Питання досліджень української історичної правди

Науково-популярна конференція та доброчинний бенкет у Торонто 6 квітня 2013 р.

Оксана Соколик,

директор Школи Української Спадщини ім. Ю. Липи

Успіх науково-популярної конференції “Питання досліджень української історичної правди” засвідчив велике зацікавлення громади пізнавати правду про своє минуле, якою б гіркою чи навіть часами болючою вона не була, і не дати недоброзичливцям маніпулювати історичними фактами у своїх політичних чи геополітичних намірах.

Про утвердження історичної правди, збереження документів, відкриття нових сторінок в історії та науковий дискурс довкола історії України ішлося під час двох надзвичайно цікавих заходів – науково-популярної конференції та доброчинного бенкету, які відбулися того самого дня, 6 квітня 2013 року у Торонто. Обидва заходи організовано та проведено Конференцією Українських Державницьких Ор-
ганізацій Канади (КУДОК), Дослідним Інститутом “Україніка” за ініціативи Ліги Українців Канади, Відділ Етобіко-Міссіссаґа.

Успіхові заходів посприяв потужний склад учасників – у конференції взяли участь д-р Володимир В’ятрович, директор Центру історії державотворення України ХХ століття в НаУКМА, голова Вченої Ради Центру досліджень визвольного руху, колишній директор Архіву Служби безпеки України; д-р Любомир Луцюк, професор Кафедри політики та економіки Королівського Військового Коледжу Канади, засновник і директор Української Канадської Асоціації Громадянських Свобід; д-р Роман Сербин, професор-емерит Університету Квебек (Монреаль), редактор англомовного журналу “Holodomor Studies”; та д-р Петро Потічний, професор-емерит Університету МакМастер, дійсний член Центру Російських і Східно-Європейських Студій Університету Торонто, відповідальний редактор “Літопису УПА” та колишній воїн УПА. Український історик Геннадій Іванущенко, співзасновник і член Вченої Ради Центру досліджень визвольного руху, колишній директор Державного архіву Сумської області, не прибув до Торонто особисто, однак його доповідь була проголошена під час конференції. Українська громада Торонто вже невдовзі матиме змогу зустрітися із Г. Іванущенком.

Науково-популярна конференція зібрала в галереї Канадсько-Української Мистецької Фундації  (КУМФ) близько двох сотень людей. Про особливості дослідження української історичної правди прийшли послухати та подискутувати очільники та члени українських громадських організацій, історики, вчителі, студенти та учні українських шкіл, представники медіа та люди, яких болить проблема дослідження та утвердження правди про українську історію. Чисельна присутність молоді – студентів університетів та Рідних Шкіл Торонто приємно вразила.

Розпочалася науково-популярна конференція словом голови Програмового комітету Богдана Ґоґуся, який привітав присутніх, представив доповідачів та  запросив до модерування дискусією д-ра П. Потічного. До слова було запрошено д-ра Романа Сербина. Професор Сербин у своїй доповіді „Україна в історичній науці та національній пам’яті” детально розглянув та охарактеризував поняття “пам’ять”, “історична наука”, “нація” та зосередився на проблемі  вивчення Голодомору як геноциду українського народу. На думку професора, термін “Голодомор” слід вживати не лише для позначення власне штучно створеного голоду 30-х років, а називати ним увесь період нищення українців тоталітарною комуністичною системою у першій половині ХХ століття.

Д-р Любомир Луцюк у своєму виступі заторкнув тему поширення правди про історію України у світі та збереження історичної пам’яті серед українців Канади. Говорячи про складну історію України, слід апелювати до англомовних людей, розповідаючи у доступній їм формі те, що ми, як українці, хотіли би повідомити світові. Англійська мова є найпоширенішою на Американському континенті, у Європі та й у цілому світі. Тому є нагальна потреба перекладати нею історичні документи, книжки та вести нею дискусію у провідних наукових колах світу. Саме цим у даний час займається і сам д-р Луцюк у співпраці із д-ром В. В’ятровичем, перекладаючи документи з архівів КДБ. Спеціальне видання з цими документами вже готове до друку. Все це, однак, потребує значного фінансування, тому слід переконувати громаду в необхідності  брати на себе відповідальність не лише за пізнання історичної правди, а й за матеріальне забезпечення поширення цієї правди та втілення надзвичайно важливих для громади проектів.

