На вічну пам’ять Люби Возняк-Лемик

Минулого року (2008) в Івано-Франківську відійшла у вічність Люба Возняк-Лемик, дружина легендарного героя-бойовика ОУН Миколи Лемика, що осінню 1933 р. у приміщенні совєтської амбасади у Львові вбив вищого кумуністичного урядовця на знак протесту української нації проти Голодомору-Геноциду  українського народу, зорганізованого комуно-московським окупантом на східних землях України.

4 серпня 1940 р. у Кракові Микола Лемик одружився з Любою Возняк, яка була рідною сестрою Марії  Бандери – дружини Василя, брата провідника Степана Бандери.

З  відновленням у Львові Української держави 30 червня 1941 р. виникла ідея створення похідних ОУНських груп на територію Східної України, щоб поширити ідею незалежної Української держави. Микола Лемик очолив середню групу. У Миргороді біля Полтави його зловили гітлерівці і розстріляли.

Люба весь час працювала в ОУН(б) і також поїхала у Східну Україну, але свого чоловіка вже не застала  між живими. З постанням УПА вона працювала в Карпатах на радіостанції “Вільна Україна”, але у 1947 р. була заарештована енкаведистами і засуджена на 25 років. Коли прийшла хрущовська відлига, її було  звільнено, але із забороною повернення в Україну. Аж у 1967 році Любі вдалося повернутися в Україну і замешкати в Івано-Франківську зі своєю племінницею Даркою Бандерою, одруженою з художником Опанасом Заливахою. Тут їй дозволили працювати прибиральницею на залізничій станції.

Люба була моєю шкільною товаришкою у Другій Державній Учительській Семінарії у Львові. Кожного року в березні в нашій школі відбувався “поранек” – святочні сходини в пам’ять польського героя Юзефа Пілсудського. У 1933 р. також відбулися такі сходини. По панахиді в соборі Св. Юра ми прийшли на “поранек”, де нас зустріла полоністка-полька п. Скульська і почала виголошувати реферат про Пілсудського. Я товаришувала з Марійкою Крохмалюк і Любою Возняк. Ми стали коло печі, бо так зарядила Люба, а Люба  стала за нами. Я була “новиком” – щойно того року прийшла до семінарії на 3-й рік з іншої школи. Нараз я відчула страшний сморід і вибух сльозоточивої бомби, який розійшовся по цілій залі, і полоністка п. Скульська з криком і злістю крикнула нам іти додому. На другий день нас трьох покликали до директора школи на “чорну каву”. Він накричав на нас і сказав іти додому і не приходити, поки наші батьки не прийдуть до нього. Обидві мої товаришки вже були членами ОУН, а я тільки симпатиком. Коли приїхав мій батько, він мене дуже насварив, пішов до директора, поговорив, і мене втримали при школі.

Від того часу я не зустрічалася з Марійкою і Любою. Я виїхала на еміграцію, а вони залишилися в Україні. У 1990 р., по майже 45-ти роках, я перший раз поїхала в Україну. Своячка Марійки Крохмалюк, яка мешкала в Детройті, дала мені адресу Марійки, і я написала до неї листа, що приїжджаю в Україну. Люба, Марійка і я зустрілися на головному двірці у Львові. Через короткий час Марійка померла по довгих роках  заслання, а з Любою я декілька разів зустрічалася, як приїздила в Україну, особливо у її домі в Івано-Франківську. На жаль, останньо моя немічність не дозволяла мені більше їхати.

Минулого серпня моя дочка відвідала її, коли була в Івано-Франківську. Люба померла вдома 24 грудня 2008 р., і в той самий день померла Оксана Бандера у Стрию.

Відійшли у вічність дві патріотки-героїні. Нехай їм буде вічная пам’ять!

Марія Сафіян Лозинська