ЗАБУТТЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ:  28 квітня минає 60 років, як розпочалася злочинна Акція “Вісла”

Ярослав Стех

Відомо, що з давніх-давен на етнічних українських землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя жило близько 700-800 тис. українців. Через різні історичні обставини мешканці цих земель перебували в чужинецькій займанщині. Але з усіх катаклізмів, які довелося їм пережити, однією з найбільш трагічних виявилася Акція “Вісла”. Відомо, що після Другої світової війни Сталін подарував ці землі Польщі, і в результаті цього рішення вже 9 вересня 1944 р. між комуністичними урядами СССР і Польщі було підписано угоду про нібито добровільне переселення, а фактично воно відбувалося насильницькими методами з допомогою військових частин Польщі і московсько-совєтської імперії. В результаті цього т. зв. переселення із земель Закерзоння протягом 1944-1946 рр. було насильно переселено 482 тис. осіб українського населення на терен СССР. Звичайно, проти такого насильницького переселення існувала протидія – УПА, яка захищала людей і охороняла їх від усяких негод. Щоб змусити українців до переселення, польська сторона, а зокрема підпілля АК та інші збройні загони застосували проти українців на тих теренах страшний терор. Вони рясно залили українською кров’ю величезні простори нашої землі. В тих акціях не лише нищено українську інтелігенцію, але й масово мордовано наших селян, людей похилого віку, жінок, дітей і застосовано безліч нечуваних в історії поневірянь, до того ж нищено українські культурні цінності.

Досить згадати, що в таких селах, як Павлокома, Пискоровичі, Малковичі, Любленець, Сахтинь, Вороновичі, Ласків, Завадка Морохівська, та в десятках інших озброєні загони АК і навіть регулярна польська армія допустилися нечуваних злочинів, мордуючи невинне українське населення. Лише протягом одного 1943-1944 року тільки в Грубешівському повіті спалено 52 села й замордовано 4 тис. селян (див. “Нариси історії Холмщини і Підляшшя”, Є. Пастернак, Торонто, 1968, с. 425). Це була брутальна агресія, яка намагалася витиснути корінне українське населення з прабатьківської землі. Однак повне очищення від українського населення припадає на 1947 рік. Обдумувано різні сценарії щодо розв’язання цього питання, щоб у найбільш скороченій формі ці землі прийняли шату і дійсний вигляд польський. Вже на державному рівні 23 березня 1947 р. Політбюро ЦК ПРП затвердило постанову про утворення для підозрілих українців табору в Явожні, на території філії колишнього фашистського концентраційного табору Аушвіц (Освенцім). А п’ять днів пізніше, тобто 28 березня 1947 р., в районі Балігроду і Тісни в бойовій сутичці зі сотнею ком. УПА майора С. Стебельського “Хріна” загинув заступник міністра оборони Польщі ген. К. Свєрчевський “Вальтер”. Ця подія нібито мала прискорити заплановану скоріше масову депортацію українців на терен північно-західних земель, які Польща отримала після 1945 року.

Внаслідок політичної ситуації польський уряд, а вірніше ЦК ПРП, вирішує від 28 квітня 1947 р. розпочати Акцію під криптонімом “Вісла” і з терену цілого Закерзоння – з Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств депортувати всіх українців, незалежно від їх політичної приналежности. До фінального проведення акції призначено 15 полків війська, що становить близько 20 тис. вояків, додатково полк саперів, полк панцерних авт та одну летунську ескадру, крім того, весь апарат міліції, УБ і державну адміністрацію з того терену. Акцією керував ген. С. Мосор, який отримав широкі уповноваження щодо методів терору і застосування карних репресій супроти українців. Ця брутальна депортація охопила понад 150 тис. українців  Закерзоння, які жили в повітах: Ліськ, Сянок, Горлиці, Ясло, Кросно, Новий Санч, Новий Тарґ, Березів, Перемишль, Ярослав, Любачів, Томашів Люб., Грубешів, Біла Підляська, Володава та інші. Під час депортації 3800 осіб було заарештовано і запроторено до концтабору в Явожно. За офіційними даними, під час Акції “Вісла” було вбито 655 осіб, заарештовано 1466 членів або симпатиків українського руху опору, а насправді жертв з українського боку було значно більше – як вбитих, так і арештованих. Йшлося про фізичне і моральне винищення українського населення на терені Польщі. Про це свідчить таємний документ Міністерства повернутих земель, направлений 10 листопада 1947 р. до ВНР в Ольштині, в якому сказано, що метою Акції “Вісла” є повна асиміляція депортованих. Ця антигуманна Акція суворо забороняла переїжджати з призначеної місцевости, а також заборонялося мати зорганізоване релігійне чи якесь культурно-освітнє життя. Незалежно від віку, всі українці перебували під постійним наглядом спецслужб протягом десяти років, після яких наставала певна політична полекша, але методи Акції “Вісла” тяжіли і тяжіють на українцях у Польщі до сьогодні.