Історик Г. Іванущенко надіслав свою доповідь “Електронний архів визвольного руху” електронною поштою, і вона була виголошена під час конференції Богданом Ґоґусем. У доповіді йшлося про нові підходи до вивчення минулого через збереження і розміщення архівних документів у всесвітній інформаційно-технологічній мережі інтернет. Електронний архів визвольного руху дає можливість науковцям використовувати досі не доступні їм матеріали і працювати на рівні світових стандартів. Інформатизація архівної галузі стала справжньою революцією, адже в короткий час відкрила доступ до ресурсів, які нараховують мільйони документів та є доступними у будь-якій точці планети.

З великим нетерпінням присутні очікували виступу д-ра Володимира В’ятровича.
Д-р В’ятрович у доповіді “Значення та роль академічної свободи у відновленні національної пам’яті” говорив про роль громадських та наукових інституцій у теперішній  ситуації у відновленні національної пам’яті. Щоби зрозуміти коріння проблем, які маємо сьогодні, д-р В’ятрович запропонував заглибитися на декілька десятків років в історію. Як відомо, радянський комуністичний режим в Україні був встановлений насильницьким способом і тримався протягом 70 років, опираючись на насильство. Інформація про злочини цього режиму була замовчувана. Але про них говорили у місцях розселення української діаспори. В Радянському Союзі вперше про злочини заговорили вже тоді, коли цей режим почав розвалюватися. Саме поширення інформації про злочини комуністичного режиму було однією з потужних причин, які призвели до розвалу Радянського Союзу. Почався цей процес у середині 80-х років разом із “перестройкою” та “гласністю”, які запустив тодішній керівник Радянського Союзу Михайло Горбачов. Втім, ці процеси дали наслідки, яких ані він, ані інші керівники не очікували.

Одним із них стало те, що люди почали говорити про страшні часи, зокрема про сталінські. Люди об’єднувалися в різні громадські організації і вишукували місця масових поховань та масових розстрілів (у Києві, в Биківні та ін.). Врешті, сама влада мала якось відгукнутися на ці ініціативи, і в кінці 1980-х почався процес так званої реабілітації – переглядалися справи на засуджених людей, аби виправдати засуджених несправедливо. Це зігралo теж дуже вагому роль. Як згадує один із тодішніх очільників КГБ, а пізніше СБУ Євген Марчук, процесом перегляду справ і реабілітації займалися службовці КГБ, часто молоді офіцери, які отримали можливість із перших джерел бачити, які страшні злочини чинила радянська влада. І саме це дало тріщину в моноліті радянської системи. Кагебісти, які захищали Радянський Союз, перестали вірити у нього, побачивши ті жахи, які чинили їхні попередники. Чим більше ставало правди, тим слабшим ставав Радянський Союз. Остаточно розвалився він у серпні 1991 р. Після падіння комуністичних режимів у більшості посткомуністичних країн почалася свідома політика подолання тоталітарного комуністичного минулого.

На жаль, в Україні цього не відбулося. Тут, на відміну від західних посткомуністичних держав, не відбулося завершеної національно-демократичної революції. У незалежній Україні при владі залишилася стара комуністична еліта. Ця стара-нова еліта намагалася поєднати своє комуністичне минуле з новими національними віяннями. Через це на державному рівні ніхто не намагався проводити політику розкриття злочинів комуністичного режиму, бо більшість тієї влади належала до нього. Тому ця робота лягала на плечі громадських інституцій, які активно взялися до праці. Саме тоді почали працювати такі організації, як “Меморіал”, Асоціація дослідників Голодомору та створений у 2002 році Центр досліджень визвольного руху. Завданням цієї організації стало зосередити свої зусилля довкола творення архіву про український визвольний рух і проведення наукових досліджень з історії українського визвольного руху ХХ століття.

Ця нерішучість влади щодо переоцінки комуністичного минулого отримала шанс змінитися після Помаранчевої революції. До влади у 2004 році прийшли молодші люди – покоління, яке було менше на персональному рівні прив’язане до комуністичного минулого. Ющенко і команда прийшли до влади на хвилі протесту проти тодішнього президента Леоніда Кучми, який відверто себе пов’язував із комуністичним минулим. Нова влада засадничо була готовою, щоби відокремити себе від комуністичного минулого. І справді, протягом короткого часу 2005-2010 років було зроблено низку важливих кроків, які показували, що Україна ступила на той шлях розвитку, що й інші посткомуністичні країни – Польща, Чехія, Угорщина та країни Балтії. Було створено Інститут Національної Пам’яті як спеціальний орган державної влади, а також музеї – Меморіал Голодомору, відкритий у 2008 р. в Києві, та Музей-меморіал “Тюрма на Лонцького” у Львові. Ще одним важливим кроком цього періоду було відкриття архівів. В. В’ятрович очолював Галузевий Державний Архів СБУ, який, по суті, є колишнім архівом КГБ.

