь-кого іншого. Він навіть не знав, які макети та фото з постановок “Березоля” були показані на Паризькій виставці. Тому Лесь Курбас не дуже оптимістично сприйняв звістку про паризький успіх “Березоля” та про золоту медаль, яку отримав художник театру Вадим Меллер. Як зауважила д-р Макарик, давнє бажання Курбаса “здивувати світ” здійснилося, але ціною майже повної анонімності.

Проте, незважаючи на всі намагання радянської влади применшити, знівелювати значення українського театру, подаючи його як “радянський”, участь “Березолю” у міжнародній Паризькій виставці, як пізніше і в Міжнародній театральній виставці у Нью-Йорку, показала, що новаторська праця Леся Курбаса викликала захоплення і визнання як фахівців, так і аматорів театрального мистецтва на Заході. А дослідження театру “Березіль”, як і інших національних театрів, покажуть, за висловом д-ра Ірини Макарик, не лише те, що на “периферії” створювалися шедеври модернізму, а, що найважливіше, вкажуть на потребу переглянути дефініції та описи міжнародного модернізму.

PHOTO

Д-р Ірина Макарик