Із “Сузір’ям” у серці

Одного чудового вечора я напросилась у гостину до цікавої особистості – пані Лесі Петрів. Цю жінку я знаю вже понад вісім років і давненько хотіла написати про неї статтю, адже саме вона заснувала і була першим керівником відомого в Едмонтоні аматорського драматичного театру “Сузір’я”. Отож, читайте і знайомтесь з цією чарівною леді. 

Приїхала Леся Петрів до Канади ще у 1990 році з чарівного села Коропець, що на Тернопільщині, в той час ще з радянської України. За освітою Леся Петрів учителька. Під час навчання в Івано-Франківську вона разом з іншими студентами та вчителями виступала в аматорському театрі, на її вистави та вечори збиралося багато молоді. Любителька українства, шанувальниця українських традицій та обрядів, пані Леся не могла сидіти без діла, а тому і не дивно, що з 1990 року вона вступила в Організацію Українок Канади і стала там активною членкинею.

– Пані Лесю, чому Ви вирішили заснувати саме аматорський драматичний театр?

– Ви знаєте, Едмонтон здавна вважається колискою українства в Північній Канаді, всі знають наші відомі танцювальні гурти (“Шумка”, “Вітер”, “Воля” та багато інших), також досить відомий наш чудовий хор “Дніпро”, але тут не було жодного театру художнього слова. А я до цих пір вірю, що мова – це генетичний код нації, це генетичний код людини. Саме тому в мене і виникла ідея зібрати людей й очолити театр, адже тут стільки талановитих українців.

– Як саме виникла ідея щодо назви “Сузір’я”?

– З 2000 по 2002 рік не було назви гуртка. Ми просто називалися “Аматорський Драматичний Гурток при УНО”. Я не пам’ятаю точної дати, це був 2002 рік, коли зібралося нас близько п’ятнадцяти людей в Домівці УНО. Ми повинні були давати інтерв’ю на радіо в той вечір якраз перед Різдвом. Сидимо і думаємо, як назвати наш аматорський драматичний театр. Перебирали стільки назв, що вже мають інші колективи. Ми хотіли включити в назву всі вікові категорії. У нас був справжнісінький дискусійний вечір. Думали назвати “Перелес”, “Коріння” і навіть “Коромисло”. Стріляли ідеї дві години. Аж тоді Роман Петрів сказав – “Сузір’я”, йому пригадалося ім’я одного дівочого співочого гуртка, який він фотографував ще 1980 року, і ця назва припала йому до душі. І всім нам це ім’я також сподобалося. Тоді одразу одноголосно було прийнято рішення назвати наш театр “Сузір’я”.

– Якою була Ваша перша вистава? Ви, напевно, хвилювалися, адже це стало прем’єрою для “Сузір’я”?

– Звісно, я хвилювалася, а тому писала сценарій, пильно розглядаючи і перебираючи кожний твір. Ми вирішили почати з класиків. Це був вечір, присвячений поетам та письменникам, а саме творам Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Ольги Кобилянської та Олександра Довженка. Це був не просто вечір поезії, це був вечір роздумів над життям, над можливою порожнечею душі, над життям далеко від України.

– Якою театральною постановкою Ви найбільше пишаєтесь і чому?

– Одного разу пан Яр Балан попросив мене написати сценарій і поставити невеличку виставу на тему мови. Але не просто української мови, а мови, якою колись говорили наші попередники, наші перші українські емігранти. Я дуже переживала, адже знала, що глядачі в нас будуть двоякі, новоприбулі українці та ті, що тут народилися. Я боялася чимось когось образити або спровокувати конфлікт. Саме тому я так довго готувалась, читала та виписувала курйози, цікаві вислови та слова, дбайливо вставляла їх у діалоги. Боже, як ми в той вечір насміялись! Це було щось!

Також дуже пишаюся тим фактом, що ми були одними з перших, хто поставив вечір, присвячений Василю Стусові. Цей вечір став для мене надзвичайною гордістю.

– Як довго Ви були керівником “Сузір’я” і чому залишили цю посаду?

– Я була керівником з 2000 по 2005 рік. Залишила посаду через катастрофічну нестачу часу. Саме тоді в мене була купа домашніх турбот, я працювала, була заанґажована в одному дослідницькому проекті і просто фізично не встигала.

– Пані Лесю, як Ви гадаєте, “Сузір’я” будуть згадувати наші нащадки? Як Ви думаєте, що саме вони говоритимуть?

– Мені здається, що світлини з наших вистав та вечорів скажуть все самі за себе. Для мене головне – не ім’я, пошана та визнання. Для мене найголовніше те, як люди на чужині співпрацюють і збагачують нашу мову, нашу культуру. Як вони себе почувають, як несуть оту любов нації і передають її нащадкам. Головне, щоб серед цих заклопотаних буднів ми не загубились і не втратили нашого українства.

Почастувавши мене смачними тістечками з ягодами, пані Леся Петрів ще довго сиділа зі мною, і ми згадували наші перші виступи, різні курйози та витівки. Ми переглядали світлини, обговорювали сценарії і просто раділи, що далеко від дому, в заметеному снігами Едмонтоні ще горить українство. 

Яніна Виговська, 

директор з культури та освіти

Крайової Управи МУНО

PHOTOS

1 - Святкування Маланки

2 - Леся Петрів

3 – Вечорниці