Саме він зберігає серцевину знань про те, як працював радянський тоталітарний комуністичний режим і як проводилися ці репресії. Упродовж короткого часу 2008-2010 року вдалося почати відкривати ці архіви. І це стало певним поштовхом для переосмислення українського минулого – з’явилося багато книжок-збірників документів, зокрема нових томів серії “Літопис УПА”, наукові монографії, приступила до праці ціла плеяда молодих науковців.
Але у 2010 році всі позитивні процеси почали загальмовуватися і згортатися. До влади прийшов Віктор Янукович, який доводив союзникам у Москві свою відданість і почав впроваджувати  в Україні таку ж політику, яка вже кілька років проводилася у Росії, – закриття архівів і згортання досліджень історичної правди. Міністр освіти почав цензурувати підручники і викидати з них інформацію про історію українського визвольного руху. За старань міністра Табачника з підручників зникла інформація про Романа Шухевича, Крути та українських дисидентів. Тепер держава не тільки не підтримує ініціатив подолання тоталітарного минулого, а, навпаки, намагається придушити такого роду ініціативи. Д-р В’ятрович нагадав про кримінальні переслідування, які почалися відразу після приходу до влади команди на чолі з В. Януковием, зокрема Руслана Забілого, директора Музею “Тюрма на Лонцького”. Однак спроби залякати академічну спільноту, навпаки, мобілізували громадськість. Переслідуваних підтримали сотні науковців з цілого світу. Акції протестів
відбулися по всій Україні і тих місцях, де живуть українці, далеко за межами України. В. В’ятрович подякував за таку підтримку. Саме завдяки цим акціям справою зацікавився  прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер і, перебуваючи в Україні, зустрічався з  Русланом Забілим.  Саме така активна підтримка громадськості та політиків зупинила подальше можливе розростання репресій, яке, очевидно, готувалося в той момент. Тепер ситуація не схожа на радянські часи – поки що істориків не садять за ґрати, не закривають рота, але часто їх позбавляють права на професію. Бо історик, який не має доступу до архівів і не може працювати, публікувати свої праці, нікому не потрібен. І на це зорієнтована діяльність відповідних служб, які зацікавлені, аби Україна не переходила через переосмислення комуністичного минулого. Відповідальність за переосмислення комуністичного минулого, як і у 1990 році та в часи Помаранчевої революції, знову падає на плечі громадських організацій. І поки що громадськість впорується з цим важким завданням.

