Бл. п. Трохим Остапчук – Рибалка (псевдонім)

Ділимося сумною вісткою з друзями пок. Трохима та українською громадою, що в Торонто на 89-му році життя відійшов у вічність світлої пам’яті Трохим Остапчук.

Народився Трохим у с. Сапанів Кременецького повіту тоді Волинської обл., а тепер вже Тернопільської обл., в Україні, 19 вересня 1918 р. Там же у цій чудовій частині нашої землі над річкою Іквою минули його дитячі та юнацькі роки. Підрісши, ходив до Почаєва на велелюдні прощі, на гору Бону та недалекого Дубна, де “Тарас Бульба загубив свою люльку і сина Андрія”. Все це на юного і допитливого хлопчину навівало своєрідну тугу за минулим і заразом гордість, що козаки на чолі з полк. Максимом Кривоносом покорили залогу шляхтичів.

Після вже якогось там четвертого поділу Польщі поміж двох ненаситних хижаків – Сталіна і Гітлера осінню 1939 року вибухла нерівна війна, трагічна для польського народу. Трохим був покликаний до польської армії, до піхотних частин. Вислід війни був передрішений, коли обіцянки союзників Польщі – Англії та Франції не були виконані. Після приблизно трьох тижнів нерівних змагань – кінноти проти танків – велика частина армії Польщі опинилась у Південно-Східній Галичині, на Волині, яка тоді перебувала у межах РП. Червоні сатрапи, вторгнувшись у кордони Польщі 17 вересня 1939 р., почали обстріл позицій колишнього “союзника”. Beлика кількість польського війська чудом прорвалась через кордони Румунії-Чехії-Мадярщини на Захід, але ще більша частина здалась у полон червоноармійцям. Радянське командування відразу відокремило польських старшин від рядового вояцтва, а де їх поділи – стало відомо аж після розкопок могил-поховань у лісах Білорусії, у так званому Катинському лісі. Згодом перед масою вже доступних всебічних доказів червоні ділки таки офіційно зізнались, що це було діло їх кривавих рук! І так Польща за короткий проміжок часу втратила більше 20,000 кращих синів свого народу! І це лише в одному місці!

Покійного Трохима щасливим збігом обставин оминула ота трагедія. Велику кількість рядового вояцтва колишньої польської армії в полоні було перевезено аж у “Сібір нєісходіму”, де їх як рабів безправних використовувано при вирубці лісу на будматеріал чи опал. Полонені поляки, яких у таборах була більшість, навіть у тих тяжких, для всіх незносних життєво-побутових обставинах до українців і білорусів чи представників інших національностей ставились недоброзичливо, а то й вороже! Бували тут випадки, коли своїм же “друзям по нещастю” поляки закидали “зраду”, нехіть воювати проти німця, і нібито це стало причиною того, що вони, поляки, ось тут опинились.

Були незаперечні докази, коли вже після звільнення з полону в рядах новоорганізованої Армії, чи то Корпусу ген. Андерса так звана “ДВІЙКА” викликала когось з українців на “поґаданкі”, то часто десь оті колишні вояки-українці дівались. Це і було причиною того, чому багато українців у Корпусі Андерса ховались під вигаданими іменами-прізвищами чи віросповіданням!

Як вже умова ген. Андерса була в силі закону, поляки і всі громадяни колишньої Польщі мали право виїхати з країни рад куди бажали. Всі як могли втікали з того пекла вічної мерзлоти і дурнуватої людської жорстокости проти іншої людини, часто невинної, бо, тут чесні люди були в неволі, а бездушні негідники-кримінальники стали їх панами!

Отже, Трохим опинився аж в Іраку та Палестині, куди зголосився як колишній вояк ПА до особливих парашутних відділів. Після вишколу їх у числі 10 вояків та одного офіцера, а були то поляк у ранзі капітана, українці, поляки, білоруси і один ще командир відділу англієць, однієї ночі літаком скинули десь у Східній Україні за лінією німецько-радянського фронту. Німецькі війська швидко відступали, і згадана група Трохима ішла з ними (чи за ними) до Дніпра. Ситуація тут виявилась складною, бо мости на Дніпрі були ушкоджені, а понтонні мости, завалені відступаючими у поспіху військами, не вміщали колон тих військ та масу цивільних, які цілими родинами, возами там день і ніч очікували нагоди перейти на правий берег Дніпра. Трохим із групою, а особливо зі своїм командиром, який не говорив ані по-німецьки, ані по-російськи, порізавши собі кінцівки пальців, обмотали майора, порвавши йому штани і сорочку та вимазавши кров’ю, і вдавали, що той чоловік є глухонімий, до того ще й контужений. Хоч як було трудно, але капітан-поляк, який знав німецьку мову майже без акценту, випросив у тих фельдполіцаїв змилування – і, о диво: “Шнель менч! Шнель!!!”

