Вечір Літературної Нагороди “Кобзар”, влаштований Українською Канадською Фундацією ім. Тараса Шевченка

Цей вечір 6 березня 2008 р. надовго залишиться в пам’яті, бо було засипано снігом, а подія відбувалася в PALAIS ROYALE BALLROOM, і дістатися до цього ресторану треба було попри вали та гори снігу, через калюжі води зі сіллю і болото. Але запрошені гості, достойники (15-ти різних національностей) і звичайні “раби Божі” з надзвичайними професіями та медія зайшли щасливо і навіть щасливо залишили авта де хто міг. Балева заля “Палє Роял” – величезна, вигідна, тільки шкода, що світло, призначене на бали, не конечно відповідає такій події блискучого характеру, як Літературна Нагорода “Кобзар”. Аж хотілося, щоб милосердний Бог ще раз сказав: “Хай буде світло!” Але, на щастя, заля, занурена в темноту, мала неймовірну, прекрасну акустику завдяки знаменитій звуковій системі. Такі акустики мали старовинні оперні будівлі, в яких актори і співаки природно говорили і співали, бо в тих часах не було чудесних мікрофонів, а голоси доходили виразно до вершків третього балкону! В Торонто таку прекрасну “старосвітську” акустику має ще, здається, тільки “Месі Гол”. Але темність у залі не помагала прочитати елегантні програмки, повні цікавих і важливих інформацій, що лежали розкидані при тарілках. Нe заохочувала також придивитися до цікавих прикрас у центрі столів (“центер пісес”), що їх проектувала і виконала Одарка Худоба, віддзеркалюючи ними теми чотирьох книжок фіналістів. А шеф-кухар впав у транс літературного захоплення і створив репродукції приписів з книжки Марусі Боцюрків “Comfort Food for Breakups: The Memoir of a Hungry Girl”.

Програма вечора була цікаво збудована. Після спожиття нововнесеної страви один з чотирьох фіналістів читав найкращу частину свого твору або високого класу зірка джазу українського походження Ірена Атман співала під акомпанемент квартету: фортепіано, бас, комплекс барабанів і гітара. Після десерту знаменитого смаку – пай з ревеню і трускавок, тортик з моркви і прянощів та шоколадний трюфель – почалася офіційна церемонія.

Слово мала д-р Христина Туркевич, директор програми “Літературна Нагорода “Кобзар”, яку проголошено вперше у 2004 р. Потім з’ясував історію, заходи, проблеми і плани Фундації ім. Тараса Шевченка її президент Андрій Гладишевський. Врешті вручено нагороду пані Дженис Кулик Кіфер ЗА ЇЇ КНИЖКУ “The Ladies’ Lending Library”. Нагороджена авторка дістає від Фундації нагороду в сумі 20 тисяч даларів, а 5 тисяч доларів дістав від Фундації видавець на рекламу. Після короткого слова пані Кіфер і після молитви Архієпископа Юрія Каліщука (на початку вечора молився Єпископ Стефан Хміляр) та спільних фотографій почалися прощання, вітання (хто себе в темноті не бачив) і емоційні запевнення “ніколи не забути”.

Ця подія з такою довгою назвою відбулася 23 лютого 2008 р. у залі УНО, 145 Еванс Авеню. Програму провадив Майкл Кері (“КОНТАКТ” – Centre Stage). Колись у Торонто відбувалися не тільки тризни і патріотичні свята, як тепер, але актори, режисери, мистці, які приїхали сюди по Другій світовій війні, грали “Лісову Пісню”, “Шаріку”, “Гуцулку Ксеню”, “Запорожця за Дунаєм”, “Слугу двох панів”, “Авантуру в Раю”, “Сватання на Гончарівці”, студенти організовували “Веселі Вечері”, а покійний власник “Пісні України” Прокіп Наумчук кожного року організовував “на скору руку” розвагові концерти, на які запрошував “звідкись” (я ніколи не довідалася – звідки) співаків, танцюристів, гумористів. Та помалу люди почали старіти, виїздити, вмирати і для дальшої розваги залишилися тільки всі версії “козачків” і “гопаків”.