Як приклад – діяльність Громадського комітету вшанування пам’яті жертв Голодомору. У 2010 році В. Янукович на одній із своїх перших міжнародних конференцій заявив про відмову відстоювання концепції Голодомору як геноциду  (за що, очевидно, отримав оплески від представників російської делегації). Розрахунок робився на те, що вдасться представити, ніби Голодомор в Україні нікому не потрібен. Ніби це була просто забавка попереднього президента України. Тому на осінь 2010 не планувалося жодних меморіальних заходів на останню суботу листопада. Аби підхопити цю ініціативу, було створено Громадський комітет, до якого увійшли представники Церкви, різних громадських організацій і наукових інституцій. У результаті цей Громадський комітет працює вже упродовж 3 років, і з кожним роком стає  більше людей, які приєднуються до акцій у Києві біля Меморіалу пам’яті жертв Голодомору. Завдяки громадськості вдалося зберегти цю надзвичайно важливу традицію, і вона буде розвиватися. Продовжує свою діяльність, незважаючи на відсутність підтримки держави, і музей “Тюрма на Лонцького”. Єдине, що отримують працівники від держави, – це заробітна плата. Жодних коштів на розбудову музею, створення експозицій вони не мають. Але музей діє і є важливим майданчиком для проведення заходів та є значною подією в житті українців.
Для того, аби відстоювати право на доступ до інформації, Центр досліджень визвольного руху упродовж 2012 року втілював проект “Право на правду”. Було опубліковано спеціальний порадник, адресований науковцям та всім охочим, щоби показати, як працювати з архівами, як відстояти своє право на доступ до документів. Інший проект – це електронний архів, який втілено у співпраці з Львівським Національним Університетом ім. І. Франка і до якого тепер долучається Національний Університет “Києво-Могилянська Академія”. Завдяки йому в
інтернеті стали доступними понад 10,000 документів. Архів постійно поповнюється, і кожен охочий, зайшовши в інтернет, може знайти потрібні документи, скопіювати собі на комп’ютер і працювати з ними. “Цим проектом ми хочемо показати всім, хто намагається нам “закрити рота”, що часи  1972 року, коли можна було вилучити 10 збірників “Українського Вісника” і цим припинити існування  українського самвидаву, пішли в минуле. Ми живемо в інформаційну епоху, і тепер стало неможливо закрити і сховати те, що пішло в інтернет”, – додав В. В’ятрович. Ці документи, доступні з будь-якої точки Землі, змінять уявлення про те, якою була історія України у ХХ столітті. Додатковим інструментом, який створено в кінці минулого року, є ще один науковий центр при Києво-Могилянській Академії – Центр історії державотворення України ХХ століття, який буде працювати над проектом електронного архіву. “Тепер, як ніколи, потрібна співпраця громадських ініціатив в Україні та за океаном. Вона може бути різною – від інформаційної підтримки до допомоги з перекладами. Але найголовніше, щоб ми відчували, що наша праця в Україні помножується завдяки вашим зусиллям і дає загальносвітовий резонанс. Ми розуміємо, що дискусії довкола нашого минулого стосуються  не тільки України. Спроби переглянути своє минуле, глянути на українську історію українськими очима зачіпають наших сусідів, які не хочуть цього. Це незручно і для росіян, і для поляків, які хотіли б, аби ми і далі дивилися на своє минуле їхніми очима. Тому, розуміючи всі виклики сьогодення, працювати ми маємо так сильно, як лише можемо... Праця з відродження національної пам’яті, яка здійснюється громадою, дає кращі наслідки”, – завершив свій виступ д-р В’ятрович.

Після доповіді усі охочі мали змогу поставити свої запитання. І цим у повній мірі скористалися як присутні глядачі, так і запрошені історики-доповідачі. Як пожартував проф. П. Потічний, користуючись нагодою, українська громада захотіла витиснути В. В’ятровича, як цитрину. Питання до гостя з України охопили чимало тем української історії та сьогодення.

– Чому Україна і досі потерпає від постколоніального синдрому  і не стала, на жаль, демократичною державою?

Причиною цього явища є те, що представники комуністичної партії продовжують керувати державою. На жаль, нині мало українців готові брати на себе політичну відповідальність. Залишається звичка думати, що влада – це щось вороже. Українці з покоління у покоління не мали своєї влади, тому ставилися вороже до чужинської. Неодноразово в Україні була нагода, аби чесні й відповідальні люди йшли в органи влади і міняли країну з позицій державницьких. Але небагато були до цього готовими. Хоч це відповідальність, якої не треба боятися, а професійно діяти в інтересах України. В Україні вже росте покоління людей, яке не пам’ятає ані імперії, ані тоталітарного минулого і не мислить себе поза рамками Української держави. Саме ця політична еліта і вирішить у майбутньому більшість викликів, перед якими тепер стоїть Україна.

– Скільки документів загалом оцифровано? Як далеко вони сягають у часовому вимірі? Чи існує загроза, що тепер спецслужби можуть знищувати документи?

– Зібрано вже сотні тисяч документів, десять тисяч з яких тепер є доступні в інтернеті. Розмістити їх в інтернеті забирає багато часу. Але невдовзі усі наявні документи туди потраплять. Ці сотні тисяч, про які говоримо, – це навіть не один відсоток від того, що там має бути. Для прикладу, лише архів СБУ нараховує 800,000 справ, декотрі з яких мають більше сотні томів. Мова йде про мільйони томів, у кожному з яких десятки документів. Тому ми говоримо про сотні мільйонів документів, які чекають свого опрацювання і поміщення в інтернет.