На правому боці ріки Трохим почувся, як на волі! Якось ще на потяг сіли та майже до своїх сторін без пригод доїхали. Нічною порою вони зайшли до батьківської клуні і тут вже “раювали на сіні”. Лише за дня Трохим зустрів свого батька на ріднім обійстю, який мало не впав із дива-радости, бо ж не бачив і не чув про сина, відколи той пішов до війська 1939 р. Батько, як звичайно, оповідав про різні новини, особливо партизанські бої, які тут вже почалися ранньої весни. Дієвою силою підпілля і створенням двох партизанських відділів у лісах Крем’янеччини-Дубенщини партизани розбили в’язницю в Дубно і Крем’янці, випустили в’язнів. Але була і дуже болюча новина: німецька жандармерія при помочі всякої голоти-збиранини спалила село Стіжок, вбивши 65 жителів села, серед них 12 діточок до віку 12 років... Недавно сталась ще одна прикра подія: наш партизанський табір під командуванням М. Хрона був підступно роззброєний відділами Крука, якому Хрін ще й позичив 25,000 амуніції, набоїв і гранат! При роззброєнні стрільці Крука вбили нам двох хороших партизан-розвідників Бульку і Гарячого, а пізніше ще і с. Вусатого розстріляли за якісь там недоказані дії минулого! Отак, сказав тато Трохимові із сльозами на очах, до чого ми довоюємося? Бий свій свого – хай чужий боїться... Недалечко стояв командир групи – англієць та все перепитував, що сталося. Трохим пояснив йому, і це прикро вразило англійця. Вони ж бо міркували долучитися до партизан-українців та разом бити нацистів, а що тепер?

Та все не пропало! Під осінь в околицях Західної Волині був створений Український Легіон Самооборони, який аж у Югославії приєднався до Дивізії “Галичина”. Трохим тримав зв’язок із групою своїх парашутистів, які постійно знаходились недалеко постою ядра Легіону і на польській території! Про їх існування і зв’язок знав, крім Трохима, ще бл. п. Федір Комль, який, на жаль, трагічно згинув вже наступного дня після закінчення Другої світової війни, отієї несамовитої м’ясорубки. Що, властиво, сталось – де і в який час поділась група парашутистів із майором X, того Трохим нам ніколи не сказав! Натяком щось згадав про візит до Великої Британії Хрущова і Булґаніна і пароплав, яким вони приїхали в “гості” до Королівства. Майор X нібито був одним із водолазів, які щось там майстрували недалеко того корабля “високих гостей”, і... більше живим його не бачили! Що тоді сталось, можна лише здогадуватись...

Далека дорога випала Тобі, незабутній Друже Трохиме! Будучи в Англії, зустрів і покохав дівчину Віру, з якою одружився. Чесно працювали, доробившись там, у тій країні Вічних Туманів, до маленької хатини, де, наче своїх найрідніших, приймали шановних гостей – бл. п. полк. А. Мельника, ген. М. Капустянського, Дм. Андрієвського. Трохим, завше скромний, добродушний, доповнив ласкою свою дбайливу дружину, яка лише журилась, чи достойні вони у своїй скромній хатині приймати таких високопоставлених у нашім суспільстві, заслужених людей. Жаль, що ми, українці, як цілість рідко коли скажемо живим, що доброго, корисного, благородного вони зробили, більше незаслужено дорікаємо. Тому навіть добра, скромна людина на смертельнім ложі перед обличчям Творця загублена у своїх роздумах за той вже пройдений ШЛЯХ ЖИТТЯ: чи міг/могла я щось кращого зробити, бо тепер вже запізно будь-що направити? Там десь все записано у “ВЕЛИКУ КНИГУ БУТТЯ”. І МИ всі, мабуть, будемо САМІ за СЕБЕ ВІДПОВІДАТИ. А чи за інших – НЕ ЗНАЄМО МИ!

Бл. п. Трохим залишив дружину Віру, троє дітей – Ірину, Ніну і сина Михайла, зятя Івана та четверо онуків.

Похоронений бл. п. Трохим на українському цвинтарі Св. Володимира в Оквіллі, Онтаріо. Над могилою в дорогу Вічности прощав Покійного від Товариства Волинян, ОУН, друзів по зброї, ОУН/УЛС/Укр. Вол. Партизан і всіх добрих людей Іван Шлапак. Похоронні відправи в каплиці Кардинала і чин похорону з катедри Св. Володимира провів отець митрат Богдан Сенцьо, який і запечатав гріб бл. п. Трохима ревною, щирою молитвою!

Спи, дорогий Друже, до Другого Приходу – Страшного Суду нашого Спасителя Ісуса Христа! Вічна Тобі і славна пам’ять між людьми. Якщо Ти коли-будь, по волі чи неволі, ділом, словом чи думкою згрішив, ми Тобі все прощаємо, і якщо ми супроти Тебе чим-будь завинили, загробно вже просимо і Тебе: прости і Ти нам раз, і другий, і третій!

Хай земля прибраної Батьківщини Канади буде Тобі пухом! Прощай!!!

За себе, за родину, за дітей, друзів, за земляків і опечалену дружину –

Волинець Денис – Шлапак Іван