Аж Суспільна Служба подумала про ГУМОР! Вона перша знову відкрила двері для гумору. Відбулися три веселі “Маланки”, а цьогорічна Благодійна Акція мала також гумористичну закраску. Яке щастя, що в Суспільній Службі з’явилися промотори гумору! А гумор був важливий вже за часів Аристофана (450-383 рр. перед Хр.) у Греції. Аристофан був перший відомий гуморист, агресивний критик зовнішньої політики атенського уряду під час Пелопонезької війни зі Спартою. Він жартував з помпезних снобів, аристократів, урядників і їх інституцій. А наш український Аристофан – Тед Волошин бавив публіку своїми монологами, ще заки став “персоналиті” в радіо. Його виступ у залі УНО після вечері, перед танцьованням, викликав сальви сміху і ураган невгасаючих сплесків. Тед Волошин є дуже детепний і дуже талановитий!

А здавалося – українці в Торонто вже забули сміятися!..

13 травня 1933 р. визначний письменник і публіцист, теоретик і речник українського відродження 1920-х років Микола Хвильовий застрелив себе на знак протесту проти Голодомору в Україні. Він не мав іншого способу висловити вголос протест проти большевицького терору і негуманного нищення українського народу штучним голодом. Самогубство Хвильового стало символом найвищої жертви життям – за долю свого народу. Відразу по смерті Хвильового вийшла заборона на його твори і навіть на згадку його прізвища. Але його гасло “Геть від Москви!” і тепер часто лунає, бо Москва тяжить над нами через усю нашу історію. Він висловився: “В Європу ми поїдемо вчитися, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом!” Послідовники Хвильового були ліквідовані або під тиском терору “перебудувалися” на соцреалістів. Кілька з них по Другій світовій війні виїхали на еміграцію. Вони виконали значну роботу щодо популяризації та вивчення творчости Хвильового.

18 травня 1876 р. російський цар Олександр Другий видав в місті Емс у Німеччині, біля Вісбадену, таємний указ про заборону друку і поширення книжок українською мовою. Дозволено було тільки користуватися російським правописом, очевидно, під відповідною цензурою. Емський указ видано поза порядком звичайного законодавства. Формально він не був відкликаний ніколи, хоч у цьому напрямі робили заходи видатні люди і в українських, і прогресивних російських колах. Наслідком Емського указу в 1877 р. не надруковано жодної української книжки. Цікаво, як “закінчив своє життя” Емський указ? Як хтось знає – нехай напише.

Опінія

“Відвага – це діамант з багатьма гранями”, – сказав колись американський президент Джон Ф. Кеннеді. Про кожну людину думаємо і сподіваємося, що вона принципова, справедлива і має відвагу ці прикмети виявляти і їх боронити. Але є люди без характеру, які також потрафлять виявляти відвагу, тільки вони виявляють її не з благородних причин та шляхетних мотивів, і не виявляють її постійно та послідовно. Мати моральну відвагу і розум – це найкращі прикмети, які людина може у собі виплекати. Таку людину варто знати, пам’ятати і цінити. Вся людська історія засіяна актами відваги і кенсеквенціями за них. Чесні, відважні люди не боялися    віддати життя за свої принципи. Навіть тепер, коли світ такий цивілізований, демократичний, мудрий, політично розвинений, знаходять замордованих журналістів, які мали відвагу писати правду і своїми словами боротися проти злочинного уряду. Терористи проявляють свою відвагу, але також у злочинстві. Бути відважним злочинцем і відважним борцем за правду, за добро людства, за визволення людей від гнобителів – це дві різні відваги.

На жаль, не живемо у перфектному світі, між перфектними людьми.

Щоб бути відважним і чесним, треба бути чесним... відважним... і розумним. Від розуму залежить, в якій боротьбі і на яких шляхах людина буде проявляти свою відвагу.