Щодо хронології, то ці документи стосуються історії України ХХ століття – від початків становлення радянської влади з 1918 року до 1991 року. Як не дивно, найкраще збереглися більш давні документи, – що ближче до наших днів, то більше їх нищили. Що є причиною цього? У 1990 році, коли в посткомуністичних країнах Східної Європи пройшли оксамитові революції та прийшла нова демократична влада, там відбувся процес люстрації – притягали до суду та виганяли з роботи тих, хто співпрацював з комуністичними спецслужбами. В Україні в той час ще була радянська влада. Тоді вийшов наказ КГБ про знищення архівів. У першу чергу нищили архіви, в яких була інформація про тих людей, котрі були чинними політиками. Майже повністю знищено документи, які стосувалися 60-х, 70-х та 80-х років. Наприклад, повністю ліквідовано справу “Блок” про українських дисидентів, яка нараховувала кілька десятків томів. Залишилися з неї лише коротенькі звіти для партії. Так само знищено весь масив документів про діяльність Народного Руху України з кінця 80-х – початку 90-х років. Там були і аудіо-, і відеоматеріали – усе це було винищено для того, аби раптом не потрапило в руки нової влади. Краще збереглися матеріали 50-х, 40-х, 30-х і 20-х років. Бо на той момент у КГБ вже не працювали ті люди, які були причетні до політичних процесів. Є інформація, що великий обсяг архівів було вивезено до Москви, хоча документальних підтверджень цьому немає. Проте ветерани КГБ стверджують, що від 1990 року найважливіші матеріали з України системно вивозили в Москву. Саме тому практично неможливо втілити ідею люстрації в Україні, яку проголошують декотрі  політичні сили. На думку В. В’ятровича, проводити політичну люстрацію можна тільки в тій країні, яка однозначно розуміє: попередній комуністичний режим був злом. До того часу всі розмови про люстрацію нічого не варті. Суспільство в Україні, не розуміючи злочинності комуністичного режиму, не готове засудити тих людей, які з ним співпрацювали.

Говорячи про доступність архівних документів, д-р В’ятрович пояснив, що ситуація і далі є непевною, та проілюстрував свої слова символом на сайті – там забражено піввідкритий замочок – не зачинений, але й не знятий. Це символ того, що сьогодні є з архівами, – з одного боку, законодавство не помінялося, і тому документи мають бути доступними, з іншого – теперішнє керівництво архівів (а очолює його комуністка Ольга Ґінзбурґ) всупереч законові, але на догоду політичній кон’юнктурі, обмежує доступ до інформації різними бюрократичними засобами. Ми боремося з цим доступними нам засобами – недавно навіть виграли суд проти СБУ, і служба змушена була надати нам документ, за який ми боролися. Кожна ось така маленька перемога доводить, що боротися можна і треба, та й замочок не закриється або й зовсім впаде.

Чи знищуються нині документи? Ні, бо, як це не дивно, їх збереженню сприяє нинішня політична ситуація в Україні. Теперішнє керівництво держави вперше за 20 років посадило за ґрати представників попередньої влади. Це стало прецедентом, тому кожен чиновник нині розуміє: якщо влада знову поміняється, його можуть посадити. Тому жоден чиновник середнього рівня не буде виконувати відверто незаконних розпоряджень, аби, в разі зміни влади, гарантувати собі свободу.

– Ким є міністр освіти і науки України Д. Табачник – ставлеником Москви чи креатурою Януковича?

Табачник є ставлеником Кремля і є головним інструментом впровадження так званого “російського світу” в Україні. Саме Табачник відповідає за цей проект в Україні. Якщо забрати ідеологічні оцінки Табачника, то слід зазначити, що робить він це дуже професійно, швидко і ефективно. І навіть якщо завтра він піде зі своєї посади, нам доведеться ще дуже багато працювати, аби виправити те, що він робить зумисне, нищачи все українське. Шкідливість Табачника не обмежується його антиукраїнською риторикою. Його завданням є знищити українську науку –  біологію, фізику та інші. З подання Табачника українські університети позбавлені права проводити самостійну наукову роботу. Будь-який науковий проект має бути дозволений особисто міністром освіти і науки Табачником. Велику кількість науковців, які в університетах займалися не викладацькою, а виключно науковою роботою, було позбавлено наукового статусу і прирівняно до звичайних працівників. Табачнику важливо понизити рівень науки в Україні в цілому, перевести її у формат вторинної, малоросійської.

– Чому в Україні не збирають свідчень від очевидців польсько-українського конфлікту на Волині 1947 року? Адже українці мусять мати задокументовані спогади тих, хто ще живе і пам’ятає цей час. Це питання історичної правди і моральної відповідальності.