Згадуючи страшні дні депортації, яка відбувалася на початку червня 1947 р. в с. Вербиця, я, тоді 15-літній юнак, бачив ті жахливі події, які, з огляду на їх злочинність, не в силі описати. Моральні і фізичні муки, катування, калічення, вбивства, які провадила польська регулярна армія найогиднішим садизмом, ґвалтами дорослих і нелітніх, дівчат, грабування переходили всякі межі, нас, українців, польські вояки трактували гірше тварин. Все, що там діялося, відноситься як до української, так і до польської нації. Більше того, в цю смутну 60-ту річницю годиться згадати про ті страшні жертви в наших молитвах і врешті на державному рівні сказати слово Правди, назвати дії своїми іменами. Все, що там діялося, підриває засади моралі як Польщі, так і України, а також це зневага міжнародної моралі, яка проти того злочину не зайняла своєї рішучої позиції. Це впливає і руйнує основні поняття загальнолюдської справедливости. Якщо польські вчені можуть піднятися до об’єктивної правди, то, без сумніву, мусять погодитися, що польські вояки не лише в селі Вербиця зганьбили польський мундир і зневажили добре ім’я чесних поляків. Прочитайте собі книгу “Закерзонські долі” Анни Леськів-Кіт (Торонто, 2002), де на сторінці 141, між іншим, мої односельчани пишуть правду: “Недобитків-селян вже мали гнати на залізничну станцію до Белзця, як Івась Трушик, 11-літній хлопчина, відбився в гурті людей від своєї матері. Боячись, щоб не їхати на чужину без неї, він почав її всюди шукати і так зайшов біля криниці, котра була посередині села. Там польські військовики затримали хлопця, наказали йому роздягтися, і коли він був уже голий, відрізали йому статевий орган, а після того наказали дитині тікати. Коли він тільки рушив з місця, вони стрілили йому в спину. Хлопець встиг тільки крикнути: “Мамо!” Це злочин проти людства, який ніколи не підлягає задавненню і вимагає судового покарання. Непокараний злочин породжує загрозу нових злочинів. Скажіть мені, де і в якому костелі відправилася Св. Служба Божа за невинно закатованого хлопця?

Користуючись нагодою, прига-даю, що в цю святу нашу землю всякла кров 14-літнього Левка Тимчини (Морського), наочним свідком смерти якого я був. На очах моїх і моїх друзів польські вояки дротами до смерти закатували Левка. Це був своєрідний український Катинь, і ми його переживаємо так, як переживають чесні поляки Катинь, домагаючись покарати його винуватців. Тільки з мого рідного села в концтаборі Явожно було ув’язнено 92 особи, з яких 9 померло. Серед померлих був о. Юліян Криницький – парох нашого села. Його син Олесь ніколи не був у підпіллі, він – професійний лікар ветеринарії, і йому висунуто оскарження, що нібито надав ветеринарну допомогу партизанському коневі, і за це Олесь отримав 15 років позбавлення волі та ув’язнення відбував у найтяжчій тюрмі в Штумі. Згадаймо і тих 16 воїнів УПА з села Вербиці, які потрапили у ворожий полон, з яких 10 засуджено на довговічне ув’язнення, а шістьом суд виніс кару смерти, і вироки виконано. Подумаймо про те, що під час 60-річчя Акції “Вісла” не лише про загиблих з мого рідного села, але й про всі жертви Акції “Вісла” треба відправити Святі Літургії під звуки церковних дзвонів і молитися за упокій їхніх душ та за нашу землю, забрану нам незаконно. Маємо надію, що врешті цей етноцид і геноцид буде справедливо засуджений на державному рівні і згладить ці загострення та суперечності між двома слов’янськими народами, перед якими в сучасних умовах розкриваються нові перспективи співжиття.

У Торонто під патронатом СКУ та КУК відбудеться Апель і Молебень в п’ятницю, 27 квітня 2007 р., о 9.30 год. вечора в церкві Успення Пресвятої Богородиці, 3625 Cawthra Rd. у Міссіссазі та в неділю, 29 квітня 2007 р., о 2.00 год. попол. в Українському Культурному Центрі, 83-85 Christie St. в Торонто.