– У своїй книзі “Друга польсько-українська війна. 1942-1947” я доводжу, що протистояння між поляками та українцями цього періоду було саме війною із, на жаль, невід’ємними для воєнного часу злочинами. На жаль, жодна зі сторін цієї війни не може стверджувати, що її армія не чинила злочинів. Але не можна говорити про злочинність УПА, як того хочуть польські політики. Адже стверджуючи це, вони ідуть далі і говорять про злочинність українського визвольного руху, і навіть злочинність Української держави, як вислід цього руху. Боротися з цим ми маємо, відкриваючи і показуючи правду, якою б гіркою вона не була. В Україні вже видано кілька книг зі спогадами людей з Волині. І свідчення ці є дуже цінними. Але як історик до спогадів я ставлюся з певним застереженням. Часто у пам’яті людей нашаровується різна інформація, одержана з різних джерел. У цьому випадку спогади не є достовірним джерелом про події, бо мають суб’єктивний характер. А часто ці повідомлення є відвертою фантазією людей, що чи то самі пережили трагедію, чи то чули про неї від інших. Тому спогади мають бути важливим, але не головним джерелом для історика. В Україні є кілька науковців, які займаються питанням польсько-українських стосунків, тому тепер польські дослідники мають серйозну противагу в науковій дискусії. Донедавна польська історіографія не мала партнера для суперечок, а тому втрачала і програвала у своїй об’єктивності.

Тему польсько-українських взаємин В. В’ятрович продовжив під час урочистого бенкету на його честь, проведеного того ж дня, 6 квітня 2013 року, в Українському Домі ім. Т. Шевченка в Етобіко. Тут зібралося багато охочих привітати гостя з України, почути його доповідь і переглянути документальний фільм “У пошуках правди”. Зал Дому ім. Т. Шевченка був вщерть наповнений людьми – представниками української громади. Ведучою бенкету була Андрея Кардаш, яка запросила голову Ліги Українців Канади, Відділ Етобіко-Міссісаґа, і співголову Організаційного комітету Петра Кардаша до вступного слова та привіту. Молитву перед вечерею промовив о. Й. Жила, а по вечері громада помолилася під проводом о. Б. Сенця. З великим зацікавленням присутні переглянули документальний фільм про діяльність Центру досліджень визвольного руху та Музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького” у Львові. Та кропітка і жертовна праця, якій посвячуються працівники Центру та Музею, гідна великого подиву, пошани і вдячності. Зібрати, зберегти, а часто відреставрувати майже втрачені документи забирає багато сил та ресурсів. Але крапля за краплею науковці, історики, архівісти, реставратори, знавці ІТ-технологій розчищають замулене джерело історичної правди. Черпати і гамувати спрагу з нього можуть люди у всіх куточках світу. Музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”, працюючи як науковий інститут, став також важливим культурно-просвітницьким центром, що виховує національну свідомість та формує громадянське суспільство в Україні. Д-ра В’ятровича, головного доповідача, представив та запросив до слова голова Крайової Управи Ліги Українців Канади, голова Дослідного Інституту “Україніка”, співголова Організаційного комітету Орест Стеців. Доповідь “Польсько-український конфлікт, 1942–1947 рр.” стосувалася надзвичайно болючої і важливої теми польсько-українських взаємин в історичному вимірі, питань дослідження і оприлюднення історичної правди та імовірності примирення між двома народами заради мирного і взаємокорисного співіснування в реаліях геополітичних і цивілізаційних викликів. Присутні з великою зацікавленістю вислухали доповідь і обдарували В. В’ятровича теплими оплесками. Із заключним словом виступила голова Лiги Українок Канади, Відідл Етобіко, Марія Крет.

І конференція, і бенкет показали велике зацікавлення української громади у питанні дослідження української історичної правди та поширення її у всьому світі. Успіхові заходів, зорганізованих Конференцією Українських Державницьких Організацій Канади (КУДОК), Дослідним Інститутом “Україніка” за ініціативи Ліги Українців Канади, Відділ Етобіко-Мiссiссаґа, та під патронатом СКУ, СКУДО, КУК, сприяла підтримка спонсорів. Головний спонсор – Фундація “Будучність”.

Спонсорами заходу стали: Український  Канадський Ветеранський Фонд, Осередок СУМ Етобіко; Осередок СУМ Торонто; Крайова Управа Ліги Українців Канади; Ліга Українців Канади, Відділ Етобіко-Міссіссаґа; Ліга Українок Канади, Відділ Етобіко; Ліга Українців Канади, Відділ Торонто; Ліґа Українок Канади, Відділ Торонто; Дослідний Інститут “Україніка”.

Оксана Соколик,

директор Школи Української Спадщини ім. Ю. Липи

PHOTO

Д-р Володимир В’ятрович